Трейлери та відео

Скоро в кіно: «Пофарбоване пташеня» вийде в український прокат у грудні
Частину бокс-офісу «Номерів» спрямують на благодійність

Шахрбану Садат: «Я росла у середовищі, де у всіх були промиті мізки»

10.06.2020
об 16:13
Автор: Антельм Відо

Режисерка стрічки «Сиротинець», яка до 15 червня доступна в межах проєкту OIFF Flashback, Шахрбану Садат виросла в Ірані, уже будучи біженкою з Афганістану. У великому інтерв'ю для VGL cinema вона розповіла програмному директору Одеського міжнародного кінофестивалю Антельму Відо про пенталогію, до якої входить «Сиротинець», та про власне життя, яке нагадує сюрреальну драму.

– Давайте спочатку поговоримо про вас саму. Ви – афганська режисерка, яка народилася в Ірані. За цим має стояти якась історія.

– Мої батьки народилися в одному селищі в центральному Афганістані. Мій батько був бунтівником і дуже юним втік з дому. Він поїхав до Пакистану, а звідти вже до Ірану. У 17 років він повернувся додому та одружився з моєю матір'ю. Їй тоді було 14. Вона народила хлопчика, але він прожив лише 40 днів. Тоді мама завагітніла моїм братом. Коли йому було півроку, батько вирішив повернутися до Ірану, тому що політична ситуація в Афганістані була нестабільною. Це був 1979 рік, коли Радянський Союз увів військовий контингент до Афганістану. У цей час Хомейні заявив, що для ісламу кордонів немає, Іран відкрив свої кордони й пустив величезну групу афганців, зокрема й мою родину, до Ірану без документів. Три мої сестри і я народилися вже в Тегерані. Я у сім'ї наймолодша, 1991-го року народження.

Я росла в середовищі, де в усіх були промиті мізки Ісламською Республікою Іран. Майже всі діти мого віку були під цим впливом. Я росла з цензурою. Мої батьки були релігійні та доволі консервативні. Уперше я побачила магнітофон, коли моя старша 17-річна сестра заручилася. Мій брат позичив його у свого друга, і батько дуже розлютився, коли той приніс його додому. Я не можу передати, наскільки я закохалась у цей девайс та в усі касети із записами іранських співаків, які працювали за кордоном через заборону діяльності в рідній країні.

Я мушу розповісти вам дещо важливе про мої роки в Ірані. Доволі проблематично було бути афганкою в цій країні. Існувала величезна дискримінація щодо афганських біженців з боку як влади, так і місцевого населення. Я соромилася своєї особистості. У моїй голові я засуджувала себе за те, хто я і звідки. Уперше я повністю заперечувала свою афганську етнічність. Після деяких незручних ситуацій, коли кожного в школі просили назви свою національну ідентичність, я змушена була вигадати історію про матір-іранку та батька-афганця. Так я була ніби меншою афганкою, ніж є, наполовину афганкою. Це було більш терпимо. Моїм найбільшим бажанням було якомога швидше вирости, отримати найкращі оцінки в школі й вступити до топового університету в Тегерані. Я думала, це дасть мені змогу довести свій інтелект, щоб іранський хлопець міг одружитися зі мною, і так я би закінчила свою трагічну афганську історію. Таким був мій світ в Ірані.

Але мрії не судилося здійснитися: у 2000 році дев'ятирічну мене вигнали зі школи, бо я не мала документів. Той факт, що я народилася в Ірані, не діяв. Для них я була біженкою. Я народилася біженкою. Я досі цього не розумію, але такою була ситуація.

Відсутність можливості ходити до школи шокувала мене. Я була найкращою. І не могла прийняти такий поворот долі. Це було несправедливо. Я думала, моє життя скінчилось.

Після подій 11 вересня 2001 року мій батько вирішив повернутися до Афганістану. Більше не було сенсу лишатися в Ірані. До того ж батька вигнали з фабрики, де він працював, виконуючи дуже важку роботу за смішні гроші. У нього просто не було документів.

Ми були свого роду першою групою афганських біженців, які повернулися додому в кінці 2001 року. Я не знаю, чому я зараз плачу, згадуючи все це, але повернення до Афганістану було дуже важливим поворотним моментом мого життя. Я рада, що батько тоді прийняв таке рішення. Життя в Афганістані було для мене пеклом до 2008 року. Ймовірно тому, що ми переїхали до рідного селища моїх батьків, яке лишилося таким самим, як майже сім років тому. У 2008 році я поїхала до Кабулу й потроху знайшла вихід із ситуації. Тоді мені було 18 років.

– Коли ви вирішили стати кінорежисеркою?

– Я поїхала до Кабулу всупереч бажанню моїх батьків. Я хотіла навчатися в університеті. У той час я мріяла вивчати фізику. Я була новенькою в місті й не знала, як усе працює. Тож вийшло так, що я склала не той іспит і потрапила на факультет образотворчого мистецтва. Я обрала кафедру кіно й театру, оскільки не любила малювати й не хотіла, аби в батьків стався серцевий напад, якщо я оберу музику.

У той час я не надто цікавилася кіновиробництвом. Я просто хотіла отримати ступінь бакалавра. Рік потому, у 2009-му, мене обрали на тримісячний документальний воркшоп, організований французами, що проходив у Кабулі. Він називався «Ательє Варан». Нас було десять учасників: п'ять хлопців і стільки ж дівчат. Захід проводився з 2006 року. Саме там вперше у своєму житті я побачила фільми, які дійсно мали значення. Я подивилася «Збирачі та збирачка» режисерки Аньєс Варда та «Де будинок друга» Аббаса Кіаростамі. Ці фільми справді мене зворушили. Я подумала, що маю історії, які можу розповісти. Власне, мрія стати режисером зародилася саме на тому воркшопі в Кабулі у 2009 році.

– Ви заснували продакшен у Кабулі. Розкажіть детальніше про нього.

Я відкрила свою компанію Wolf Pictures у 2013-му. Після співпраці з німецько-данською продюсеркою Катею Адомейт мені потрібно було мати власну компанію, аби я могла бути копродюсеркою. Компанія здебільшого займається документами та їхнім оформленням всередині Афганістану. Останнім часом я мрію продюсувати документальні фільми інших афганських режисерів. Це була б для мене чудова практика, як для продюсерки.

 

–  Два ваших художніх фільми – «Вовк та вівці» і «Сиротинець» – були зняті не в Афганістані. Чому так?

 

– Тому що я працюю з європейським продюсером і командою, та й мої фільми фінансуються з європейських фондів. Занадто ризиковано знімати кіно в Афганістані з міжнародною командою. Звісно, це можливо. Існує декілька продакшенів, які займаються зйомками «інтернаціональних» фільмів у Афганістані. Гадаю, це особистий вибір, ризикувати чи ні. У моєму випадку продюсерка не хотіла наражатися на ризик, і я її розумію. Зйомка в Афганістані спочатку була для мене великою проблемою. Зараз я інакше до цього ставлюся. Я дуже прискіплива до зображення Афганістану. Обидва мої фільми ми знімали в Таджикистані, який, на мій погляд, дуже подібний до Афганістану. Навіть місцеві не вірили, що стрічки зняті не в Афганістані. Тому це добре.

– «Вовк та вівці» і «Сиротинець» – перші дві частини пенталогії, яка базується на щоденнику та спогадах вашого друга Анвара Хашимі. Розкажіть про сам проєкт.

– Анвар народився у 1972 році в центральному Афганістані. У п’ять років він втратив батька. Його сім'я була дуже бідною, і матір була змушена вийти заміж за іншого чоловіка, який до цього вже був одружений і мав з десяток своїх дітей. Він одружився з матір'ю Анвара лише за умови, що не буде відповідальним за її дітей, оскільки йому і своїх вистачає. Коли Анвару було 8, його зведена сестра взяла його і братів до Кабулу.

Так Анвар втік з дому й опинився на вулиці. Він жив там, поки його не забрали до російського притулку в Кабулі, який назавжди змінив його життя.

Я зустріла Анвара у 2009 році на найпопулярнішому телеканалі в Кабулі, де ми обидва працювали. Він розповів, що хоче написати історію свого життя. Ми домовилися, що він щодня писатиме 8 сторінок і надсилатиме мені наступного дня. За рік я назбирала 800 сторінок його текстів. Ми обидва були вражені, як гарно Анвар вміє писати. І не лише гарно, а й як чесно, як поетично, політично та дивовижно він це робить. Його текст був таким наочним, що я одразу зрозуміла – це має бути фільм. Але це має бути не одна стрічка, оскільки це величезна робота і Анвар розповідає про абсолютно різні періоди. Я розділила його записи на п'ять частин і вирішила зняти пенталогію. Коли я оголосила про своє рішення Анвару, він без вагань погодився. Я вдячна йому за довіру. На той час у мене за плечима не було навіть жодного короткометражного фільму.

 


 Давайте поговоримо про «Сиротинець». Чому ви вирішили зробити про нього фільм?

– Анвар провів 8 років у російському сиротинці в Кабулі. З 12 до 20 років він перебував у ньому. Саме там сформувався його характер. Сиротинець займає значну частину свідомості Анвара. Він часто про нього згадує і в 2014-му провів мені туди екскурсію. За багато років цей заклад переформатувався на міністерство освіти. Багато моїх одноліток навіть не знають, що раніше на цьому місці був притулок. Розповідаючи про життя Анвара, я мушу говорити про сирітський дім. Він хотів, щоб я про це розповіла. Він багато років це приховував. І не тільки Анвар, майже всі приховують своє минуле в притулках, якщо там були. Анвар знайшов для себе зцілення у вигляді свого щоденника та цього проєкту. Він пов'язав себе з власним минулим і розкрив свою брехню. У свою чергу через цей проєкт я пов'язала себе з Афганістаном ще більше.

– Період, про який йдеться у фільмі (1989-й), ви б назвали часом окупації чи свободи? 

– Залежить від того, де ви перебували. У Кабулі це був період абсолютної свободи. А навколо Афганістану – час окупації. Для мене 1989-1992 роки – найбільш крихкий період історії минулого століття в країні. Афганістан перетворився на ісламську країну. Громадянська війна, що почалась у 1992 році, триває й досі. Відтоді Афганістан став домом для ісламістів та фундаменталістів.

Зараз більшість афганців думають, що прорадянський уряд був на боці людей, але тоді вони цього не розуміли. Якщо ви приїдете до Кабулу зараз, то побачите зображення Наджиба, президента того часу. Його можна побачити всюди: на машинах, автобусах, у ресторанах, на будинках. Він – велика знаменитість. Молодь слухає його промови на YouTube і відчуває зв'язок з ним.

Наджиб почав мирні переговори. Він хотів створити уряд разом з усіма. Він хотів, щоб люди самі обирали президента. Він навіть пішов у відставку по телевізору. Він виконував свої обов'язки майже три роки, але моджахеди не хотіли йти на контакт. Вони прагнули захопити Кабул. Їм було байдуже, що люди можуть загинути.

Боротьба тривала майже 13 років. Смерть стала чимось звичним та не важливим для усіх. Гадаю, того часу Афганістан допустив велику помилку, коли не погодився на мирні переговори. І за цю помилку ми й досі розплачуємось.

– Чому ви вирішили розповісти історію свого друга, а не власну?

– Спочатку я дійсно хотіла розповісти власну історію. Але коли я прочитала текст Анвара, його переживання повністю мене захопили і я забула про власні. Хоча іноді я міксую наші життя певним чином. Наприклад, у фільмі «Вовк та вівця» я розповідаю його історію, але також згадую про роки, коли я росла в селищі своїх батьків у центральному Афганістані.

–  У двох своїх фільмах ви працювали з непрофесійними акторами. Що це за досвід порівняно з професіоналами?

– Мені потрібна їхня оригінальність, їхня душа. Мені дійсно подобається знімати людей, які далекі від кіно, так як і я колись. Мені здається, їхні життя та пережитий досвід додають фільму специфіки, роблять його більш правдоподібним. Їхні обличчя, висловлювання, манера говорити, слова, які вони обирають, – я не знаю, як домогтися цього від професійних акторів. Ті все знають, і мені це не подобається. Вони постійно ставлять запитання, і мені це не подобається. Професійні актори впевнені, що режисер має знати все, і вони хочуть контролювати кожен момент. З не-акторами такого не відбувається. Вони нічого не знають про процес, тому не мають таких вимог. Вони більш вільні, готові до відкриттів, до нового. Для них сумніви чи розгубленість не є проблемами. Я обожнюю це. Бо я така сама. Щось я можу знати, але не можу знати всього. Для мне це так само процес, як і для всіх. І мені подобається бути відкритою, вільною, збентеженою та змінювати рішення в останній момент. Не-актори мають багато пропозицій, різних варіантів, і, якщо їхні ідеї працюють на фільм, я їх додаю.

– У «Сиротинці» є сцени, натхненні боллівудським всесвітом. Вони додають фантастичності в реалістичну історію. Кінематограф Боллівуду вас так само надихає?

– До 2017 року я бачила небагато боллівудських фільмів. Я взагалі ніяк не ставилася до цього кіно. Я вважала його несерйозним, точно не для мене. Але у 2017 році під час сценарної резиденції в Берліні, де ми були разом з Анваром, я подивилась 400 боллівудських стрічок різних років: від 40-х до 90-х. Боллівуд був захопленням Анвара з дитинства, коли він нелегально продавав квитки на боллівудські фільми перед кінотеатром. Боллівуд надихнув мене на «Сиротинець», оскільки саме він колись був натхненням для Анвара.

Мене цікавить індійське кіно, зокрема арт-хауз, документальні стрічки та деякі незалежні фільми. Боллівуд лише частина індійського кінематографу. Індія здатна запропонувати набагато більше.

 

– Не могли б ви розповісти про свій наступний фільм – третю частину пенталогії. Про що вона буде, про який період у ній йтиметься?

Я пишу романтичну комедію. Вона про період, коли ми з Анваром зустрілися на телеканалі. Історія відбуватиметься в наш час і, можливо, трохи буде зачіпати 1980-ті роки.

Переглянути стрічку Шахрбану Садат «Сиротинець» можна до 15 червня в межах спецпроєкту ОМКФ і Takflix.com OIFF Flashback за посиланням.