Трейлери та відео

Як створювали промо для шоу «Супер Топ-модель по-українськи»
Дмитро Комаров розповів, що покажуть у новому сезоні «Світ навиворіт»

«Чорнобиль» очима каналу HBO

26.04.2020
об 13:20
Автор: Лена Бассе

Минулого року весною вийшов телевізійний мінісеріал, створений американським телеканалом HBO разом з британською телемережею Sky, присвячений аварії на Чорнобильській АЕС та ліквідації її наслідків.

 «Чорнобиль» здобув загальне визнання критиків і номінований на безліч нагород, зокрема отримав десять премій «Еммі». Рецензенти похвалили мінісеріал за достовірне зображення радянської епохи 1980-х, деталям якої творці приділили належну увагу, режисуру, гру акторів і саундтрек.

27 квітня 2019р, на зустрічі в Нью-Йорку з творцем телевізійного мінісеріалу «Чорнобиль» каналу HBO Крейгом Мазіним і британським актором Джаредом Харрісом, який зіграв у ньому одну з головних ролей, журналістка VGL cinema поговорила про ідею проєкту, про складнощі передачі на екрані драматичних подій реальної катастрофи, а також про те, наскільки розуміння цих подій важливе для нас усіх сьогодні.

Пропонуємо до вашої уваги ексклюзивне інтерв'ю з Крейгом Мазіним і британським актором Джаредом Харрісом.

КРЕЙГ МАЗІН

Ми зустрілися з Крейгом Мазіним у нью-йоркському готелі Тhe Beekman 27 квітня, наступного дня після його виступу в штаб-квартирі ООН на дні пам'яті, пов’язаному з 33-ю річницею аварії на Чорнобильській АЕС. На той час серіал встигли подивитися лічені люди, я сама переглянула лише три серії з п'яти. Незважаючи на це, розмова вийшла досить емоційною, зі сльозами на очах. І в мене, і в мого співрозмовника.


– Передусім я хочу щиро подякувати Вам за те, з якою повагою Ви віддзеркалили на екрані події, які зіграли величезну роль у житті багатьох людей, включаючи й мене. І я не можу не запитати, чим саме викликаний Ваш інтерес до цієї теми і що стало поштовхом для створення цього телесеріалу?
– Усе почалося у 2014 році, і на початку була звичайна зацiкавленiсть. Я прочитав статтю про конструкцію захисту у формі соборного купола, який повинен був накрити й надійно захистити пошкоджений реактор замість старого саркофага, який розвалювався на шматки. Якщо не помиляюся, це був французький багатомільйонний проект. Я просто почав читати статтю за статтею і раптом опинився в одній з тих самих кролячих нір, у які ми потрапляємо час від часу, цікавлячись якимись безглуздими речами. Але цього разу це була зовсім не безглузда річ, а страхітлива й заворожлива. І чим більше я читав, тим більше мені відкривалася історія про реально існуючих людей. Ви напевно знаєте про прекрасну книгу Світлани Алексієвич «Чорнобильська молитва», у якій зібрані спогади людей, які там були: від партійців до батька родини, який намагався врятувати сімейні цінності з власної квартири, перш ніж її залишити. І чим більше я читав, тим більше мене затягувало. Нарешті я сказав собі, що повинен спробувати написати про це. Після цього у 2015 році я пішов у HBO і розповів їм про свою ідею. І мені відповіли, що це не зовсім те, що вони чекали від мене почути.
 

– Їх можна зрозуміти. Яким чином у Вас стався перехід від комедії до драми?
– В усіх нас є дві сторони. Усі здатні сміятися й плакати. По суті, це одне й те саме. Якщо ви побачите людину зі спини, ви не зможете одразу сказати, плаче вона чи сміється. Якщо вам подобається комедія, вам напевно до душі ідея людського єднання. Так само і з драмою, вона об'єднує за допомогою емоцій. До речі, я завжди звертав увагу людей з HBO і Sky на те, що планую тільки один сезон із п'яти серій. Жодного третього або п'ятого сезону. І крім того, жодних екстравагантних франшизних товарів.


– Ви пам’ятаєте, коли Ви вперше почули про трагедію в Чорнобилі?
– У 1986 році сталася ще одна страшна аварія, яка вдарила по символу національного патріотизму й гордості, змусивши при цьому зменшити запал з приводу суперпотужності людства. Це був вибух космічного шатлу «Челленджер». І майже точно за три місяці вибухнув Чорнобиль. Мені було на той час 15 років, і я був у шоці, що мав трагедію національного масштабу з приводу втрати чогось важливого через вибух. Розумієте, я був дуже наляканий Радянським Союзом. Усі мої однолітки, ті, хто росли в сімдесяті й восьмидесяті, боялися Радянського Союзу. На нас були націлені ваші ракети. Нас хотіли підірвати.


– Але люди в Радянському Союзi так само були налякані США.
– Безумовно. Крім того, якщо читати записи того, що відбувалося в ніч на 26 квітня, то не можна не помітити, що деякі люди, які перебували в будівлі станції, були впевнені, що американці почали бомбардування, тому що тільки так можна було пояснити вибух, що стався там. До того ж причиною проведення злощасного тесту стала підготовка на той випадок, якщо на станцію не надходитиме електроенергія, і через американське бомбардування зокрема.
Таким чином, обидві сторони, що брали участь у холодній війні, були налякані одна одною. Але, можливо, через вибух «Челленджера», почувши в новинах про трагедію в Чорнобилі, я відчув співчуття до людей на іншій стороні. Там були такі самі, як я, яким теж було по 15 років, з тією різницею, що їм ще й загрожувала небезпека.
Через багато років я зрозумів, що всі знають про вибух у Чорнобилі, але майже ніхто не знає, чому він стався. Досить дивно. Запитайте будь-кого, чому затонув «Титанік»? І вам одразу дадуть відповідь: айсберг.
Тому я почав читати, що ж сталося й чому. І чим більше я читав, тим більше знаходив окремих аспектів, які привертали мою увагу, і в мене щоразу від подиву падала щелепа. Як тільки мені здавалося, що ось уже в цій історії все налагоджується, як раптом усе ставало ще гірше. Потім краще, потім знову гірше. Чому стався вибух, це, звичайно, шокуюча історія. Як саме це сталося, шокує не менше.
Але те, що було після аварії, особливо, що стосується людей, це найбільш жахливі історії. Для мене вони одні з найхоробріших, неймовірно сміливих і люблячих людей у всьому світі. Це люди, які знали, на що вони йдуть. І я хочу, щоб їхні історії були відомі, щоб усі знали їхні імена. А ще я хочу, щоб люди побачили, що відбувається, коли їм не говорять правди.
Я сподіваюся, що глядачі сприймуть те, що ми хотіли до них донести: трагедію, яка сталася з такими самими людьми, як усі вони, з якими західні люди не мали зв'язку. І я радий, що ми більше не роз'єднані.

– Відверто кажучи, я була вражена мірою достовірності атмосфери, створеної в серіалі. Такі найдрібніші деталі, як годинник на столі, окуляри, усе було до болю знайомим. Звичайно, не обійшлося без помилок, але вони були незначними.
– Розкажіть, які?

– Наприклад, школярки. Коли вони йдуть до школи в білих фартухах. У звичайні дні ми носили чорні фартухи (сміємося).
– Ну що ж. Я повинен розповісти це нашому дизайнерові по костюмах.

– Насправді, зазвичай, коли дивишся американські фільми про Радянський Союз, у більшості випадків видно, що зйомки відбувалися в американських будівлях. Але тут достовірність картини зашкалювала.
– Це чудово. Послухайте, саме про таких людей з України, як ви, ми думали постійно. Не без страху, чесно кажучи. Нам конче необхідно було пройти цей тест, не тому, що ми фетишисти або перфекціоністи. А тому, що це все передусім про довіру. Коли розповідаєш трагічну історію, що сталася в місцевості, культура якої тобі не зовсім знайома, і ти при цьому не в змозі знайти ті самі окуляри, одяг, наручний годинник або взуття, це означає, що тобі все одно. А нам було не все одно, ми дуже, дуже старалися.
Увесь одяг був з того часу. Він був або справжній, або зшитий за лекалами того часу. Усі черевики, чоботи, паски. Ми знімали трохи в Києві, але здебільшого в Литві, і в нас там було спеціальне приміщення в підвалі, у якому зберігався увесь цей одяг. І знаєте, нам усім дуже подобалося, яким яскравим він був. Ми хотіли, щоб люди на Заході це побачили й зрозуміли, що їхнє уявлення про життя ваших людей були не меншою брехнею, ніж та, яку можна було прочитати про нас у газеті «Правда». Ми хотіли створити якомога правдивішу картину того життя.


– І у вас знялися такі прекрасні актори, як Джаред Харріс і, звичайно ж, Стеллан Скарсгорд. Вони обоє у фільм як справжні слов'яни!
– Ми трохи допомогли Стеллану. Наш гример, Денієл Парк, сказав мені: «Знаєш, у Стеллана зовсім немає брів». І дійсно, він справжній швед і тому довелося створити йому справжні українські брови. Я бачив, як вони вранці приклеювали їх по одній волосинці. А ще наш режисер Юхан Ренк працював над тим, щоб добитися від наших акторів певного фізичного позиціонування радянського типажу, яке виражається в тому, як вони себе несуть, що доходить іноді до параної, адже живуть у суспільстві, де всі стежать один за одним.
У поведінці цих людей є певна тяжкість. Але в них неймовірна сила духу! Мені особливо подобаються саме такі емоції. Я повторюся, але ми дуже старалися створити якомога правдивішу картину.


– І у вас відмінно вийшло. Але це було не лише про повагу й довіру. Коли я дивилася серії, я не могла позбавитися відчуття, що бачу реальну картину. І від цього було ще болючіше. Це відчуття було схоже з тим, що відчуваєш за мить до зіткнення на дорозі. Ти вже бачиш, що воно неминуче, але хочеш, щоб цього не сталося. І ось саме таке відчуття непоправного жаху ви примудрилися розтягнути на дві серії. У мене іноді бракувало дихання. І сліз.
– У цьому полягає жорстокість розповіді таких історій. Чим більше відчуття реальності, тим болючіше. Але в цьому весь сенс. Коли я бачу, як майстер знімає фільм на кшталт «Списку Шиндлера», я не повинен задавати собі запитання, чи той цей одяг, який носили ув'язнені в концтаборі, чи такі в них були зачіски, чи такий бруд. У мене навертаються сльози, настільки це правдиво зроблено. А якщо ні, то починаєш відчувати невидиму плівку між собою й тим, що ти бачиш на екрані. Вона утримує тебе від любові до цього.


– Я повинна поставити Вам запитання з приводу трьох хлопців, які пішли в підвал, щоб відкрити шлюзи для відтоку води: Олексій Ананенко, Валерій Беспалов і Борис Баранов. Двоє з них живі. Ви з ними зустрічалися?
– Ні. Я дуже хотів і намагався це зробити. Але вони не йдуть на контакт. Музей Чорнобиля в Києві погодився поділитися з нами інтерв'ю, які вони давали раніше, але самі вони...


– Уникають публічності?
– Так. Насправді я надзвичайно засмутився, тому що розминувся з ними в Чорнобилі на один тиждень. Вони приїздили туди раніше за мене, на 32-гу річницю Чорнобильської трагедії, де Порошенко вручив їм медалі.


– Тобто це не так, як завжди в американських фільмах, коли приходять американці й...
– Ні, і до речі, одним з перших фільмів, які з'явилися на телебаченні у зв'язку з Чорнобильською аварією, був фільм 1991 року «Чорнобиль: останнє попередження» з Джоном Войтом. Він зіграв доктора Роберта Гейла, американця, який прилітає, щоб врятувати бідних радянських людей. Але він майже нікого не рятує, тому що їх неможливо врятувати. Це найжахливіший спосіб розповісти історію Чорнобиля. У нашому фільмі немає американців.
Крім того, єдиними американцями, задіяними в створенні серіалу, був я і Керолін Страусс, один з продюсерів. Усі інші переважно європейці: англійці, шотландці, ірландці, французи, данці, шведи, фіни, ісландці, литовці, латвійці, естонці, українці, росіяни, білоруси.

– Знаєте, що мене вразило? Ми дивилися «Чорнобиль» майже в той самий час, що й «Месників». І я думала, що ті троє, які добровільно пішли в підвал, і є справжнісінькими супергероями. Але їх ніхто не пам’ятає і не знімає про них фільмів.
– Так. Для мене було дуже важливо, щоб у сцені, де вони добровільно виявляють бажання йти в підвал, прозвучали їхні імена. І я згоден з вами. Звичайно, мені подобаються супергероїчні фільми. Мені подобаються хороші казки, хороші комедії. Але в тому й справа, що ніхто з цих людей не мав суперсили. Жоден з них не вмів літати, ні в кого не було спеціальних костюмів, і ніхто з них не був богом. Вони були звичайними людьми, яким сказали йти. У четвертій серії розповідається про те, як за 90 секунд роботи на даху реактора людям платили 800 карбованців. І звичайно ж, вони йшли не через гроші. А тому, що потрібно було зробити те, що потрібно.


– І ці так звані біороботи не зламалися там, де не витримали справжні роботи. Як близько ми всі тоді були від апокаліпсису?
– По-перше, якщо все ж сталося розплавлення й у басейн з водою, розташований під реактором, полилася б ядерна лава, стався б жахливий термальний вибух. І це був би справжній апокаліпсис. Тому так важливо було спустити воду. Наступною проблемою було те, що радіоактивна вода пішла б під землю в ґрунтові води, які живлять річку Прип'ять, що впадає в Чорне море. А це означає, що величезна частина водних запасів Східної Європи стала б непридатною для використання. Якщо забрати воду в половини населення континенту, можна з упевненістю стверджувати, що для них настав б дуже скрутний час. Коли стаються такі аварії, як Чорнобильська, ми раптом розуміємо, наскільки тонкою є нитка між цивілізацією і хаосом, миром і війною.
– Киянам ще пощастило, адже вітер був не в той бік.
– Так, вітер подув на північний схід.
–Це дивно, як твоє життя може змінитися залежно від того, у який бік подме вітер.
– Це точно.

ДЖАРЕД ХАРРІС

Джаред Харріс розповів про те, як створював на екрані образ Валерія Легасова, заступника директора Інституту ім. Курчатова, що став однією з ключових постатей урядової комісії з розслідування причин Чорнобильської аварії й усунення її наслідків.

– Я з Києва й хочу особисто Вам подякувати за Вашу гру на екрані. Вона була прекрасною. Навіть дивно, як Вам вдалося так правдиво показати радянського вченого. Розкажіть про процес вживання в роль, а також про використання костюма, окулярів.
– Спасибі. Правильні костюми й усі інші зовнішні атрибути були очевидним прагненням головних творців серіалу. Їх неодмінним бажанням було якомога реальніше зобразити той час в кадрі без того, щоб його ідеалізувати. Для наших костюмів була придбана та тканина, яка була виготовлена ще на радянських фабриках. Виявляється, вона ще й досі існує. Слід сказати, що ця тканина досить цупка й зовсім не струмує по тілу. Вона просто сидить на тобі, як на шибениці.
У нас працювали кравці, які вміли поводитися з цим матеріалом. Їм говорили: «Костюми не повинні мати дуже добрий вигляд. Вони ніколи не були шиті точно по фігурі. Існувало приблизно три-чотири крої і все». Тому нам дуже швидко стало зрозуміло, що фотосесія для журналу Vanity Fair нам не світить. З окулярами була схожа історія. Вони теж були практично одного дизайну. Він був відновлений на основі фотографій, і за ним майстри оптики створили нам потрібні окуляри. Навіть у кольорі оправ було обмеження.
Крім того, з окулярами була така справа, що їх виготовляли трохи ширшими, ніж треба було по дизайну. Якби вони не були досить широкими, то краї окулярів при певних кутах зорово перерізували око на частини. І це надзвичайно шкода, якщо глядачі під час гри актора не бачать його очей. Тому довелося трохи схитрувати.


– Звідки Ви знаходили інформацію про людину, яку Ви мали зіграти, і про її роботу?
– Звичайно, як актор, що створює образ людини, яка реально існувала в історії, неодмінно займаєшся пошуком інформації про неї. Але взагалі, саме про Легасова відомо не так уже й багато. Його старанно вирізували з історії. Навіть коли читаєш романи або документальні історії про аварію, його ім'я в них майже не згадується. Але існує відеозйомка з ним, його дочка жива й в одному з документальних фільмів про Чорнобиль вона розповідає про батька. Звичайно, такий матеріал був дуже корисний.
Крім того, я з головою занурився в наукову основу цієї історії. Зізнаюся, це було не так легко. Адже сама ідея вибору професії актора якраз має на увазі, що у своїй професійній діяльності тобі не доведеться займатися технічними або науковими питаннями. Ну і, врешті-решт, хоча ти й граєш реальну людину, усе ж процес створення її образу на екрані пов'язаний насамперед з уявою. У кожній реальній історії є вигадані елементи. Але саме ідея того, щоб бути найбільш наближеним до реальності, лежить в основі п’ятигодинної історії.


– Що здивувало або зачепило Вас найбільше в роботі над цим серіалом?
– Що мене найбільше зачепило в усій цій історії, це той рівень самопожертви, який виявили люди, абсолютно при цьому не розраховуючи на те, що їхні імена залишаться в історії. Це історії справжнього героїзму, які стали для мене відправною точкою. Першою людиною, з якою зіткнувся Легасов, був генерал Пікалов, який замість того, щоб послати до підірваного реактора когось з підлеглих, під'їхав туди сам на машині, щоб на місці розібратися в ситуації й зробити виміри.
Саме такі приклади самовідданості заклали початок цієї історії і для самого Легасова. Особисто я уявляв собі Легасова як героя по неволі. Він був людиною, яку висмикнули з власного життя. Він один з найрозумніших людей, але його ніхто не слухав.


– А в чому, на Ваш погляд, полягає актуальність цієї історії для сьогоднішньої ситуації у світі?
– Нині ми усі, по суті, сперечаємося про те, наскільки правдива правда. Героїня, яку грає Емілі Вотсон, звертаючись до партійного керівника, який відповідає за контроль Мінська, рекомендує йому евакуювати населення міста, на що він їй відповідає: «Я віддаю перевагу власній думці». Таким чином особиста думка протиставляється фактам. Ми зараз активно сперечаємося про обґрунтованість наукової інформації і, як ми бачимо, це не минає безслідно для досліджень про клімат і його зміни. Коли вони стануться? Через 12, чи 25 років, чи ми пропустили можливість вскочити в останній вагон? Це стосується зараз усіх нас. Крім того, існує ще й політична аналогія суперечки, що відбувається нині, про те, що реально, а що ні, правда реальна чи ні, новини реальні чи ні. Крейг вказує, що в такій системі люди вже більше не чекають правди від уряду. Люди стають цинічними й у них зникає віра в те, що вони здатні притягнути владу до відповідальності. Вони вже навіть не намагаються цього робити.
І це дуже небезпечна ситуація, коли ти більше не віриш в те, що можеш вплинути на людей, які керують тобою, вимагаючи від них відповідальності за те, що вони говорять чи не говорять.