Трейлери та відео

В український прокат виходить «Озеро диких гусей»
«Гуллівер повертається» в Каннах отримав позитивні відгуки і прикрасив обкладинку Cannes Market

Олександр Пліска розповів про особливості та сенс роботи над стрічкою «Де ти, Адаме?»

16.04.2020
об 13:25

Документальна стрічка «Де ти, Адаме?» уже здобула відзнаки декількох фестивалів. Цієї весни планувалася прем’єра для широкої глядацької аудиторії. У зв’язку із карантином презентацію фільму відкладено, але напередодні Великодня хочеться детальніше розповісти саме про цю роботу, що чекає на свій прем’єрний час. Адже «Де ти, Адаме?» повністю присвячена релігійній тематиці та висвітлює реальне життя ченців монастиря Дохіар, що розташований на західному схилі святої гори Афон. Про створення кінокартини нам розповів продюсер картини Отець Олександр Пліска.

– Від моменту виникнення ідеї до моменту реалізації задуму та створення кінокартини минуло 14 років. Чому такий довгий шлях? Чи трансформувалася ідея на цьому шляху: наскільки результат відповідає очікуванням?

– Такий тривалий шлях пояснюється тим, що нам довелося чекати дозволу на зйомки. Мабуть, це тривале очікування мало сенс: наш задум полягав у створенні дійсного документа, а для реалізації такого задуму необхідні відкриті серця, побудовані на довірі стосунки, які вимагають випробування часом. З головним героєм стрічки ми познайомилися у 2005 році, а з 2008-го я щороку просив дозвіл на зйомки, але він не дозволяв. І лише у 2014-му погодився, щоб ми приїхали наступного, уже 2015, року та розпочали зйомки.

Фото зі знімального майданчику фільму "Де ти, Адаме?"
Фото зі знімального майданчику фільму "Де ти, Адаме?"

Сама ідея стрічки не змінилася в процесі зйомок. Від початку ми понад усе бажали створити справжній документ, який би передав атмосферу цього місця, дух цих людей, їхні думки, турботи, хвилювання, досвід, те, чим вони живуть, куди вони звертають погляд, як вірують. Ми хотіли закарбувати для теперішнього покоління. І нині я цілком задоволений результатом і дуже вдячний режисеру Олександру Запорощенку. Усі творчі завдання, що стояли перед ним, він виконав бездоганно. Альфред Ґічкок казав, що на знімальному майданчику художнього фільму режисер Бог є режисером. Тому головним, принциповим нашим завданням було мінімізувати будь-які свої вигадки та творчо відтворити правдиву та відверту картину життя монастиря.

Фото зі знімального майданчику фільму "Де ти, Адаме?"
Фото зі знімального майданчику фільму "Де ти, Адаме?"

– У кінострічки вже є три премії міжнародних кінофестивалів. Це нішева, фестивальна стрічка чи вона все ж таки розрахована на широкі глядацькі кола? Хто ваш глядач?

– Стрічка отримала одну премію, це Гран-прі київського кінофестивалю «Покров». Ще дві позначки на афіші свідчать про її участь ще у двох кінофестивалях: «Вікно в Європу» у Виборзі та PÖFF «Темні ночі» в Таллінні. Ми не вважаємо наш фільм ані нішевим, ані фестивальним. Ми переконані, що стрічка розрахована на будь-яке людське серце, незалежно від релігійних переконань, політичних поглядів або національності. Ось що для нас було дуже важливо: у фільмі показано те, що стоїть понад цим усім, над усіма пластами та нашаруванням, що є одночасно і вищим за це, і ближчим до кожного серця, що здатне любити, вірити, хвилюватися та непокоїтися. Отже, наш глядач – це будь-яка людина, яка здатна відверто, без упередження подивитися на себе збоку та відкрито подивитися в очі іншій людині.

Кадр з фільму "Де ти, Адаме?"
Кадр з фільму "Де ти, Адаме?"

– Кінокартина висвітлює життя монастиря, яке зазвичай залишається зачиненим для мирян. Чи не виникало суперечок та складнощів у знімальної групи, режисера з приводу «самоцензури» із боку ченців чи вищого духовенства?

– Загалом, багато з того, що відтворює стрічка, може побачити будь-який прочанин, який відвідує монастир. Проте є й те, що лишається закритим і для відвідувачів, і для світу. Найголовніше ж, що фільм не просто демонструє якісь зовнішні сторони та прояви, якесь зовнішнє життя – стрічка відтворює суть, сенс, для чого все відбувається, заради чого, передає непідробні рухи людської душі. Стрічка передає щирість цих людей, монахів, які є героями фільму. За домовленістю з монастирем ченці були першим глядачами фільму, які й мали вирішити його долю, дати зауваження, після виконання яких він міг би вийти в прокат. Коли режисер представив першу версію кінокартини, були такі моменти, які, на моє переконання, «цензура» не пропустила б, а з ними разом і весь фільм. Та чернецька «самоцензура» нас дійсно вразила. Уявіть: ми не отримали жодного зауваження або побажання, нас не просили навіть натяком щось прибрати, відкорегувати, «пригладити», навіть ті моменти, через які я побоювався цієї «цензури». А вони – це просто неймовірно! – сприйняли все цілком спокійно. Це був взагалі лише другий раз в історії монастиря, коли там демонстрували фільм, непересічна подія! І потім я запитував провідних членів братії, не за посадою, а за впливом, чи не викликає сумнівів або заперечень той чи інший епізод. А вони мені відповіли: «Але ж це було». Тобто вони поставилися до документальної стрічки як великі професіонали. Якщо це було так, то так воно і є, так тому й бути у фільмі. Нащо прибирати, вирізати, якщо це правда. Ось це і вразило нас найбільше в тому, як ченці сприйняли наш фільм.

Кадр з фільму "Де ти, Адаме?"
Кадр з фільму "Де ти, Адаме?"

– Як ви вибудовували з ними стосунки, щоб вони так природно поводилися в кадрі?

– Цьому передувало наше знайомство у 2005 році. А вже з 2006-го я щороку жив у монастирі приблизно чверть року. Тобто наші стосунки мають тривалу історію. Та попри це, мене теж вразила поведінка ченців у кадрі. Як на мене, це справжнє диво; я мав сумніви та побоювався, що дехто з братії через свої переконання відмовиться від зйомок. Але всі вони погодилися, а головне – поводилися в кадрі абсолютно спокійно та природно. Вони, ці монахи, насельники монастиря, у храмі, у власній кімнаті, серед людей завжди поводяться так само, як і наодинці із собою. Це на диво цілісні натури, вони завжди однакові, ніколи не грають ніяких ролей про чуже око, а ще – вони відкриті, як діти.

Кадр з фільму "Де ти, Адаме?"
Кадр з фільму "Де ти, Адаме?"

– У фільмі є кадри постригу ченця. Зазвичай, це таїнство, яке відбувається за зачиненими дверима. Як вам вдалося отримати дозвіл на зйомку?

– Так, справді, постриг складно знімати через те, що на це необхідний дозвіл. Його зазвичай дають тільки родичам, батькам, якщо вони приїздять до монастиря на постриг. За їх проханням настоятель такий дозвіл дає. Але в тому випадку я знав батька ченця з 2000 року, ми були добрі друзі, а на час постригу його вже не було в живих. Тому я звернувся до ігумена: «Герондо, батько вже спочив, але ми були друзі, близькі друзі, чи можу я просити дозволу на зйомки таїнства від імені батька? Ніби я і є батько майбутнього ченця». І він відповів на це «так». Це був дуже цікавий момент, потужний, хвилюючий, душевний і глибокий.

Кадр з фільму "Де ти, Адаме?"
Кадр з фільму "Де ти, Адаме?"

– Твори, присвячені релігійній тематиці, зазвичай викликають насторожене ставлення у світського суспільства. Чи стикалися ви з таким явищем?

– Звісно, нам знайоме таке ставлення. Проте я вважаю, що спілкуватися з будь-якою людиною слід зрозумілою їй мовою. Ця стрічка про ченців, про православних ченців, та впродовж зйомок ми показували фрагменти людям різних релігійних переконань і тим, у кого таких переконань немає, атеїстам. І всі вони сприймали та розуміли контекст, а також те, що стрічка – про людину, про пошук сенсу буття та Бога. Тому нині я не хвилююся про ставлення до стрічки, тому що цілковито переконаний: наш фільм може дивитися та сприймати будь-яка людина.

Кадр з фільму "Де ти, Адаме?"
Кадр з фільму "Де ти, Адаме?"

– Якими були враження ченців монастиря після перегляду стрічки?

– Враження були позитивними. Багато хто з них потім казав нам, що вони навіть не уявляли, у якому прекрасному місці мешкають. Зйомки та монтаж тривали 5 років, за цей час багато чого змінилося, дехто з героїв стрічки вже помер. І ченці помітили зміни та сказали нам про це. На мою думку, це найкраще свідчення того, що наш фільм – уже частина людської історії. Дехто з братії дякував нам за певні моменти у фільмі, такі моменти, які є їхньою глибинною таємницею та водночас їхнім кредо, яке вони досі не виголошували. Зокрема, йдеться про головного героя. Практично весь фільм демонструє його кредо, яке він до того не відкривав світові, про яке він не розповідав, але з яким він пройшов усе своє життя.

– Фільм явно не комерційний. Який бюджет кінокартини, джерела фінансування?

– Так, стрічка некомерційна, це ми розуміли від самого початку. Я не назву бюджету, та зазначу, що всього відбулося 9 експедицій у Дохіар. Участь у них брали режисер, він же оператор, і я. Чим я міг йому допомогти? Організувати, понести сумки, підтримати, ось і все. Така в нас була знімальна група (сміється). А щодо джерел фінансування – ми знімали фільм нашим власним коштом і за рахунок підтримки наших найближчих друзів. У нас не було і тепер немає якихось великих спонсорів, та водночас – і це дивовижно – Господь увесь час зводив нас із добрими людьми, які активно та цілком безкорисливо, без розрахунку на винагороду та прибутки, бралися нам допомагати. Вони робили це тільки через те, що вважали нашу стрічку роботою заради культури, культури з великої літери.

Кадр з фільму "Де ти, Адаме?"
Кадр з фільму "Де ти, Адаме?"

– Прем’єру кінокартини в Україні перенесено у зв’язку з карантином. Кінотеатри зачинені, і це не викликає обурення. Але той факт, що церкви продовжують вести служби, має резонанс та викликає суперечки в суспільстві. Що ви думаєте із цього приводу?

– У нас немає питань щодо перенесення прем’єри, ми не обурені цим, ми в цьому сенсі спокійні, ззовні та всередині. Нині я перебуваю в монастирі, як і останні 16 років у цей період; щоправда, цього року плани були дещо інші, але наші плани не завжди збігаються з тим, що відбувається в житті. Про долю стрічки я не хвилююся, прем’єра та прокат відбудуться дещо пізніше, от і все, головне тепер – життя та здоров’я людей. Щодо порушень – я не знаю про численні порушення, я не чув, що храми будь-якої конфесії у Києві та в Україні ігнорують приписи та всупереч ним проводять служби в присутності людей. Наскільки мені відомо, храми виконують карантинні настанови уряду. Гадаю, що повідомлення про порушення та ігнорування карантину – це перебільшення. Також, на мою думку, ситуація була б кращою та зрозумілішою, якби уряд закрив церкви на карантин, усі ж розуміють наслідки. А настанови рекомендаційного плану або такі, які дозволяють тлумачення та трактування (про 10 людей, про півтора або два метри), не йдуть на користь у цьому сенсі, тому треба звернути увагу не на «людський фактор» і поведінку окремих священників, а на самі карантинні заходи. А ще зауважу, що храми чомусь набагато частіше потрапляють у поле зору, ніж, скажімо, супермаркети, які щодня відвідує набагато більше людей.

– Про що має подумати глядач після того, як подивиться фільм?

– (Сміється) Увесь сюжет стрічки розгортається на специфічному просторі. Специфічному і водночас близькому кожному. Це – територія людського серця. Тому будь-хто в цій стрічці побачить насамперед себе, простір, у якому живе, людей, з якими підтримує стосунки. І міркувати глядач буде саме про це, про глибинні питання, про питання буття.

– Декілька слів напередодні великого свята Великодня. У час випробувань можете підбадьорити наших читачів (ваших глядачів)?

– Усе нині надзвичайно складно. Хтось хвилюється через те, що змушений сидіти вдома. Але слід згадати про тих, кому в цій ситуації доводиться виживати, і не через те, що їх, не приведи господи, спіткає лихо цієї хвороби, а суто з економічних причин. Більшість громадян країни – на межі виживання, викручуються від зарплати до зарплати, тому сьогодні перед нами постає дуже багато вкрай гострих і непростих викликів. Коли хтось турбується, що сидітиме на Великдень вдома, хай згадає про більші турботи та страшніші випробування, наразі – найкращий час для цього. А ще не забувайте, що Христос прийде будь-куди, де є серце, яке шукає його. І нехай нині кожен, хто вже понад місяць змушений перебувати у складних умовах, у затісній квартирі, серед багатьох обмежень звичного способу життя, нехай кожен згадає, що після Голгофи життя здавалося безпросвітним. Здавалося, все, настав кінець цьому світу. Апостоли поховалися, адже вони боялися, що за ними прийдуть як за учнями Спасителя. У п’ятницю Спасителя розіп’яли на хресті, пізно увечері п’ятниці Його похапцем поховано. Аж ось, крізь морок найчорнішої ночі йдуть жінки- мироносиці, аби намастити тіло Христа. Ніхто не сподівався Воскресіння, ніхто не чекав – це була страшна ніч. Тому я бажаю всім вашим читачам і нашим глядачам мати таку ж зустріч, яка відбулася в Марії Магдалини. Вона побачила біла гроба Христа, але не впізнала Його, вважала, що то був садівник, а Він звернувся до неї, назвав її на ім’я, і тоді вона впізнала Його та відповіла: «Учитель!» Бажаю, аби кожного, хто вірує та проходить нині крізь випробування, Христос визнав Своїм і покликав на ім’я. З Великоднем усіх, мої любі!