Трейлери та відео

Вийшов другий трейлер стрічки «Номери»
З’явився офіційний трейлер українського фільму «Атлантида»

Володимир Яценко та Анна Соболевська: «Продюсерська «чуйка» важливіша за соціологічні дослідження»

25.12.2019
об 17:48

Генеральний продюсер продакшн-студії Limelite Володимир Яценко випустив дві головні фестивальні прем’єри України 2019 року: «Додому» (реж. Наріман Алієв) і «Атлантида» (реж. Валентин Васянович). Перша брала участь в «Особливому погляді» Канн, а друга – перемогла в «Горизонтах» Венеції. Окрім того ще одна стрічка Яценка «Дике поле» (реж. Ярослав Лодигін) у квітні зібрала п’ять статуеток «Золота Дзиґа», що стало цьогорічним рекордом церемонії. У майбутньому разом зі своєю партнеркою продюсеркою Анною Соболевською (фільм «Вічність») Яценко планує зняти повнометражний дебют Павла Острікова «Ти – космос» і нові стрічки Васяновича й Алієва.  Ми зустрілися із Соболевською, коли вона готувалася до зйомок своєї нової короткометражної кінокартини «Оператор Вікторія», і з Яценком напередодні його відльоту до Лос-Анджелеса, де починалася оскарівська кампанія стрічки «Додому». З цього фільму ми й почали нашу бесіду про продюсерську майстерність у буремних українських реаліях, на які не варто нарікати, а краще просто спробувати підхопити хвилю.

– «Додому» висунули на «Оскар» від України. Які ваші сподівання від боротьби за цю статуетку?
Володимир Яценко: Дещо примарні. Проте ми дуже стараємося. Для нас це можливість навчитись чогось і налагодити зв’язки. Зараз держава уперше виділила більш-менш достатню суму на оскарівську кампанію. Раніше на це з держбюджету давали приблизно 10 тис доларів, а сьогодні – більше 50 тис. доларів. Однак усе пізнається в порівнянні. Інші країни витрачають на оскарівські кампанії від 150 тис. доларів.

– Чи є у вас мета пробитися із цим фільмом до кримського глядача?
В.Я.: Така мета є. Однак легально це наразі неможливо. У нас був російський дистриб’ютор, який зацікавився стрічкою. Проте ми не дуже в це віримо, адже Росія не дасть показати стрічку. Наступного року фільм офіційно з’явиться на онлайн-платформах – тоді він і стане доступним у Криму.

– Ви підписали контракт зі славетною компанією Wild Bunch щодо стрічки «Додому». Напевне, це вперше, коли ця компанія береться за дистриб’юцію українського фільму. Які переваги надає таке партнерство? 
Анна Соболевська: По-перше, це важливий рядок у резюме. Якщо ти співпрацював із Wild Bunch, то на тебе дивляться іншими очима. По-друге, це допомагає у дистриб’юції. Наприклад, завдяки такій співпраці наш фільм вийде в обмежений прокат у Франції. Надалі стрічка вийде на широкі екрани Греції, Великобританії, Бенілюксу, Турції та багатьох інших країн. А після цього будуть продажі на VOD-платформи по всьому світу. 

– Бюджет «Додому» – 20 млн грн. Враховуючи настільки успішну фестивальну й прокатну історію стрічки, чи є вірогідність, що вона окупиться?
В.Я.: Звичайно, ні. Це в принципі складно у випадку з будь-яким фільмом подібного штибу. Наприклад, цьогоріч в основному конкурсі Каннського кінофестивалю брав участь фільм Кена Лоуча «Вибачте, вас не було на місці». І незважаючи на велике ім’я режисера та участь стрічки в основному конкурсі найпрестижнішого кінофесту світу, вона не знайшла американського дистриб’ютора. Конкуренція – просто неймовірна. Щорічно кількість контенту зростає галопуючими темпами. Якщо стрічка здобуває «Золоту пальмову гілку» Канн, то вона отримає за продаж у різні країни приблизно 1,5-3 млн доларів. А якщо кінокартина лишилася без нагород, то ця сума помітно меншає. І варто враховувати, що власне стільки й становить середній виробничий бюджет каннських фільмів. Тож у Каннах не йдеться про бізнес моделі й повернення інвестицій. На контрасті з цим кінофестивалем Венеціанський дуже несподіваним чином поєднує у своїй програмі радикальні артхаусні фільми з абсолютно комерційними стрічками. Створюючи фільм «Додому», ми ставили собі за мету не заробити гроші, а розказати всьому світу  історію про повернення кримських татар додому.

– Ваша компанія Limelite вкладає у створення фестивальних фільмів великі суми власних коштів, які в результаті не повернуться.
В.Я.: Ми заробляємо на рекламі й вкладаємо у створення високоякісного кіно. Це інвестиція в майбутнє. Наша мета розвинути компанію, яка створюватиме настільки високоякісний контент, який купуватимуть найбільші гравці ринку. Це можуть бути як фестивальні, так і розважальні стрічки.

– Коли «Плем’я» Слабошпицького здобуло три нагороди в Каннах, то стрічкою одразу зацікавилося понад 200 фестивалів. А яку географію відкрила для «Атлантиди» Васяновича перемога в «Горизонтах» Венеціанського кінофесту?
А.С.: Перемога в «Горизонтах» - це, напевне, найпрестижніший приз з усіх, які здобувало українське кіно, окрім режисерської нагороди Лозниці в Каннах за «Донбас». Після такого призу у Васяновича буде можливість на місяць приїхати в Лос-Анджелес, де спеціально під нього буде створена індивідуальна освітня програма. Спеціально під це збираються чудові американські викладачі і практики. Ми не женемося за якомога більшою кількістю фестивалів. Нам важливо, щоб це були дійсно важливі індустріальні фестивалі, а також цю стрічку побачило якнайбільше глядачів. Цей фільм ми вже продали для прокату в Нідерландах і скандинавських країнах. Окрім того продажі тривають. Це дуже специфічна стрічка, що буде досить повільно йти по світу.

– В останніх трьох ваших повних метрах так чи інакше фігурує Донбас. У «Дикому полі» показується недалеке минуле, а в «Атлантиді» – майбутнє цього регіону. При цьому в кінокартині «Додому» схід України хоч і не показаний буквально, проте згадки про нього і тяжка атмосфера війни на Донбасі постійно висять у кадрі.
В.Я.: Донбас – одна з найбільших больових точок у сьогоднішній Україні. Я не намагаюся вибудувати тематику своїх фільмів навколо цього регіону. Чесно кажучи, я навіть не звертав уваги на те, що у моїх фільмах прослідковується така споріднена географія. У нашій країні неможливо лишатися аполітичним. А в нинішній нелегкій ситуації й поготів. Патріотизм – це насамперед те, що ти можеш дати своїй країні, а не те, що ти від неї вимагаєш. Події, що були на Майдані, й усе, що в останні роки відбувається на сході та півдні Україні – це те, що змінює кожного з нас буквально щодня. Жити в Україні й лишатися осторонь цих процесів – просто неможливо.

– Нарешті в Україні ухвалили закон про кеш-рибейти. Чи дійсно після цього наша країна одразу виграватиме конкуренцію в наших західних сусідів? Адже безліч проблем у судовій системі, корупція, нерозвинута інфраструктура, війна на сході, економічна нестабільність та інші складнощі, які, на жаль, теж впливають на кіновиробництво, нікуди не поділися.
В.Я.: Я дуже радію, що в Україні з’явилися кеш-рибейти. До того ж у новій редакції закону їх розмір підвищили з принизливих 16,6 % до достойних 30 %. Адже в середньому по Європі розмір кеш-рибейтів становить 30 %. А наприклад, на Мальті – 45 %. Проте, звичайно, у нашій державній системі забагато слабких ланок, тож коли ми конкуруємо з Європою, то маємо перекривати свої слабкі місця чимось іншим. Іноземний інвестор розуміє, що в українському суді можна довести абсолютно все, аби тільки результат був не на його користь. У нас немає нормальної системи страхування. Та головна, на мою думку, проблема полягає в тому, що в нас щорічно зростає вартість виробництва кіно. Відсотків на 30, а то й 50. І це геть не пов’язано зі збільшенням продуктивності праці. Це відбувається тому, що ринок перегрітий кількістю роботи, а спеціалістів при цьому катастрофічно мало. І ці спеціалісти щороку підвищують ціни, розуміючи, що ніхто нікуди від них не подінеться. Нещодавно я порівнював наші ціни на виробництво й зрозумів, що вже зараз ми без кеш-рибейтів програємо половині країн Європи.

– І корені цієї проблеми – недолуга українська кіноосвіта, яка не створює нових спеціалістів.
В.Я.: У нас у принципі не має школи якісних технічних спеціалістів. Спеціалісти високого ґатунку з’являються яквиняток. Після нещодавнього мого інтерв’ю багато хто обурювався з моїх слів про те, що університет Карпенка-Карого треба спалити. Однак мало хто дочитав цю фразу до кінця. Адже я сказав, що одразу після цього треба побудувати новий університет з нуля. Звісно, хай лишаються традиції, проте абсолютно необхідно змінити підхід до системи кіноосвіти. Наприклад, в American Film Institute випускають покоління за поколінням спеціалістів усіх профілів, 80% з яких одразу влаштовуються в Голлівуді. Чому ми просто не купимо в них методику й запровадимо її тут? Один з ключових принципів навчального процесу полягає в тому, що в роботі над кожним фільмом ти маєш співпрацювати з новою командою. І ти постійно маєш з усіма знаходити спільну мову. Це надзвичайно важлива в кіновиробництві креативна комунікація, якої в нас геть не навчають. До того ж кожен студент має за два місяці взяти участь у створенні п’яти фільмів. При цьому в кожному з них він має бути на різних позиціях: в одному він будує декорації, у другому пише сценарій, у третьому налаштовує світло і т.д. Завдяки цьому після навчання студент розуміє, хто чим займається на знімальному майданчику.

– Що ще, на вашу думку, треба змінити в роботі Держкіно?
А.С.: Слід виокремити процес девелопменту фільму. Адже витрати на весь цей процес досягають 10 тис. євро. Ці гроші йдуть на роботу сценаристів, поїздки на пітчинги, первинну розробку проєкту стрічки, її презентацію. І завдяки такій підготовці вже безпосередньо на пітчинг Держкіно можна презентувати набагато більш підготовлений проєкт стрічки. Відповідно і якість його від цього значно зросте. Також я просто не розумію, як під час пітчингу можна за 10 хвилин представити проєкт цілого фільму. Цей формат треба змінювати. За 10 хвилин не можна остаточно вирішити долю фільму вартістю, скажімо, 60 млн грн. Адже в експертів можуть виникнути запитання щодо бюджету,  сценарію, продюсерського забезпечення, технічного забезпечення…

– Чотири ваші повнометражні фільми брали участь у конкурсних програмах кінофестивалів у Сан-Себастьяні, Таллінні, Каннах і Венеції. Як пробитися на такі престижні кінофоруми? У чому рецепт успіху?
В.Я.: Зусилля. Воля. Випадок. Разові зусилля нічого не вирішують. Принципово важливо довести справу до кінця.  Я закінчив тренінг для продюсерів EAVE, який щороку він випускає до 50 продюсерів з усієї Європи і не тільки. Саме вони стають скелетом європейського кіновиробництва. Це надзвичайно крутий нетворкінг. Усі ці продюсери працюють разом і знають один одного. Окрім того, навчання на цьому тренінгу дає можливість встановити контакти з відбірниками головних фестивалів. Тож коли та чи інша стрічка перемагає на якомусь фестивалі – це не стає новиною для європейських колег продюсера цієї стрічки. Адже до цього він багато разів представив свій фільм на пітчингах у різних країнах, розповів про нього іншим колегам, висував його на безліч кінофестів і кінопремій та здійснив багато іншої роботи щодо промоції стрічки. Та й саме коло топових кінопродюсерів у Європі не таке вже й велике. Їх усього приблизно 1,5 тис. В Україні молода кіноіндустрія. Ми вивчаємо, як знімається кіно за кордоном і намагаємося перенести іноземний досвід до себе. І між нами не має конкуренції, а навпаки – взаємопоміч. Продюсери активно обмінюються один з одним контактами, ідеями, знаннями. Конкуренція має бути не між людьми у кіноіндустрії, а між якісним контентом, який вони створюють.

– На престижних фестивалях від України зазвичай демонструють фільми про депресивне суспільство, війну, кризи та інші жаховички. Один американський телеведучий пару років тому навіть казав, що Україна нагадує далеку стару бабусю, від якої надходять тільки погані новини. Як подолати такий негативний імідж країни?
А.С.: Я б відповіла тому американському ведучому: якщо ви подивитеся оскароносний американський фільм «Манчестер біля моря», то це все одно, що до вас би прийшла мертва бабуся та розповіла ще більш депресивну історію. Але ж ця стрічка не є характеристикою всієї американської кіноіндустрії. В Україні є чудові комедії. Наприклад, «Мої думки тихі» Антоніо Лукіча. Коли в нас щороку буде п’ять таких комедій, сім хорорів, десять міських мелодрам – тоді в нас буде повноцінна кіноіндустрія. І глядач буде приходити в кінотеатр і обирати між якісним вітчизняним контентом. А не так, як зараз, коли доводиться місяцями чекати на якесь дійсно вартісне кіно. Насправді, життя в Україні не депресивне, а дуже активне. Порівняно із західноєвропейськими країнами в нашій державі постійно щось змінюється, перероджується, еволюціонує. З боку може здаватися, що в нас дуже дивна й навіть дивакувата реальність. Проте вона цікавіша, більш жива й насичена, ніж у наших західних сусідів. Ми б хотіли зняти драму, події якої розгорталися б у місті і яка б показала всю цю красиву буремність нашого життя.

– Коли ви говорите «хотілося б зняти», то  керуєтеся соціологічними спостереженнями про те, які історії наразі в тренді й про що саме хоче поговорити суспільство?
В.Я.: Ні, я керуюся лише власними бажаннями. Я думаю про те, що цікаво особисто мені.

– І такий критерій призводить до успіху?
В.Я.: Як бачите… Соціологічні дослідження дуже важливі. Однак ніхто не знає, що буде в тренді через два-три роки, коли ви встигнете завершити фільм. Тож продюсерська «чуйка» важливіша за соціологічні дослідження.

– І ця «чуйка» виробляється з досвідом?
В.Я.: Та ні, я б не сказав.

– Вона просто спускається з небес, як дар?
В.Я.: Так. Я роблю тільки те, що мене цікавить, що мене притягує. Якщо фільм у вас не викликає сильного зв’язку й емоційного запалу, то немає сенсу братися за нього.

– Яка ваша найвища мета, до якої ви прямуєте, створюючи кіно?
А.С.: Ми хочемо «Оскар», ми хочемо заробляти мільйони… (сміється). У нас немає якоїсь конкретної межі. Планка бажаних цілей постійно підіймається.

– Що змушує сказати вас: «Так! Вдалося зняти дійсно класне кіно»
В.Я.: Коли я переглядаю готовий фільм і мені за нього не те, що не соромно, але й виникає відчуття повного внутрішнього вираження. Чи коли в глядачів твого фільму виникає надзвичайно сильний емоційний зв'язок. Коли ти дав людям можливість пережити абсолютно унікальний емоційний досвід. Наприклад, після перегляду «Додому» в Каннах глядачі виходили із зали зі сльозами на очах. Це безцінно.

ВОЛОДИМИР ЯЦЕНКО
Співзасновник відеопродакшену LIMELITE. Член Європейської кіноакадемії. Дебютував у повнометражному кіно у 2018 році з фільмом «Дике поле» Лодигіна, після цього зняв «Додому» Алієва та «Атлантиду» Васяновича, а також «Невидимий» Ігнаса Йонінаса. Нещодавно пішов з посади голови Асоціації Кіноіндустрії України задля того, щоб зосередитися на виробництві власного кіно.

АННА СОБАЛЕВСЬКА
Продюсерка та режисерка, раніше спеціалізувалася на кіновиробництві компанії LIMELITE. На сьогодні з Володимиром створює окрему кінокомпанію, що займатиметься виключно створенням фільмів. У 2019 році як режисерка випустила короткометражну фантастичну картину «Вічність». Стрічка брала участь у кінофестивалях Kortfilmfestival Leuven (Бельгія), Fantasia (Канада), «Молодість» (Україна) тощо.

Фото: telekritika.ua