Трейлери та відео

Вийшов другий трейлер стрічки «Номери»
З’явився офіційний трейлер українського фільму «Атлантида»

Страшні й не дуже історії, що розповів Гільєрмо дель Торо

19.04.2019
об 20:09

Володар монстрів Гільєрмо дель Торо підготував для любителів фільмів жахів справжній подарунок. У серпні на кіноекрани вийде фільм Андре Овредала «Страшні історії для розповіді в темряві», сценарій для якого написав сам Гільєрмо. Він же став і продюсером кінокартини. Нам пощастило поговорити з двічі лауреатом кінопремії «Оскар» про новий фільм і про майбутнє всього кінематографа, зустрівшись з ним в лос-анджелеському готелі «Лондон».

 

 ГІЛЬЄРМО ДЕЛЬ ТОРО  – мексиканський режисер та продюсер.

Народився 9 жовтня 1964 року в Гвадалахарі (штат Халіско, Мексика). Навчався в Інституті наук (Instituto de Ciencias), виховувався бабусею – ультраконсервативною католичкою. Виробництвом фільмів дель Торо захопився ще підлітком. Пізніше він вчився створенню гриму й ефектів у Діка Сміта, творця спецефектів до фільму «Той, що виганяє диявола». Дель Торо майже 10 років був гримером, на початку 1980-х створив свою компанію з виробництва спецефектів «Некропія». Одночасно він займався продюсуванням і був режисером мексиканських телепрограм.

– Ваш фільм є екранізацією серії дитячих книг з такою самою назвою: «Страшні історії для розповіді в темряві», написаних Елвіном Шварцом. Чи популярні ці книги в Америці?
–У Америці ці книги зіграли важливу роль у житті вже декількох поколінь читачів. Для себе я їх відкрив ще підлітком. Це сталося в невеликому книжковому магазині техаського містечка Сан-Антоніо. Роздивляючись там книги, я побачив серед них одну зі страшними малюнками на обкладинці й заголовком, перед яким було важко встояти: «Страшні історії для розповіді в темряві». Звичайно, я одразу почав її розглядати і, врешті-решт, прочитав усю книгу, просто сидячи на підлозі в магазині. Від початку до кінця. Але оскільки я був у той час досить обмежений у коштах, то замислився про те, купувати книгу чи ні, і після прочитання повернув її на полицю. Коли я наступного разу прийшов до магазину, я знову прочитав книгу й знову поставив її на полицю. І нарешті, прийшовши втретє, я її купив. Пізніше, протягом декількох наступних років, я придбав і дві інші книги цієї серії. Усі вони просто дивовижні. Елвін Шварц використав історії, які за традицією для більшого ефекту розповідаються біля нічного вогнища. Або народні казки, які повторюються з покоління в покоління. Ілюстрації були виконані Стівеном Гаммелом. Вони такі страшні й жахливі, що я запам'ятав їх на все життя.


– Так це була Ваша ідея, зняти за цією книгою фільм?
– Коли компанія CBS Films звернулася до мене з пропозицією зняти цей фільм, то в них уже було заготовлено два сценарії. Але я запропонував по чати всю роботу спочатку. У мене виникла ідея, актуальна поточному часу: донести, як історії впливають на те, ким ми врешті-решт стаємо. І про те, що розказану історію не можна повернути назад. Ми постаралися прив'язати сюжет до відповідного часу. До часу, у якому брехня або вигадані історії в нашій країні були розказані для того, щоб втягнути нас у війну, сенс якої нам був незрозумілий. І тому ми вирішили, що для сюжету нашого фільму ідеально підходять саме 1968–1969 роки. А коли настав час обирати режисера, у моєму списку було лише одне ім'я. Ми звернулися з пропозицією до Андре Овредала. Його фільми вразили мою уяву. Я навіть написав ревю про його фільм «Демон всередині». Стівену Кінгу фільм теж дуже сподобався, може, навіть більше, ніж мені. Я подумав, що Андре здатний не лише неймовірно майстерно злякати глядача, але при цьому його й розважити. Фільми жахів можуть бути сумними, екзистенціональними й глибокими або розважальними, веселими й одночасно страшними. Андре шанує саме другий тип фільмів жахів. І я знав, що вийде суперрозвага. 


– Чи не могли б Ви розповісти, як починається ця історія?
– Герої цієї історії – діти, які не належать до категорії популярних. Головну героїню звати Зої, вона дівчинка-заучка, яка пробує себе як письменниця. Можна сказати, що в школі вона є ізгоєм. Їй подобаються такі речі, які іншим просто незрозумілі: страшні історії, фільми жахів. Вона любить і сама писати історії. Це тоді, коли всі інші вважають, що вона повинна цікавитися випускним вечором, шкільними мюзиклами й макіяжем. Її найкращі друзі, два хлопчики, теж не найпопулярніші діти в школі. Усе починається з Хелловіна, під час якого всі вони знайомляться з хлопцем на ім'я Рамон. У ставленні до нього багатьох людей, навіть шерифа, проглядаються расистські нотки. Рамон ухиляється від призову у В'єтнам. Він не хоче брати участь у війні, яка йому абсолютно незрозуміла. Наші герої стають спільниками Рамона. Усі разом вони натикаються на будинок, у якому колись жила так звана антагоністка головної героїні Сара. Ця дівчинка померла в ХIХ столітті. Ходили розповіді про те, що вона вбивала дітей. І всі говорять про якусь книгу, яка існує і яку знаходять наші герої. Не розкриваючи всього сюжету, скажу, що вся привабливість в тому, що поступово стає зрозуміло: про цю дівчинку з минулого теж поширювали плітки. Насправді вона була невинна. У цьому й полягає відкриття. Це якраз те, що мені завжди подобається робити у своїх фільмах. Розпочинати розповідь зі страшних монстрів і поступово приводити глядачів до розуміння абсолютно іншого виміру всієї історії.


– Існує велика кількість різноманітних фільмів і телесеріалів жахів. Поділіться своїм секретом про те, як лякати глядачів?
– Я повторю те, що я говорю вже протягом останніх 25 років. Мені, як режисерові, насправді не цікаво лякати. Я знімаю свої фільми у вигляді казок. Хоча я й використовую для цього страшні картини, як і вимагають казки. Але як продюсер, я дуже зацікавлений в ляканні (сміється): з Хуаном Антоніо Байона у фільмі «Притулок», з Енді Мускетті в «Мамі». Тому що це якраз те, що мені подобається дивитися. Мені це приносить задоволення. A робити це потрібно заманюванням глядачів за допомогою витонченої роботи камери, красивих картин і виклику співчуття до героїв. Наприклад, Андре під час зйомок часто використовує ракурси героїв стрічок. Тобто ви, як глядачі, дивитеся на все те, що відбувається, очима героя. У цей час камера елегантно й дуже красиво рухається. І в той момент, коли глядачі захоплені цим рухом, з ними відбувається те саме, що з людьми, які стежать за автоперегонами. Вони стежать не за тим, хто виграє, а за тим, у кого станеться зіткнення (сміється). Звичайно, вони ніколи не визнають цього. Вони завжди скажуть: «Я сподіваюся, що все буде добре». Ні, не буде. Ви хочете, щоб щось погане сталося (сміється). І коли нам вдається добитися цього ефекту, усе одразу починає працювати.

 

– Історії універсальні, але водночас кожна культура має свої забобони. У нас, у слов'янській культурі, свої, а чи не могли б Ви розповісти історію з Мексики?
– Історія, яку я зараз розповім, бере початок у моїй країні, але її немає в нашому фільмі. Це історія про те, як хлопці йдуть на кладовище, щоб увіткнути кинджал у могилу відьми. У одного з них запитують: «Ну як? Зробиш це?». Він, звичайно, встромляє, але при цьому кинджал проходить через його накидку (усе відбувається у XVII столітті). Вони хочуть піти, але їх щось тягне, і всі, звичайно, думають, що їх не пускає відьма. У сучаснішому ж варіанті те саме відбувається з дівчинкою в сукні.

 


– Фільми, що збирають повні кінотеатри, є або супергероїчними фільмами з величезним бюджетом $200 мільйонів, або фільмами жахів. Чим Ви пояснюєте конкурентоспроможність фільмів жахів?
– Тим, що в кінотеатрі немає нічого кращого, ніж сміятися всім залом або всім разом кричати від переляку (сміється). Це так звані фільми-концерти. Ви йдете на концерт, і всі разом кричите приспів пісні. А коли це страшний момент у кіно, всі разом кричать від жаху. І подобається вам це чи ні, але в цей момент ви озираєтеся й ви співчуваєте. Те саме відбувається під час перегляду комедії. Ми сміємося всі разом. І це дуже важливо якраз зараз, коли нам постійно говорять про те, які ми всі різні, і про те, як я повинен ненавидіти інших через належність їх до іншої раси, релігії, статі. Нас усіх намагаються щосили розділити. Тому коли ми відчуваємо колективні переживання, коли ми всі разом сміємося й усі разом кричимо, ми зціляємося. Я по-справжньому вірю в це. Тож нині такий успіх мають саме фільми-концерти. Супергероїчні фільми – це теж фільми-концерти. І я думаю, що людей нині неможливо витягнути з будинку до кінотеатрів, якщо це не фільм-концерт. Великі стадіони – великі концерти. Маленькі концерти я дивлюся вдома (сміється).

 

– Що Ви думаєте з приводу суперечок про те, чи повинні фільми з'являтися на великих екранах, перш ніж вони транслюватимуться за допомогою стримінга?
– Що сказати, мені вже 54 роки і я вже тричі був свідком смерті великого кіно (сміється). Хіба не так? Телебачення. Це сталося вже в часи мого покоління. Кіно помирає. Тоді з'явився сінемаскоп тощо. І тоді ми несподівано повернулися, тому що, як суспільство, ми почали розвиватися убік 70-х: «Безтурботний Їздок», Американська нова хвиля. Це лінії zeitgeist нашого шляху, і ми ніколи не знаємо, куди вони поведуть нас далі. Але потім, пам'ятаю, з'явилися VHS – смерть кіно (сміється). Ну і де тепер ці VHS? Вони зникли, а кіно все ще існує, чи не так? І зараз відбувається те саме. Послухайте, усі компанії через три роки займатимуться стримінгом. Ми живемо в момент змін. Нас тут три покоління: ми, наші діти й діти, які були народжені у світі, у якому можлива за допомогою стримінга передача певного типу історій. І вони вже тут. Що ми з ними робитимемо, заперечуватимемо? Це те саме, якщо я скажу вам, що Моцарта можна слухати лише в концертному залі. Хіба ви не можете слухати Моцарта під час пробіжки або в машині? Якби я кому-небудь з XVI століття розповів, що я слухаю Моцарта під час того, як їду в авто, він, напевно б, навіть не зрозумів, про що я говорю. Таким чином, ми повинні розслабитися й усвідомити, що будемо ми займатися стримінгом чи не будемо, ми вже ділимося культурою й аудіо-візуальними історіями. І форми, які ми при цьому використовуємо для розсіювання цих історій, змінюються. Кіно існуватиме, і не лише у вигляді фільмів з великими бюджетами. Ось побачите! Я вірю в це, тому що спільні переживання в театрі – прекрасні. А смерть фільму жахів я бачив п'ять разів за своє життя. «Фільми жахів як жанр помер!», «Хорор повернувся!», «Хорор помер!», «Хорор повертається!». Мені здається, що усе це йде на користь медійним історіям, але це лише перехідний процес.



– А для кого Ви знімали цей фільм: для дітей сьогоднішніх чи вчорашніх?
– Хотілося б сподіватися, що для тих і інших. Але це хороше запитання, тому що я згадую, що коли я знімав свого першого «Хеллбоя», я замислювався: «Я сподіваюся, що ті мої глядачі, для кого я зараз знімаю свій фільм, зможуть мені через десять років розповісти, що вони думають з цього приводу». Тому що я знімав його для дітей, і дійсно, люди, які виросли з цим фільмом, люблять його більше, ніж інші глядачі. Але з приводу цієї стрічки, я можу сказати, що її привабливість в тому, що цю жахливу історію можна дивитися всією сім'єю.


– За ту річну перерву в кар'єрі, яку Ви взяли, що Вам вдалося пізнати про життя?
– Ви знаєте, я думаю, що передусім я набув відчуття безперервності. Це дійсно так. Мій батько помирає, і водночас я використовую імпульс, отриманий у сезон нагородження мого фільму «Форма води», для створення центру молодих аніматорів у моєму рідному місті. Ще я створив дві студентські стипендії і нову нагороду для кінофестивалю. Я сказав собі: «Зараз час». Тому що ми усі підемо. Це абсолютно точно. Я можу це зараз вам впевнено сказати (сміється). І я думаю, що неймовірно цінним є саме безперервність. Розумієте? Іноді я читаю назву вулиці, якою йду на роботу, і не знаю, на честь кого вона названа. Але ця вулиця існує. І я вважаю, що, як професіонал, я теж створюю вулиці для інших людей, якими вони йтимуть на роботу в майбутньому. І не важливо, чи будуть вони знати, хто я такий. І я зрозумів, що це якраз той самий момент. І чесно, це і є найважливіша річ. Тому що ми всі відійдемо й будемо забуті. І потовщаємо! Усi! (сміється).


Спеціально для VGL cinema Лєна Бассе, Лос-Анджелес, 2019