Трейлери та відео

Новий мультфільм від Disney: Магія, довіра та дракони
З’явився український трейлер стрічки «Пітер Пен і Аліса в Країні Чудес»

Валентин Васянович: «Питання збереження державної підтримки для кіно найактуальніше»

24.09.2020
об 14:47
Автор: Ярослава Наумова

До виходу на екрани українських кінотеатрів фільм «Атлантида» Валентина Васяновича вже взяв участь у півсотні кінофестивалів у різних куточках світу та отримав приз на кінофестивалі у Венеції, а ще стрічка боротиметься за «Оскар». Понад десяток кінофорумів ще чекають стрічку попереду. Про перепустку на фестивалі класу А, очікування від прокату «Атлантиди» на батьківщині, нового українського героя, документальний підхід до фільмування, нову стрічку «Відблиск» і головні виклики для кіногалузі режисер розповів у ексклюзивному інтерв’ю VGL cinema.

– Восени на кіноекрани виходить ваш фільм «Атлантида». Які очікування від прокату в Україні та сприйняття стрічки вітчизняним глядачем?

– У мене були надзвичайно високі очікування, коли я випускав свій перший фільм. Був впевнений, що прийдуть мільйони глядачів, але цього, звичайно, не сталося. І то типова історія для дебютанта: кожний мусить цей шлях надії та розчарування пройти самостійно. «Атлантида» – мій п’ятий фільм, я реаліст, отже, великих очікувань щодо каси немає. Якщо ми дотягнемо до 1 млн грн в Україні, то це вже дуже непоганий результат. «Атлантида» – кіно досить важке, травматичне, драматичне, а люди здебільшого ходять в кінотеатри не напружуватись, а розважатись. Наші сейлз-агенти серйозно займаються насамперед фестивалями. Фільм специфічний для широкого прокату, тому вони сфокусувалися на фестивальній аудиторії. На сьогодні це 60 фестивалів. До того ж незрозуміло, що буде з кінотеатральним прокатом у листопаді: якщо новий спалах коронавірусу, то доведеться все відміняти й переходити на онлайн-платформи. Але дуже хочеться все ж кінотеатральної зали: фільм знятий загальними планами, потрібно зчитувати інформацію в деталях, і набагато комфортніше його дивитися на великому екрані. Та й емоційний рівень тоді геть інший.

 

– Але в будь-якому разі у вас є «запасний аеродром» на випадок суворих обмежень відвідувань кінотеатрів.

– Так, це будуть онлайн-платформи. Фільм уже проданий на НВО Східна Європа й ведуться перемовини з MUBI. Щодо локальних платформ український дистриб’ютор також ще продовжує перемовини.

 

– «Атлантида» отримала головний приз програми Horizonti Венеційського кінофестивалю. Чи сподівалися ви на настільки успішну фестивальну історію?

– Я мав надії на успіх. Прем’єра на фестивалі класу А майже гарантує участь проєкту в 50+ фестивалях після цього. А якщо ти ще й переміг, то тебе одразу беруть усюди, це перепустка в рік фестивального туризму, який, щоправда, закінчився разом із початком коронавірусу... Звісно, я очікував, що на фільм звернуть увагу. Взагалі вважаю нормальним, коли режисери прагнуть визнання, причому світового. Головне, на цьому не надто фіксуватися. Інакше, якщо очікування не справдяться, це травмує і загрожує психологічною трансформацією: потім треба довго працювати над собою, щоб подолати зажим і зняти наступний фільм. Щоб цього не сталося, треба бути простішим, знімати кіно передусім для себе, але пам’ятати, що є ще й фестивалі класу А, потрапляння на які гарантують вам наступний фільм.

 

– Тобто після перемоги у Венеції наступний фільм на головних фестивалях для вас уже гарантований?

– Так, і я мушу до кінця року його зняти. І це знову виклик.

– Виходячи з вашого досвіду участі у фестивалях, як змінюється ставлення світової кіноспільноти до українського кіно? Наприклад, час від часу ми бачимо нові відкриття, моду на ту чи іншу країну. Чи можливо це з Україною?

– Мені важко відповісти, я не є частиною європейських експертів. На Румунію була мода, бо Франція, підтримуючи розвиток румунського кіно, цьому посприяла. У нас, на жаль, такого не відбувається. Поступ потужний, кіно зростає, але не так стрімко.

Не знаю, чи ми стаємо модними, але те, що наше кіно кожен рік присутнє на фестивалях класу А  (Канни, Венеція, Берлін) – це фантастика. І я маю надію, що там усі помічають – в Україні є кіноіндустрія. Головне, щоб вона зараз не згорнулась. Добре, що конкурси Держкіно продовжують, але лякає кількість проєктів, які подаються на пітчинги, – їх сотні й більше, а фінансування на кожного – мізерне. Здається, щось таки в системі потрібно полагодити.

 

– Лунають різні думки, яке саме кіно має підтримувати держава – масове чи авторське.

– Я не дуже вірю в касове кіно на нашому ринку, бо в нас мало кінотеатрів, мало глядачів ходить на українське кіно, мало прикладів повернення вкладених коштів. Навіть великі бокс-офіси ще не гарантують цього. Так, є кілька успішних комедій, але це одиничні приклади. А зараз ситуація ускладнюється ще й закриттям кінотеатрів через карантин. Взагалі, я думаю, що державі варто підтримувати всі різновиди візуального контенту всіх жанрів, просто треба це збалансувати. От зараз велика кількість грошей вкладена у виробництво серіалів, і я не знаю, добре це чи погано. Лише бачу, що, на жаль, після цього на кіно лишаються мізерні кошти, і це сумно. До того факту, що комерційним телеканалам допомагають знімати серіали, можна по-різному ставитись. Побачимо, яка буде якість. І чи не назнімають за держкошти щось таке, що можна показати в Україні, а потім продати в Росію...

 

– Комерційне кіно, серіали – ви для себе залишаєте хоча б теоретичну можливість долучитися до їх створення?

– Навіщо? Заради грошей? Я знаю, що навіть глядацьким кіно грошей не заробиш. Заради того, щоб догодити глядачу якимись впізнаваними історіями, штампами, від яких мене нудить, коли я дивлюся кіно? Я раніше змушений був дивитися історії для широкого кінотеатрального прокату, коли був у експертній комісії Держкіно. І після перегляду того кіно в мене день пропадав. Відразу був вимушений дивитися який-небудь якісний артхаузний фільм, щоб перебити несмак, з яким важко існувати. І серіали теж не мій формат. Останні 10 років я 100-відсотково щаслива людина, маю можливість знімати кіно й не хочу нічого міняти. Мене ніша артхаузу влаштовує, у ній я можу розвиватися безкінечно, і одного життя не вистачить, щоб досягти чогось всередині себе. І цим я щасливий.

– Тобто ви добровільно масовий сегмент навіть не дивитесь...

– Ні, я не хочу. У мене псується настрій. Я з великим задоволенням сходив у кінотеатр і подивився останній фільм Роя Андерссона «Про нескінченність». Три дні шикарного післясмаку. Отаке кіно я хочу дивитися. Радіти формі, наповненню, погляду майстра, як він будує мізансцени, як він розповідає історію, яка в нього мова, як вона трансформується. Я розумію, що воно десь схоже на його попередні роботи, але це надзвичайне кіно, з надзвичайним післясмаком, що для мене найбільш важливо при перегляді фільму.

 

– Норма касового успіху для кіно, розрахованого на широку аудиторію, та фестивальних нагород для авторського: яке ваше ставлення до ідеї побудови таких рейтингів під час відбору робіт, які претендують на підтримку Держкіно?

– У мене з цим все добре, тож ніби маю підтримувати цю ідею. З іншого боку, я розумію, що якби такі рейтинги ввели, коли я тільки починав свою кар’єру в кіно, то навряд чи я пішов би далі першого фільму. Тому вважаю, що все ж треба дати шанс молоді реалізуватися. Класна система побудована в Туреччині. Звичайно, не можна нас порівнювати, це зовсім різні ринки: турки ходять на своє кіно дуже активно, там «відбити» стрічку в прокаті неважко. У них повноцінна індустрія, а у нас вона тільки в зародку. Але якщо коротко описати їхню систему, то вона має такий вигляд. Ти приходиш до турецького Держкіно і просиш $1 млн на зйомки. Якщо ти маєш диплом, вони дають мільйон, але з умовами: якщо фільм не матиме прем’єри на фестивалі класу А, у будь-якій програмі – ти мусиш повернути той мільйон. А у випадку з глядацьким кіно – твій фільм мусить взяти в прокат національний канал і якась кіномережа. Якщо не виходить ні там, ні там – потрапляєш на 5 років у бан і не можеш отримати за цей час фінансування. Роби висновки, йди вчитись, познімай короткий метр і приходь через 5 років... Мені подобається така справедлива система: людина не назавжди викидається з галузі, у неї лишається шанс. Отже, норма про рейтинги, з одного боку, мені комфортна. А з іншого – за новими правилам я б сам не розвинувся, тож вводити обмеження, мені здається все ж не дуже правильним.

 

– Можуть в Україні з’явитися альтернативні державному джерела фінансування кіно?

– Можна зробити фонд недержавний. Прописати закон на рівні парламенту. Щоб цей фонд наповнювався, незалежно від політичної кон’юнктури, партійного складу парламенту, щоб ніхто не міг вплинути. Це те саме бюджетне фінансування, але по-іншому. Саме так працює Польський кіноінститут. Друге – інститут меценатства, який треба законодавчо підтримати. Зновтаки, можуть бути створені приватні фонди, які будуть виділяти невеликі кошти – умовно $50 тис. – на проєкт. Наприклад, Фонд Ріната Ахметова раніше підтримував кіно за різними напрямками. Було б таких 5-10 фондів – і кінематографісти могли б зібрати з них відчутну частину бюджету. А іншу

частину  отримувати з державного фонду, який наповнюється з податків. Це лише приклад, як можна систему вдосконалити.

– І ви оптимістично вірите, що ми ще доживемо до такого часу, коли бізнес підтримуватиме кінематографістів?

– Мені щось підказує, що так (сміється). Наш фільм «Атлантида» було підтримано Фондом Олександра Петровського – це бізнесмен із Дніпра, і я вдячний йому за це. Просто треба розуміти, які фонди існують, дивитися на біографію засновників, чим опікується фонд, що він підтримував до цього, і – звертатися напряму. Це продюсерська справа – йти з пропозицією до людей, яких потенційно може зацікавити проєкт. І якщо він їм сподобається, якщо вони емоційно втягнуться в нього, – підтримка буде.

 

– На якому етапі з’явився в проєкті «Атлантида» продюсер Володимир Яценко?

– Коли фільм був уже готовий. Ми з Володею домовилися, що він виконає дуже важливу функцію – буде комунікувати з фестивалями та займатися просуванням на міжнародний ринок. Цю частину роботи я ненавиджу. Я можу займатися виробництвом фільму  як режисер, як оператор, мені цікаво все, що стосується його створення. А комунікувати далі – це вже не моє. Якби не Володя, навряд чи ми були б на таких солідних фестивалях. Краще, ніж у нього, це ні в кого не виходить в Україні на сьогодні. Взагалі, без людини, яка розуміє процеси просування на великі фестивалі, знає, як усе це працює, успіх продукту, яким би він геніальним не був, – під великим питанням.

 

– «Атлантида» – ймовірний претендент від України на премію «Оскар». Зрозуміло, що на успіх мають вплив не лише якість фільму, а й безліч інших чинників – промо, піар, контакти серед експертів тощо. Наскільки реально для фільму з України досягти «Оскара»?

– Не знаю, наскільки реально, але, думаю, що в шорт-лист цілком можливо потрапити. І на те є декілька причин. По-перше, у нас є головна нагорода, хоч і в другій програмі, але одного з найбільших міжнародних фестивалів. Це вже великий плюс, без цього можна було навіть і не потикатися. Отже, дуже важливу частину для того, щоб успішно промотувати себе на «Оскарі», ми вже маємо. Друге: ми подалися на премію Європейської кіноакадемії й уже потрапили в лонглист, а також на Golden Globe (конкурс Американської асоціації міжнародної преси). Побачимо, як закінчиться історія: результати цих нагород відразу змінюють наші шанси на отримання «Оскара». Фантастично змінюють. Ну і, звісно, промо. Щонайменше $100 тис. потрібно, щоб запросити людей, орендувати кінотеатр, забезпечити преспідтримку: чим більше показів буде організовано, тим більше академіків можна залучити. «Оскар» – це не прогулянка, як може здатися. Усе дуже непросто: у Лос-Анджелесі треба багато часу провести, щоб зрозуміти, як це працює. Поки що ми, як малі діти. Але будемо впрягатися й працювати.

 

– Поділіться вашими міркуваннями про українського героя: як він змінюється з огляду на бурхливі зміни в нашій країні, нові виклики та загрози, які ми переживаємо в останні роки? Як на все це реагують кінематографісти?

– Змінюється. Разом із зміною суспільства. Кінематографісти ж знімають кіно насамперед про себе. Вони живуть не у вакуумі, бачать емоції людей, самі щось переживають, компілюють усю цю інформацію й переносять на героя. І український герой – це дзеркало, інструмент дослідження світу. Разом із тим, як я росту, дорослішаю – мій герой також змінюється. Мій герой – це передусім я та ті, хто мене оточує. І в новому фільмі «Відблиск» він зовсім не схожий на героя «Атлантиди»... Чи підтримає його українське суспільство, чи відвернеться – я не знаю. Але сказати, що український герой  такий ось і мусить робити саме таке – некоректно. Сучасний герой має сотні й  навіть тисячі облич, які весь час міняються. Це жива субстанція. Тут не існує обмежень. Принаймні я так це відчуваю.

– Цього року до всіх суспільних змін і випробувань додалася ще й пандемія. Як цей фактор впливає на кіно й чи побачимо ми його переосмислення на екрані? До того ж ми спостерігаємо перенесення з офлайну в онлайн показів, фестивалів, галузевих заходів.

– Я думаю, пандемічна тема в кіно з’явиться. У фільмах уже помітив маски як візуальний аксесуар. Я вже теж думав, чи не відрефлексувати епідемію, але вирішив поки зачекати: може звернуся до теми через кілька років. А от за живим спілкуванням я сумую: для мене воно є більш природним і звичним. Можливо, для 25-річних взагалі нічого не змінилося, а от мені шкода поїздок на фестивалі, спілкування з колегами, атмосфери.

 

– Під впливом глобального переходу в онлайн можуть статися технологічні зміни? Наприклад, по-іншому фільмуватимуть кіно, заточене на маленькі, а не на великі екрани...

– У принципі, якісний проєктор зараз не так уже й дорого коштує – достатньо пофарбувати стіну в біле, і маєш великий екран. Коли почався карантин, я дивився фільми на проєкторі, і на лаптопі мені вже некомфортно. У сенсі продакшену, мабуть, будуть якісь зміни, оскільки не можна залучати велику масовку, збирати багато людей у тісному приміщені. Буде більше історій в інтер’єрі: завжди можна розповісти історію не через масштабні полотна, а через камерний формат. Навіть плюси є – це може виявитися дешевше. Під час фільмування «Рівня чорного» на майданчику був головний герой, я, іноді ще 1-2 людини. Усе. І без карантину я перевірив, що так фільмувати теж можна, і при цьому бути успішним. Why not? Якщо ти хочеш фільмувати, ти все одно будеш фільмувати. Якщо тобі щось заважає, воно тобі може заважати все життя, і ти нічого не створиш навіть за найкращих умов. Так що я все ж таки не надто песимістично сприймаю пандемічний фактор, не треба на нього все перекладати.

 

– У своїх фільмах ви виконуєте відразу декілька професіональних функцій, чи не плануєте зосередитися лише на режисурі?

– Ні, так мені комфортніше. Я до процесів ставлюся інтуїтивно. У мене основа – почати рух, а під час руху все змінюється. Наперед важко все прорахувати. Я бачу локацію, обличчя, що може сильно трансформувати історію. Мені подобається документальний підхід: робити кіно з «розплющеними очима». Це цікавіше, ніж написати вдома й на майданчику лише слідкувати, щоб все написане використати.

 

– А як щодо зняти фільм за сценарієм іншої людини?

– Я пробував. Не виходить. Я шукав готові сценарії, спілкувався з авторами, ми навіть щось починали робити, але я зрозумів, що моє кіно все одно буде іншим. Побачу щось, почую фразу за кавою – герой і історія зміняться. Якщо кіно виходить у тебе знімати саме так – знімай далі. Чужий текст складається зі слів, трансформувати слова в ситуацію, у фактуру, у кіноенергію – для мене, мабуть, ще складніше, ніж з нуля самому все робити.

– Ви неодноразово розповідали, що «Рівень чорного» знімали без сценарію. Готові повторити такий експеримент ще раз? Які підходи зі сценарієм практикуєте у наступних фільмах?

– «Рівень чорного» я знімав без сценарію, і навіть не знав, про що він буде. Визнаю, що це виявилося травматично: ти знімаєш пречудову сцену, але навіть не розумієш, чи вийде фільм. І так кілька разів поспіль. Коли є ідея, синопсис, набагато легше йти далі. В «Атлантиди» сценарій був, але від нього лишилася тільки експозиція. Фінал, середня частина – вони змінилися під час зйомок.

 І так само відбувається зараз із «Відблиском». Найважливіше лишається – це спілкування тата і дочки на тлі травматичної історії, яка сталася в сім’ї. Але головний герой уже тричі змінився. Спочатку це був режисер. Щоб швидко написати сценарій – ти кидаєш туди свій досвід, бо ти знаєш тему. Потім я вирішив, що про режисера мені ще зарано знімати, до кіномемуарів треба ще років 20 почекати (сміється), і я змінив героя на політконсультанта.

 

– Актуально, з огляду на те що в країні два роки поспіль вибори.

– Так, я ж мушу віддзеркалювати політичну ситуацію. До речі, непогана історія вийшла. Але потім герой став хірургом. Цивільним. Всередині він людина дуже патріотична, бачить смерть військових у госпіталі й приймає рішення стати корисним на війні. Йде на війну, але потрапляє в полон, переживає пекло... Він цивільна людина, йшов допомогти своїй країні й, на жаль, потрапив у ситуацію, у якій він мусив вирішити: померти чи вчинити злочин. Як і багато інших, він не готовий померти за ідею, тож обирає виживати. Він повертається додому з травмою і мусить зрозуміти, чи може він із цим жити. І тут лишилася рефлексія його та його біологічної дитини, яка в іншій сім’ї живе. Дитина через свою травму, а він зі своєю  намагаються один одного врятувати. Це та історія, яку ми на сьогодні маємо.

 

– Але в процесі фільмування вона ще може кардинально змінитися?

– Зараз ні. У «Рівні чорного» я був один з камерою: сіли з героєм в машину й перезнімаємо 25 разів сцену. В «Атлантиді» десь готували, десь імпровізували, десь серйозно змінювали – і це було важко фізично і морально. Тепер я все ж намагаюся прописувати наперед історію, щоб, потрапляючи в локацію, мати продуману базу. Побачимо, як вийде це кіно. Робота триває. Знімальний процес на певний час заморозився через карантин, але до кінця року планую закінчити.

– Ви любите працювати з непрофесійними акторами. Як у випадку з «Відблиском»? Чи анонсуєте ви, хто гратиме головного героя?

– Це професійний актор. Якщо один раз сказав про непрофесійних – мусиш навпаки зробити (посміхається). Не в головній ролі буде зніматися Андрій Римарук із «Атлантиди». Він фантастичний і як актор, і як людина, я щасливий, що ми його знайшли й стали друзями. У ролі дочки головного героя – моя дочка. Це кіно з неї і почалося. Я спочатку задумав документальний фільм, назбирав 7-8 класних сцен, але, на жаль, не зміг довести справу до кінця. Проте ця ідея про стосунки тата і дитини – звідти пішла. Ми наклали її на сучасну історію.

 

– Але цей вибір між професійними та непрофесійними акторами невипадковий? Вас не все влаштовує в професіоналах?

– Хотілося б, щоб в Україні з’явилася нова школа кіноакторства. Бо її немає, є театральна школа, яка, мені здається, абсолютно не трансформується до вимог часу. Якби хтось привіз на рік-два якісних педагогів. Щоб це був не короткий разовий тренінг, а якісні сертифіковані річні курси. Щоб наші актори побачили методику існування на майданчику сучасного європейського кіно. Я розумію, що це коштує грошей, але це спільна справа, потрібна для всієї галузі. Може, хтось захоче організувати приватну кіношколу, наприклад, на базі центру Олександра Довженка. За фінансуванням можна було б звернутися одразу до декількох меценатів, обговорити найбільш прогресивну методику. Але це роки три треба тільки цим і займатися, тож я, наприклад, не потягну таку справу.

 

– Подібні ініціативи мають виходити від кіноспільноти. Наскільки вона об’єднана сьогодні та може продукувати такі загальнокорисні ідеї, відстоювати їх та втілювати?

– Ніби всі один до одного непогано ставляться. Профспілкові історії в зародковому стані, бо кіно в зародковому стані. Але я впевнений, що згодом до них будуть дослухатися: буде розвиватися індустрія – стануть ці організації потужнішими. Це виключно еволюційний процес. Усе мусить визріти, і я бачу як воно визріває. Але зараз головне, щоб кіно продовжували знімати, щоб держава не припинила його підтримувати. У всьому світі така підтримка існує. Якщо ж цей процес в Україні зупиниться, то все згорнеться за рік. Для кіноспільноти питання збереження державної підтримки зараз найактуальніше.

Читайте також:

Статті

У трилері Даші Трегубової Ірена Карпа готова грати роль третього плану

Сучасному українському кіно не вистачає хороших трилерів. Проте останнім часом цим жанром, який є одним з найзатребуваніших серед глядачів, активно цікавляться вітчизняні сценаристи та режисери. Ось і актриса та телеведуча Даша Трегубова, яка вирішила спробувати свої сили в якості режисера бере участь у пітчингу від Держкіно з детективним трилером «Її б звали Марта».

23.09.2020
об 19:54

Інтерв'ю

Олег Сенцов: «У моїх планах 5 фільмів за 5 років»

Free Sentsov за останні 5 років стало майже мантрою для кінематографістів з усього світу. У кампанії зі звільнення незаконно ув’язненого українського режисера об’єдналися найвизначніші кінодіячі сучасності, а публічні звернення, акції на підтримку, присвяти та промови супроводжували всі найбільші кіноподії. «Жити і знімати кіно», – прокоментував Сенцов найближчі плани відразу після звільнення. Уже рік Олег Сенцов на свободі, і кіно в його житті присутнє. Станом на осінь 2020 на кіноекрани України виходить фільм «Номери» за його однойменною п’єсою, а сам Сенцов розпочинає фільмування повнометражної стрічки «Носоріг» (цей проєкт переміг на пітчингу держкіно ще далекого 2012-го). Про кінопроєкти, шаблони та штампи, власний танк і стосунки з кіноспільнотою – в інтерв’ю VGL cinema.

23.09.2020
об 13:34

Новини

Революційний прорив для кiноiндустрiї

21 липня 2020 року Верховна Рада України ухвалила дуже важливий для кіноіндустрії закон «Про внесення змін до податкового кодексу України щодо підтримки та підвищення міжнародної конкурентоспроможності галузі відео- та кіновиробництва», за яким послуги, пов’язані з процесом виробництва кіно, звільняються від оподаткування ПДВ для іноземних виробників, які приїжджають фільмувати в Україну. Відтепер в Україні не обкладається ПДВ експорт послуг з виробництва та компонування відео-, кіно-, анімаційних (мультиплікаційних) фільмів, телевізійних програм, рекламних роликів, фоторекламних матеріалів, комп’ютерної графіки. Як це відіб’ється на галузі кіно та економіці нашої держави в цілому VGL cinema дізнався від голови підкомітету у сфері кінематографу та реклами, заступника голови комітету Верховної Ради України з питань гуманітарної та інформаційної політики, народного депутата України Павла Сушка.

24.09.2020
об 12:03

Інтерв'ю

Єгор Трояновський: «Важливе бажання людей – здійснювати свої творчі мрії, і щоб це виливалося в якісні фільми»

Вже у вересні в рамках національної конкурсної програми Одеського міжнародного кінофестивалю відбудеться прем’єра документального повнометражного фільму Єгора Трояновського «Бєс» про українського добровольця, зниклого безвісти на Донбасі. За сюжетом у 2014 році головний герой Олексій Кудрявцев потрапив у полон до бойовика Ігоря «Бєса» Безлера. Батько намагається знайти свого сина – живого чи мертвого, але головна його мета – помститися «Бєсу». Напередодні виходу на екрани Єгор Трояновський розповів VGL cinema, що привело його в документальний жанр, фільми яких режисерів вплинули на його становлення та про те, як виникла й реалізовувалася ідея створити документальний фільм навколо воєнної теми.

22.09.2020
об 12:33