Трейлери та відео

Фестиваль комедій з французьким шармом
В український прокат вийшла романтична комедія «Нотр-Дам»

Олег Волощенко: «Найкращий комплімент для мене, як для актора, – чути оплески колег по цеху»

05.05.2020
об 19:22
Автор: Віталій Баранник

Не можна сказати, що в актора  Олега Волощенка дуже велика фільмографія. Але він знімається тільки в достойних проєктах, деякі з яких напевне увійдуть в історію нового українського кінематографа. Його герої на екрані – це справжні чоловіки, мужні та хоробрі, які готові завжди стати на захист своєї родина та своєї батьківщини. Як готується до таких ролей та чим займається під час карантину, Олег розповів у ексклюзивному інтерв’ю VGL cinema.

- Олеже, скажіть, як ви переживаєте карантин? Чи немає відчуття якоїсь «акторської ломки» за відсутності улюбленої роботи на знімальному майданчику та на сцені?

- Зізнаюся, що за час перебування на карантині я пройшов усі стадії: спочатку – заперечення, потім – сумніви, потім – прийняття й розуміння і ось тепер, напевно, – подяку. Тому що за цей час сталася дуже суттєва переоцінка цінностей. Я думаю, що будь-яка творча людина розуміє, що якщо щось дається в житті, навіть у якомусь негативному плані, то це робиться не просто так.

Напевно, з цим особливим, новим для мене відчуттям, та з абсолютно іншим світоглядом я вийду знову до глядача. Що стосується «акторської ломки», то так – у якісь моменти емоційних сплесків починаєш просто божеволіти. Але людина дуже швидко до всього звикає. І якби мені зараз запропонували роботу доглядача маяка, то я б не роздумуючи погодився. Може, для багатьох глядачів це буде несподівано, але зізнаюсь, що я – актор-інтроверт. Я кайфую, коли перебуваю на сцені перед повним залом глядачів або коли працюю на знімальному майданчику. Але так само я кайфую перебуваю на самоті, коли опускається завіса, коли поруч немає камер.

Я вважаю, що для того щоб що-небудь сказати, спроєктувати через себе, для цього потрібно навчитися не боятися бути із самим собою. Це, напевно, найголовніша зустріч в житті будь-якої людини. Зустріч із собою. Тому цей карантин і ця самоізоляція, крім усіх інших обставин, дали нам всім шанс на цю зустріч.

- У кіно у вас склався образ сильного та мужнього героя. І виправдовуючи цей типаж, вам часто доводилося в кадрі працювати з різними мечами, ножами й навіть булавою. Можете себе вже вважати фахівцем у роботі з холодною та підручною зброєю?

- Я скажу так: мені не соромно за те, що я роблю в кадрі. Не хочу, щоб ця заява прозвучала дуже пафосно, але я після таких сцен бою відчуваю професійне задоволення. Я знаю, як оцінюють мою роботу постановники боїв і мої колеги – хлопці-каскадери. Скажу більше : я відчуваю себе частиною їхньої команди, коли працюю з ними. Але, як відомо, немає межі досконалості. І якщо буде можливість навчитися чогось нового, володіння якимось іншим екзотичним видом зброї, то я із задоволенням та з великим завзяттям буду освоювати і їх.

- На зйомках серіалу «Козаки. Абсолютно брехлива історія», який вийде вже цієї осені, ви, наприклад, билися уламком справжньої колоди. Яка у вас була перша реакція, коли ви дізналися, що доведеться працювати з такою незвичайною «зброєю»?

- Для мене ця новина стала великою несподіванкою. До того ж у нас не вистачало часу на постановку саме цього бою. Виділити день або хоча б половину дня на підготовку цієї сцени було дуже проблематично. Я приїхав на майданчик буквально за кілька годин до початку зйомок, і Діма Рудий, наш постановник боїв, відразу ж «розклав» мені цей бій без якихось попередніх тренувань. Але найсмішніше було інше – треба було махати справжньою деревиною, яка мала доволі істотну вагу. Довелося брати в руки цю колоду й працювати. Та після зйомки колеги на майданчику і вся знімальна група аплодувала. Це, до речі, найкращий комплімент для мене, як актора, – чути оплески колег по цеху. Це дорогого коштує. Я думаю, що в такі екстремальні моменти, коли ти розумієш, що в принципі інших варіантів немає, включаються якісь інші ресурси в організмі. Коли я переглядав потім, як я махав у кадрі цим важким шматком колоди, то постійно задавався питанням: «Звідки в мене сили?». Якби мені потрібно було так само відбиватися від нападників колодою в реальному житті, я б це робив з великою натугою, з великим внутрішнім та фізичним опором. А в той день я все це зробив з такою незвичайною зовнішньою легкістю. Знаєте, інколи хочеться провести якісь наукові експерименти й зрозуміти, що ж все-таки відбувається в організмі актора на знімальному майданчику, коли він потрапляє в такі ситуації. Та, втім, кожен вихід на сцену – це теж дуже колосальний стрес: психоемоційний і фізичний. Я часто прокручую в голові те, що я роблю під час вистави, і намагаюся зрозуміти: звідки беруться такі сили, божевільна і просто шалена енергія? Звідки ця легкість? Що працює в цей момент в організмі? Для мене це залишається загадкою. Саме тому моя професія для мене – це не тільки творчість, але, напевно, десь і магія.

- Фільм «Захар Беркут», у якому ви зіграли одну з ролей, цього року отримав декілька нагород Національної кінопремії «Золота Дзиґа», зокрема в категоріях «Найкращий грим» та «Найкращий дизайн костюмів». Як би ви оцінили роботу художників, гримерів і костюмерів на цьому проєкті?

- Я з цього приводу і Аллі Леоновій, і Тоні Белінській (відповідно художниці по гриму й костюмах. – Прим. редакції) з усією серйозністю вже говорив, що «Дзиґа» у них уже в кишені. Для мене вони – абсолютні переможці. І не тому, що вони мої друзі, і я їх дуже люблю. Ні. Це абсолютно об'єктивно. Якби я був на місці кіноакадеміків, то я б так і вчинив, чесно віддавши премії в цих номінаціях їм. Тому що те, що вони робили, що грим, що костюм – це просто ювелірна робота. Я тут з приводу татуювання згадав, яке було на обличчі в мого героя Гарда.  Це ж не просто татуювання для краси. Це перевернуті руни, які насправді викладаються в слово «ГАРД». Це про те, наскільки був серйозний підхід до вивчення історичного матеріалу при роботі над цим фільмом, перш ніж починати створювати образ. Коли ми робили ще тільки «пристрілювальний» костюм і грим для Гарда, то потрібно було бачити емоційну реакцію Джона Віна (режисер фільму від американської сторони. – Прим. ред.), коли він почав стрибати і плескати в долоні від захоплення. Тому що це було 100 % влучення в його бачення образу цього героя.

- А важко було тягати на собі костюм Гарда, вага якого понад шість кілограмів?

- Так, він був дуже важкий. Кожен раз, коли виходиш на майданчик у такому вбранні, думаєш, як же вони жили раніше? Ми просто щасливі люди в цьому плані: одягли сорочку, штанці або шортики й пішли гуляти. А їм доводилося не просто так жити, а насамперед – виживати. Коли ти занурюєшся в образ і в цю «шкуру» в прямому сенсі просто влазиш, то на деякі речі починаєш дивитися зовсім інакше. Тому що легко дивитися кіно, розвалившись у кріслі, жуючи поп-корн, запиваючи його «Колою» і при цьому коментувати те, що відбувається на екрані. Але коли ти розумієш, як важко це все було зроблено, скільки було пролито поту, скільки було спалено нервових клітин, то ти дивишся на цих людей зовсім іншим поглядом. З якимось жалем і співчуттям, але без образи, навіть якщо вони щось погано говорять про побачене на екрані. Тому що я знаю, якою важкою працею все це дається.

- Цього  року повинен вийти ще один серіал з вашою участю – «Доброволець» режисера Ахтема Сеітаблаєва. Як вважаєте, цей проєкт буде цікавим?

- Я на це дуже сподіваюся. І для цього є всі передумови. На зйомках усе було дуже точно і професійно. Знову ж таки, як і у фільмі «Позивний « Бандерас »», у кадрі я працював зі справжніми реальними бійцями, ветеранами АТО, з якими я дружу й у житті. Це такий своєрідний «кіношний спецназ». З ними було дуже цікаво працювати, тому що в них не тільки спеціальна підготовка, а й свій особливий спосіб життя. У них навіть якась особлива пластика пересувань, яку потрібно було перейняти, щоб мати переконливий вигляд у кадрі.

Усе має значення: кожен жест, кожен сигнал. І або ти, як актор, зможеш усе це показати в кадрі максимально достовірно й тоді глядач тобі повірить, повірить у реальність твого героя, або вийде якась лажа. Для мене це дуже важливо. Тому що, якщо це кіно побачить якась пересічна домогосподарка, вона на такі дрібниці уваги не зверне. Але якщо фільм подивляться хлопці, які цю «кухню» добре знають, які пройшли АТО, то вони відразу відчують фальш і скажуть: «Що це було?» І якщо вони так скажуть – це все, роль зіпсована. Мало просто зіграти персонажа, у цьому випадку – спецназівця, показавши тільки його особистість. Бо якщо цей персонаж поводиться в кадрі не так, як справжній спецназівець, то гріш ціна усім моїм акторським потугам. Для мене це надзвичайно важливо. Це початок всієї ролі. Мені потрібно «обрости» всіма здібностями, всіма вміннями мого героя, які він повинен демонструвати в кадрі.

- У вас є проєкти, про роботу в яких ви жалкуєте або робота в яких залишила якийсь негативний осад?

- На щастя, у мене не було жодної роботи, про яку я міг би сказати, що мені було некомфортно працювати в цьому проєкті або я жалкував про те, що зробив. Це моя якась акторська вдача. Крім того, я скажу, що в мене могли бути такі роботи, але я чесно від них відмовлявся. Тому що мені потрібно потім ще дивитися в очі глядачам. Як актор, як творча людина, я не розглядаю свою роботу як дівка з вулиці. Я хочу розуміти й знати, що я хочу і що я можу сказати глядачу. А ще я вважаю, що мені дуже пощастило з партнерами. Я обожнюю всіх своїх колег, з якими мені доводилося працювати на майданчику або на сцені. Це якесь особливе акторське братство, якась своєрідна родина. Принаймні, це стосується мого кола спілкування, тих, кого я добре знаю. Це я кажу абсолютно щиро. Бо без щирості в цій професії для мене ніяк, як і в житті.