ВІТАЛІЙ САЛІЙ: «Я люблю втручатися в знімальний процес»

Цієї осені актор Віталій Салій отримав премію «Кіноколо» як найкращий актор за роль у фільмі «Я працюю на цвинтарі»: його всеукраїнська прем’єра відбулася на кінофестивалі «Молодість», а прокат стартує вже наступного року. «До нагород і титулів я ставлюся з гумором та без фанатизму», – стверджує актор, хоча й визнає: цінність премії «Кіноколо» в тому, що її переможців визначають кінокритики. Про особливості роботи над героєм у «Я працюю на цвинтарі», мірило визнання, зацікавленість в історичних і фантастичних кінопроєктах, роботу на майданчику та український кінопроцес актор розповів у інтерв’ю VGL Cinema.

– Фільм «Я працюю на цвинтарі» ще не був у широкому прокаті, але вже має низку фестивальних і професійних призів. Розкажіть, як ви з’явились у цьому фільмі, чи були знайомі до цього з книжкою, за якою він знятий?

– Ще на озвучці проєкту «Крути 1918» наш продюсер Андрій Корнієнко коротенько розказав мені про цю історію, і вона мене зацікавила. Потім я прочитав сценарій (а щоб бути більше в темі, ще й скачав однойменну книгу), записав самопроби й за ними мене затвердили. І далі почав глибше занурюватися в історію, поспілкувався з автором Павлом Белянським, перечитав майже всі його твори.

У «Я працюю на цвинтарі» мене привабив тон, яким автор все описує. Там і Чехов є, і Хармс, і парадоксальність, і біль. І при цьому немає такого нав’язливого посилу «поспівчувайте людям, які зіткнулися зі смертю». А є гумор – чорний і світлий, є дуже цікавий ліричний герой.

– Тобто сумнівів, чи братися за цю роль, не було?

– Це не той випадок, коли собі треба на горло чи на ще щось наступати.

Відразу й тема сподобалась, і формат. З режисером Олексієм Тараненком ми швидко знайшли спільну мову. І взагалі у творчості мені дуже цікава тема смерті, тема людини, яка з нею стикається.

– У чому були особливості роботи над вашим героєм? Що приваблювало, що привносили, що було проблематично?

– Самого героя в книзі фактично немає – вона складається з окремих новел, історії стаються на очах героя, але сам він не описується. І тому героя потрібно було створити. Його образ, звичайно, був прописаний  у сценарії, але ми багато додавали. З іншого боку, не можна було перестаратися, тому що персонаж особливий: як актор, я вперше стикнувся з тим, що мій герой майже не діє. Перебуває в точці нуль майже весь фільм. Нічого не змінює навколо себе, а лише спостерігає. І при цьому на такого персонажа має бути цікаво дивитися. За природою мені легше даються яскраві, дієві герої, а тут довелося працювати дуже тонко, тому що постійно були присутні рамки цієї недієвості. Найскладнішим було знайти баланс – щоб не просто рефлексії, не просто людина страждає весь фільм, але й збережений її специфічний стан. Це все було непросто, утім стало дуже цікавим досвідом для мене.

– Уже можна стверджувати, що роль вдалася, адже ви стали найкращим актором цьогорічної премії «Кіноколо». Наскільки важливі для вас відзнаки, премії, звання?

– Я навчався на курсі в Едуарда Митницького, людини з неймовірним почуттям гумору та смаку, і він попереджав: до всіх зовнішніх атрибутів, зокрема й нагород, треба ставитися з насторогою. Кожну премію уважно роздивлятися: хто її дає, для чого вона, хто з тобою в категорії, що вона потім тобі принесе. І за собою спостерігати – щоб не розслабитися, щоб нагороди не стали головною метою.

Звичайно, після закінчення інституту хотілося отримати якусь відзнаку, але зараз уже не концентруюся на цьому. Якщо ж говорити про «Кіноколо», то ця премія цінна тим, що її призначають критики, які розуміються на кіно, і таку відзнаку для мене було справді почесно здобути.

Але взагалі до будь-яких нагород і титулів я ставлюся з гумором, не роблячи з них самоціль. Як і навчав Митницький (посміхається).

– Тобто немає такого, що вам бракує якоїсь нагороди або існує «премія мрії»?

– Наявність нагород у нашому середовищі не впливає ні на акторську долю, ні на гонорар, ні на якісь привілеї чи можливості – наприклад, отримати грант на навчання акторської майстерності десь у Голлівуді або якісь інші корисні речі.

Як галочка за високу оцінку від кіноспільноти – добре і погано, якщо нагорода раптом викликає роздратування в колег (сміється). А ще, будь-яка церемонія – це класний спосіб усім разом зібратися й щось відсвяткувати. І мені приємно, що всіляким моїм нагородам радіють рідні: бабуся, мати, дружина.

– Але якесь мірило визнання для вас усе ж існує?

– Є люди, яких я поважаю і ціную в професії: вчителі, колеги, на яких я рівняюсь і з якими дихаю одним творчим повітрям. Вони можуть вказати на якісь недоліки в моїх роботах або похвалити. Це і є для мене визнання.

– І кожна роль проходить крізь них?

– Не кожна, але більшість з них. У театральному колі – це одні люди, у кіношному – інші. Є серед них і ті, які далекі від нашої професії, але їхня думка мені теж цікава й важлива.

– Молоді актори сьогодні активно штудіюють англійську. Для вас вихід на міжнародний ринок важливий? Розкажіть про ваш досвід участі в європейських, американських проєктах і враження від роботи поза Україною.

– При сучасному рівні розвитку стримінгових платформ, розповсюдженні копродукції архіважливо знати якомога більше мов – і польську, і англійську, і будь-яку. Ми бачимо, що наші актори, оволодівши мовою, досягають успіху – Іванка Сахно, Роб Фелдман та інші. Сьогодні багато моїх колег приділяють велику увагу мові, і мені б теж варто було. Я знаю англійську, можу підготуватися до ролі, але це не той вільний рівень, коли англійською можна імпровізувати.

Міжнародні копродукційні проєкти в мене були. Не скажу, що супербагато – 5-6, усі повні метри: канадський, американський, з Польщею... Ролі невеликі, але все одно було дуже цікаво – це інший світ, підходи, рівень взаємодії, можливості себе проявити. Це вихід із зони комфорту: ти потрапляєш в простір, де тебе ніхто не знає, де тобі не буде поблажок за попередні заслуги. Взагалі, кожна нова робота – це мініпохід, а тут – ціла мінікосмічна Одісея (посміхається). І класна перевірка власного професійного рівня.

– У вашій фільмографії різноманітні персонажі. Утім, на які жанри та героїв ще чекаєте, у яких відчуваєте себе найбільш комфортно та які виклики для себе ставите?

– Це завжди залежить від того, які жанри переважають на сьогодні. Якщо працюєш багато в драмі, хочеться комедії. І навпаки, з комедії тягне до драми чи екшену.

Я великий фанат фентезі й фантастики, з 11-12 років захоплююсь Азімовим, Стругацькими, Дяченками, Толкіном. І мені б дуже хотілося попрацювати в такому жанрі.

Щодо мрії зіграти когось конкретного – такого немає. Узагалі, якщо актор мріє зіграти, наприклад, Гамлета, Ричарда ІІІ чи Калігулу, то свій потяг до цієї ролі він може   реалізувати в будь-якій іншій. Я так часто роблю: транслюю того чи іншого персонажа через інші ролі.

Також мене цікавлять історичні проєкти. Не поверхневі, а серйозні, щоб глибоко в них поринути, щоб були класні діалоги й некартонні персонажі. Взагалі, коли в сценарії вже все це є і не треба ліпити свого героя з нічого, це справжній кайф.

– Таке трапляється не часто?

– Дуже не часто. На 8-10 пропозицій може бути одна дійсно цікава історія. І чомусь так виходить, що фінансово вона складна й робиш її ледь не безкоштовно. Зізнаюсь: часто доводиться робити вибір – або фінанси, або якість.

– А в студентських роботах ви берете участь?

– Іноді так. Останнім часом менше, бо в мене немає фізичного часу, щоб відгукнутися на них. Але я завжди розглядаю пропозиції, і якщо матеріал подобається, намагаюся знайти можливості взяти участь. Тож  студентам, які хочуть знімати, не треба  соромитися – пропонуйте відомим акторам і не думайте, що вони жадібні й не знімаються безкоштовно (сміється).

– Яким жанрам віддаєте перевагу як глядач?

– Я люблю будь-яке хороше кіно. І старе (від Бергмана до Чапліна), і класику (від Куросави до Бертолуччі), і «хуліганське» (на кшталт Тарантіно, Кустуриці, Данелії). Обожнюю Діснея і Міядзякі. А ще – зараз є багато класних серіалів, з якими можна жити місяцями.

– І знаходите на це час навіть попри щільний графік?

– Це частина роботи, тож постійно слідкую за кіно й обов’язково знаходжу на його перегляд час. З дружиною перед сном завжди щось дивимося.

Неодмінно звертаю увагу на все, що на слуху та має розголос. Також цікавлюсь і неформатними, нішевими історіями. Те саме і з виставами, і з книгами.

Я великий фанат фентезі й фантастики, і мені б дуже хотілося попрацювати в цьому жанрі. Також мене цікавлять історичні проєкти

– Що найбільше вразило за останній час?

– Фільм «Анет» сподобався, «Батько», «Зелений лицар». Із серіалів – «Новий Папа» Паоло Соррентіно, «Метод Комінськи» Чака Лорі, другий сезон The Boys Еріка Кріпке.

– Ви активно задіяні як у кіно, так і в серіальних проєктах. Розкажіть про ваші найсвіжіші роботи.

– На екрани вже незабаром виходять дві прем’єри в комедійному жанрі: «Дім Бобринських» Андрія Сілкіна, де я граю в парі з моєю давньою подругою Льолею Лук’яненко, і «Велика надія» від неймовірно крутої Анни Гресь. В обох у мене центральні ролі.

Ще чекаю на кінопрем’єри. Окрім «Я працюю на цвинтарі», це психологічна драма Дениса Тарасова «Божевільні» про внутрішню силу людини на тлі каральної психіатрії в СРСР і казка-фентезі «Джура Королевич» Антона Гойди з прекрасними молодими акторами Таєю Щурук, Максимом Самчиком, Аліною Коваленко і крутими досвідченими колегами – Довженком, Кобзарем, Кукуюком, Рибалевським.

Нещодавно завершилося фільмування пригодницького серіалу «Круті міри», де я граю агента під прикриттям. Персонаж дуже цікавий, багатогранний і трагічний: він керується пошуком справедливості, але у власному розумінні.

– Жанр екшену передбачає спеціальну фізичну підготовку. Як у вас із виконанням складних трюків?

– Ой, це моя ахіллесова п’ята, і те, що я справді прагну підтягнути. У «Крутих мірах» ми, звичайно, попередньо тренувалися з каскадерами. Ну і партнери були прекрасні: наприклад, Влад Нікітюк чудово б’ється, і він мені дуже допомагав у таких сценах. Але важливо й те, що ми не просто бійку знімаємо, а в кожному силовому протистоянні будуємо власну інтригу, драматургію, психологію. А щодо суто бійцівських навичок, то я сподіваюсь, що від фільму до фільму я їх вдосконалюю.

У «Я працюю на цвинтарі» є і Чехов, і Хармс, і парадоксальність, і біль

– Я бачила, що на знімальному майданчику ви досить активно співпрацюєте з режисером: щось додаєте до своїх реплік, вносите пропозиції в перебіг тієї чи іншої сцени. Чи означає це, що у вас є режисерські амбіції й незабаром ми побачимо Салія-режисера?

– Амбіції, звичайно, є. Але наразі брати на себе режисерську роботу я не хочу. Принаймні поки що (посміхається). Мене цікавить акторство, і я волію режисеру- вати персонажів у власному виконанні. А щодо пропозицій та активності на майданчику – так, це мій метод роботи, я справді люблю втручатися в знімальний процес (сміється).

– Як ви оцінюєте вітчизняний кінематографічний процес? Що вас не задовольняє, що б хотіли привнести, змінити?

– Якщо порівнювати з тим, що було ще 7-8 років тому – небо і земля. Кожен рік випускається багато цікавих історій, з’являються нові імена, прийшло цікаве молоде покоління режисерів і режисерок, продюсери, зацікавлені в якісному продукті.

Маємо дуже класне покоління акторів і акторок до 30 років: я із цікавістю за ними спостерігаю. Хоча досі не вирішена проблема цілісної системи підготовки кіноакторів. В університетах дають базові акторські навички, почуття смаку, але  роботи з камерою практично не вчать. Кожен потім вигрібає як може.

Але загалом, як на мене, кінопроцес рухається в правильному напрямку. Не вистачає ж – десь досвіду, десь грошей... Треба пам’ятати, що якісне кіно потребує якісного фінансування. Є приклади недорогих фільмів,  які стали класикою, але це виняток, а не правило. Усі члени команди мають отримувати гідні гроші, щоб думати лише про творчість.

Тож якщо українське кіно буде з грошима, йому не будуть заважати кон’юнктурними речами й даватимуть більше творчої свободи, то все буде круто. Не заважати – ключове слово зараз.

Якщо українське кіно буде з грошима, йому не будуть заважати кон’юнктурними речами й даватимуть більше творчої свободи, то все буде круто

ФОТО: Ольга Ібатулліна, Козіброда Яна, Майя Максимова