Микола Береза: «Найважливіше для мене – люди, з якими я вирушаю в кіноподорож»

Актор Микола Береза вже «двічі червоний» українського кінематографу: на екрани виходить приквел «Червоний. Без лінії фронту» про життя героя до ув’язнення, формування його особистості та ідеологічних поглядів. Про зйомки в стрічці, роботу над юнацьким вогником в очах, поєднання театру та кіно, омріяну роль та улюблені «карантинні» серіали Микола Береза розповів VGL cinema.

– У новому фільмі ви втілили Червоного в період до того, як він потрапив до сталінських таборів. Як це, грати персонажа, про подальшу долю якого глядач уже все знає? З акторської позиції це складніше чи легше?

– Для актора завжди всі карти щодо свого героя відкриті. Він знає, чим усе закінчиться. Якщо не знає щось про героя – продумає, дофантазує, що відбувається до початку історії й що відбудеться з ним після останнього кадру фільму. Тож з акторської позиції це не є перепоною, а радше лише додатковими точками координат: вони дозволяють вибудовувати роль з огляду на майбутнє героя.

– Один і той самий персонаж у «Червоному» та «Червоному. Без лінії фронту» навіть візуально на постері дуже сильно відрізняється: заміст зеківської роби елегантний костюм і капелюх. Як переходили від табірного до цивільного життя свого героя?

– Для мене зрозуміло, що перебування Червоного в таборі дає своє загострення, свою специфіку, акторську поживу для вибудови образу, його лінії та внутрішньої послідовності. Не можу сказати, що реалії цивільного життя Червоного простіші чи складніші, ніж табірні – вони просто інші. Але найбільший виклик для мене був віковий. Зокрема, як у теперішньому моєму віці зануритися в юнацький максималізм, притаманний періоду студентства. Адже такий період я особисто давненько пройшов. І от спровокувати в собі «юнацький вогник в очах» – це був акторський челендж. Як глобально в проєкті, так і в кожній сцені маєш знаходити планку, якої мусиш досягнути. Тож загалом з образом у «Червоному. Без лінії фронту» на перший план для мене вийшло нашукати дух юнацтва. Коли все попереду і світ пробується на смак, коли відбувається перехід в доросле русло, кристалізація ідеологічних і людських поглядів. Все ж таки мова йде про 10-15 років різниці, а не лише про зміни з табору на цивільне життя.

− Для фільму «Червоний» 2017 року вам довелося схуднути на 10 кг. Чи тут потрібні були подібні жертви?

– Тут навпаки. Коли я входжу в знімальний процес, то готуюся на ментально-психологічному рівні, але водночас і тіло включаю, бо воно теж стає повноцінним інструментом для перевтілення. І тут так само я почав трішки собою займатися, звертати увагу на харчування, худнути, але мене гримери відразу зупинили. «Ні-ні, жодних схуднень, Червоний-студент не може бути таким самим, як Червоний-в’язень, він має «пашіти соком» (сміється).

– Ви вже не перший рік із Червоним, а отже, певним чином «зріднилися»: що для вас у цьому персонажі найголовніше? Яку рису ви намагалися схопити, щоб образ став зрозумілим та живим?

– Про юнацький максималізм я вже сказав. Коли згадую роботу над Червоним, розумію, що дуже чітко зчитував для себе його вразливість стосовно різних ситуацій. Це не означає, що Червоний піддається обставинам, натомість його вразливість, гіперемоційність провокує гострі реакції, фідбек.... Це як антипод інертності.  Розкручуючи з авторами й режисером психологію персонажу, ми знаходили пояснення, що це може бути пов’язане з непростими стосунками з батьком. Отже, якщо узагальнювати, що спрацьовує в персонажі, – внутрішній момент вразливості, легкозаймистість, непоступливість. І формується все це в юному віці, коли він тільки по-дорослому відкриває світ і намагається зрозуміти, хто є хто. Залежно від сцен це має різний вигляд, може зчитуватись або ні, але я зрозумів його саме так.

− Ви згадали, що окремо працювали з авторами над більш глибоким розумінням свого героя.

− Так, це нормальна практика. Адже ти отримуєш драфт сценарію, у процесі роботи щось там з’являється, щось зникає, і чому так відбувається – можна з’ясувати у автора. Як і те, що саме він мав на увазі, які мотиви передбачав. Ми збиралися на читки,  разом проговорювали, профантазовували, слухали думку режисерів проєкту Зази Буадзе та Тараса Ткаченка, свої рефлексії додавали... Але незважаючи на ретельну підготовку, коли заходиш у зйомки й починаєш працювати зі сценою – щось народжується тут і зараз, щось провокує дискусію, виникають несподівані нюанси. Це магічний живий процес. Може, це й парадоксально прозвучить, але для мене один із цінних моментів у кіно – акт співтворення. Зрозуміло, шо кожен відповідає за свою ділянку роботи, але все одно, мова йде про історію співтворення між людьми.

– А із самого процесу фільмування, що вам запам’яталося найбільше?

– Почали фільмувати в лютому, і кілька днів було справді критичних. Два дні в Бережанах, під 30 градусів морозу, а костюм не обов’язково передбачав такі погодні умови... Ще пам’ятаю гору в Кременці, яка продувалася вітром на мороз, і коли треба стріляти, пальці замерзають і не слухаються... У той момент проклинаєш все, а потім згадуєш з посмішкою.

– У вашій фільмографії чергується авторське кіно та комерційне. Де ви відчуваєте себе комфортніше і чи взагалі для вас мають значення такі категорії під час вибору проєктів?

− Я вже чітко розумію, що незалежно від того, мова йде про кіно чи театр – найважливіше завжди люди, з якими я в цю подорож вирушаю. Первинно для мене при відборі – режисер, актори, ті, з ким я буду працювати. Зрозуміло, що є ще матеріал, тема, про що кіно, але  я все ж звертаю більше уваги з ким, а не що і куди йти. Я звик довіряти: якщо з хорошими людьми рушаєш у кіномандрівку – є впевненість, що вони виведуть на добру дорогу. Я відчуваю різницю в роботі з комерційним або авторським кіно, є своя специфіка, але я не стільки обираю між напрямами, як ставлю для себе питання: що я для себе, як для актора, можу взяти від проєкту, який виклик стоїть, якої планки досягнути... Якщо я відповідаю собі на ці питання, тоді супер, треба погоджуватись. Гірше, коли не можеш знайти відповіді.

− Як вам вдається поєднувати кіно і театр (Микола Береза – актор, ре(Микола Береза – актор, режисер і ексдиректор Львівського академічного театру ім. Леся Курбаса. – жисер і ексдиректор Львівського академічного театру ім. Леся Курбаса. – Ред.) Ред.)?  І чи передбачаєте ви, що із збільшенням пропозицій у кіно вам все ж доведеться обирати?

− Ситуація з кіно дійсно поліпшилась в останні роки, і дай Бог, щоб і надалі все розвивалося. Але кіноіндустрія ще не настільки розвинута, щоб завантажити роботою повністю. До того ж я у Львові, а більшість  кіноакторів крутиться у Києві. Якщо б я був театральним актором у Києві, ймовірність потрапляння в кінопроєкти в мене була б більша. Є ще низка причин, через які я поки що не дуже переймаюся питанням, чи вистачить мені часу на театр (посміхається).

− Ви свідомо уникаєте серіалів?

– Пригадую, що після зйомок у «Червоному» пішло багато пропозицій серіалів. Левова частка запропонованих знімалася російською мовою, а для себе я вирішив, що мені не хочеться доєнуватися до збільшення російськомовного контенту,  якого й без того предостатньо. Тож такі пропозиції я відсікав. Україномовних траплялося дуже мало, і щось з ними не складалося.

− Чи не побоюєтесь після Червоного стати заручником «героїчного» образу?

– У мене внутрішній виклик зараз зіграти роль антигероя. Я навмисно не звужую територію, який саме образ. Дійсно, до мене чіпляються ролі переважно позитивні. А хотілося б спробувати себе в амплуа яскраво вираженого негідника.

– Які фільми справили на вас враження за останній час? Чи використали для кінодозвілля карантин?

– Зізнаюсь, на карантині почав зловживати іноземними серіалами: їх багато й вони високої якості. З останніх сподобався серіал «Звичайні люди»: оригінальний погляд на стосунки, він ближче до артхаузу. З комерційних  за картинкою, сценарієм зачепив серіал «Неймовірна місіс Мейзел», про жінку стендап-коміка. Між серіалами вдалося подивитися за порадою кінофільм «Платформа»:  наукова фантастика, певною  мірою притчева історія, яка чимось нагадала мені за духом Самуеля Беккета.