Трейлери та відео

Хто подарував голоси героям анімації «Гуллівер повертається»
Скоро в кіно: Спіноф франшизи G.I.Joe в екшні «Очі змії»

Марина Кошкіна: «Виховую в собі хороший смак»

14.06.2021
об 17:38
Автор: Дар'я Мирошниченко

Українська акторка, яка в історичній повісті «Захар Беркут» розмовляла виключно англійською, погодилася на інтерв’ю відразу після заняття з польської. Так VGL cinema дізнався, що Марина Кошкіна опановує нову для себе мову, а ще продовжує вивчати англійську, адже хоче досягти рівня вільного спілкування. Підхопивши настрій «мовного питання», ми з акторкою багато говорили про українську мову та про ролі в кіно. Зокрема, про Ніну із драми «Забуті», яка принесла артистці не тільки впізнаваність, а й номінацію на V Національну кінопремію «Золота Дзиґа». Також торкнулися теми героїнь у сучасному вітчизняному кіно та поспілкувалися про те, чому акторові потрібно рости над собою і в який спосіб це робить Марина Кошкіна.

 

МАРИНА КОШКІНА – українська акторка театру та кіно.
Народилася в місті Кремінна Кремінського району Луганської області. Там робила перші акторські кроки: під час навчання в школі займалася в народному театрі гумору та сатири. Нині Марина живе та працює в Києві. Серед її фільмографії ролі у кінострічках «Кіборги», «Захар Беркут», «Будинок «Слово», «Віддана», «Забуті», «Із зав’язаними очима».

 

– Марино, цьогоріч ви потрапили до номінації «Найкраща жіноча роль» на V Національній кінопремії «Золота Дзиґа». Що особисто для вас значить ця номінація, і як ви загалом ставитеся до відзнак?

– Не буду приховувати, мені це приємно. Кожна номінація чи нагорода – це підтвердження того, що ти робиш все чесно, йдеш своїм шляхом. Загалом до відзнак я ставлюся напрочуд легко, наприклад, як до проб або до затверджень на нові ролі, які отримала чи ні. Вони приходять у моє життя, і я за це вдячна, але себе я налаштовую на те, що отримання будь-якої відзнаки – це не ознака того, що можна видихнути й розслабитися. Навпаки, це сигнал для руху вперед, за який треба подякувати. Він накладає на людину ще більшу відповідальність перед собою та глядачами. У такий спосіб актори переходять на наступний рівень і перед ними відкривається нова сходинка. Наприклад, якщо я отримаю «Дзиґу» (посміхається), коли казатимуть, що Марину Кошкіну затвердили на якусь знакову роль, то чекатимуть, що вона зробить цього разу, як пропрацює нового персонажа. І чим далі, тим ти стаєш більш зайнятим, але я вважаю, що кількість сприяє втрачанню якості, тому важливо пильніше обирати. Нагорода тільки підвищить рівень відповідальності, хоча мені й номінація дала добрячого копняка. Я не знаю, як це перемагати, але в мене легке до того ставлення, навіть якщо «Дзиґа» дістанеться комусь із моїх конкуренток, порадію за них. До речі, після оголошення номінації мені написала одна відома актриса, але не скажу яка (посміхається), що цей рік дуже особливий, адже конкуренція вельми достойна. І, знаєте, це тільки надихає.

 

Інтерв'ю з Мариною Кошкіною ми записували за декілька тижнів до церемонії нагородження V Національною кінопремією «Золота Дзиґа». Спеціально для Vol. 32-33 VGL cinema, що вийшов з нагоди події. На той момент ані ми, ані Марина не знали, що вона стане лауреаткою в номінації «Найкраща жіноча роль».

 

«Нагорода тільки підвищить рівень відповідальності, хоча мені й номінація дала добрячого копняка»

 

– Пропоную поговорити про ваших героїнь: Ніну з фільму «Забуті» та Юлю з психологічної драми «Із зав’язаними очима». Зовнішні обставини в них схожі, і за характерами обидві є сильними жінками. У чому ще проявляється їхня схожість?

– Вони схожі тільки в тому, що це дві сильні жінки, та й то Юля – це дівчина ще. Ще їх об’єднує те, що обидвох грає Марина Кошкіна й вона вносить свою індивідуальність, як кожна актриса й актор, але в багатьох речах вони різні. Знаю, що мені за фільм «Із зав’язаними очима» буде не соромно. Коли починається знімальний процес, чим більше ти в нього вкладаєш, тим вагомішою є робота у твоєму житті, і для глядача зокрема. Завжди відчувається, наскільки викладаються творці в проєкті. У цей фільм кожна людина вкладала багато сил і себе, до того ж вони не спали ночами через мене (ми знімали вночі, адже вдень я була на репетиціях у театрі). Сам процес був нереально крутий. Вважаю, мені пощастило мати такий досвід. Досягши такої планки, розумію, що вже не згодна на інше, хоча ось тільки нещодавно прийшла в кіно. У творчих групах, що в Тараса Дроня, що в Даші Онищенко, був дуже професійний і відповідальний підхід до роботи, тому в плані організації вони розбещували актрису (посміхається). Насправді, це рідкість.

Марина Кошкіна в ролі Ніни фільм «Забуті» ​​​​​​

 

Марина Кошкіна в ролі Юлі фільм «Із зав’язаними очима»

 

Дарія Онищенко привела вас у свій проєкт, незважаючи на те що за типажем ви не зовсім відповідали героїні зі сценарію. Як вам допомагала режисерка впоратися зі своєю першою головною роллю? Які завдання ставила перед вами?

– Сценарій писала Даша, і, мені здається, незважаючи на те що там була Ніна з темним волоссям, вона бачила в ньому себе. Оскільки ми з нею трошки схожі – обидві блондинки, запросила на цю роль мене. Чесно кажучи, я не хотіла йти туди на кастинг через типаж, тому що не люблю витрачати свій час дарма. Після того як режисерка написала мені повідомлення, по-іншому дивлюся на проби. Тепер, якщо мені цікавий фільм або режисер, йду, принаймні, аби познайомитися – це дійсно працює, бо колись я ходила на проби й не пройшла їх, а нещодавно мені написала режисерка, аби повідомити, що пише під мене сценарій. Ось так життя може скластися, тому треба пробувати, а не боятися, і не ставити собі якихось рамок, хоча я їх маю, однак що стосується кастингів – виросла за ці декілька років. Проте на той час я так не думала, бо в мене була велика зайнятість у театрі й мені давали ролі 15-16-річних дівчат. До того ж стереотипне мислення маленької людини говорило мені, що неможливо отримати головну роль акторці без зв’язків і медійності. Крім того, це персонаж дорослої жінки, ще й вчительки української мови. Складність полягала в тому, щоб мені дійсно повірили глядачі, адже головна роль – це відповідальність перед ними, бо ключові персонажі ведуть за собою людей, що зібралися перед екраном. У мене був прекрасний партнер Василь Кухарський (Виконавець ролі Юри – чоловіка Ніни. – Прим. авт.), який має досвід подружнього життя. Ми з ним зустрілися, робили імпровізаційні етюди, і це нас зблизило як партнерів по кадру. Потім до нас додався Даня Каменський. Так склалася наша трійка. Коли з Василем у нас дійшла робота до інтимних сцен, найбільше турбувалася про те, аби глядач повірив, що ми чоловік і дружина. Я ж дуже багато дивлюся кіно, виховую в собі хороший смак, і бачила, що наші герої якісь дуже цнотливі один до одного виходять. Тоді я йому кажу: «Вася, я тобі довіряю, поводься так, ніби перед тобою дружина». Так само довірливі стосунки на майданчику в нас вийшли і з Данею.

Марина Кошкіна в ролі Ніни фільм «Забуті»

 

– У попередній відповіді ви прохопилися про вчительку української мови, невже із цим були скаднощі? У вас чудова українська.

– Дякую, але так, вона не завжди була такою. Усе своє свідоме життя я була російськомовна, тобто говорила по-луганськи, а це здебільшого суржик. Тож і полізли назовні стереотипи, відразу почала згадувати своїх вчительок, як вони себе поводили. Мені здавалося, ці жінки якось по-іншому мислять, а я в житті босячка. Однак нині в розмові дивлюся під кутом двох років назад, бо зараз уже змінилася. Роботи міняють, ти збагачуєшся як жінка, як особистість, і в цьому особливість нашої професії. Коли Даша дізналася про мої страхи, сказала мені, що кожна вчителька по-своєму особлива й моя вчителька буде моєю, як і Ніна. Налаштувавшись на те, що вчительки – насамперед жінки, почала працювати над Ніною і якось її для себе будувати, обрала стратегію йти вглиб персонажа.

 

 

«Він закривав вуха, а я говорила, як можу»

 

– Цікаво, а як давно ви перейшли на українську мову?

– Це сталося, коли прийшла в університет і вступила до майстерні Богдана Михайловича Бенюка. У нього неможливо було говорити російською. Він, не примушуючи, прищепив мені любов до мови. Зараз уже ніхто в це не вірить. Усі думають, що я так усе життя розмовляю, але ні. Тільки опановуючи акторську майстерність, я почала говорити, навіть спочатку думати й любити мову, а потім уже говорити. Хоча й досі мені іноді складно буває висловити якусь думку красивою та чистою українською. Проте за 6 років навіть моя російськомовна сім’я звикла до таких змін. До речі, часом мені здається, що саме мова допомогла мені зробити Ніну живою. Адже я знаю, як спілкуються між собою люди в Луганській області. У нас там вчительки не говорять «що», у них виходить «шо». Можливо, у школі під час занять не так, але я цього не пам’ятаю вже, а ось у житті, у побуті всі «шокаю». Думаю, якщо б моя героїня літературно правильно говорила в кіно, як було написано, усі б позакривали вуха, а так ми з Дашею домовились і, чомусь мені здається, що це теж по-своєму допомогло у сприйнятті фільму глядачем. Коли я Бенюку сказала, що мене взяли на головну роль та ще й вчительки української мови, у нього аж у серці зойкнуло. Для мого майстра та вчителя це стало приємною новиною. Власне, те, що я говорю українською, – це більше його заслуга, ніж моя.

 

 

– Перехід із однієї мови на іншу легко дався чи без суржика не обійшлося?

– Та я й зараз можу на ньому говорити. Я стараюся слідкувати за чистотою мови, але іноді це складно. Стовідсоткова українська в життя прийшла з часом. Починала з того, що читала тексти й виносила це на сцену, потім почала говорити в житті. Спочатку Богдан Михайлович закривав вуха, коли чув мене. У нас була кумедна історія. На другому курсі ми складали іспит з вокалу, він не знав, які пісні я обрала. З якоїсь української я почала, а друга в мене була «Арлекіно», яку співала Алла Пугачова. Просто коли не володієш таким голосом, що люди в залі заслуховуються, треба обирати щось таке, що пасує найбільше за темпераментом, аби за акторською майстерністю сховати брак вокальних даних. Коли я вийшла в костюмі арлекіна, він закрив голову руками, а я дивлюся на нього й думаю: «Напевно, я не те щось роблю». Він досі мені згадує той виступ. Отак поступово я переходила на українську, він закривав вуха, а я говорила, як можу, і працювала над собою, аби Богдан Михайлович міг мене слухати. Але це все відбувалося в любові, без тиску та примушень. Хоча я завжди ставила до себе запитання: «Марино, ти серйозно? Ти ж вчиш свою рідну мову, а треба вже говорити солов’їною». Можна не знати англійської, якоїсь іншої мови, але ж як не знати своєї? Я про це часом розмірковую. Добре, що нині все змінюється в кращий бік для нашої мови. Можливо, якщо б не події в країні, я б так ніколи й не заговорила українською й не ставилася б з такою любов’ю і цінністю до свого. Це страшно звучить і я не хочу, щоб так відбувалося, але в мене сталося саме так.

 

Тарас Дронь і Марина Кошкіна під час роботи над фільмом «Із зав’язаними очима»

 

 

«Сильна жінка – це не відкриття для світу, але нині, напевно, є потреба в таких героїнях»

 

– Марино, повертаючись до робіт у кіно. Ролі сильних жінок – це ваша акторська позиція чи такий наратив сучасних українських фільмів?

– Не можу сказати, що це моя акторська позиція. Так, я в собі відчуваю певну силу й люди довкола часто кажуть, що я маю стрижень у собі. Напевно, так воно і є, бо не вважаю себе слабкою людиною. Можливо, тому я була потрібна Тарасу Дроню й Даші Онищенко, але ж вони не знали, коли писали сценарій, хто в них гратиме. Вони виписували героїнь так, як відчували, бо хотіли побачити в сучасному українському кіно сучасну українську жінку. Хоча сильна жінка – це не відкриття для світу, але нині, напевно, є потреба в таких героїнях.

 

 

– 2019 рік для вас видався насиченим: зйомки відразу в трьох проєктах – «Віддана», «Із зав’язаними очима», «Забуті». Сьогодні робота в кіно поставлена на паузу, чи є якісь проєкти, яким ви приділяєте час за межами театру?

– Я продовжую працювати і в театрі, і в кіно. Зараз в мене набуття цікавого досвіду в анімаційній кримінальній драмі Олексія Пантелєєва «Азарт», лишилося буквально декілька робочих змін влітку. У мене там є спеціальний одяг із купою датчиків і кімната, де пересувається мій персонаж, який від мене візьме тільки рухи та голос. Також нині вже закінчили роботу над дебютним фільмом Мар’яна Бушана «Білий ворон». У цьому військовому бойовику в мене другорядна роль дружини головного героя. Також готуюся до головної ролі в новому проєкті, про який поки що не можу розказувати. Якщо все складеться, буду грати цікаву роль військової. Загалом, для мене відсутність зайнятості в проєктах не є проблемою. Актор повинен бути готовим до них фізично й морально. На карантині я теж не переймалася відсутністю роботи, адже в цей час можна було якісно попрацювати над собою – читати, дивитися хороше кіно, вчитися чогось нового. Я постійно готую себе до чогось. Що саме це буде – не знаю, але, як говорила Мерлін Монро, «ти повинна бути готова, коли постукають у двері». Отже, вважаю, якщо ростиму, то й ролі  інші приходитимуть у моє життя. Впевнена, що всьому свій час, тому не прагну бути медійною. Ось і «Дзиґа» буде першою моєю «червоною доріжкою», тому що я ніколи не була на таких заходах, де вручали б премії. Це цікаво, але не можу сказати, що це моє. Я більше домашня люди, напевно, буду там, на події, такою інопланетною, а може, і ні (посміхається).

 

 

«На карантині я не переймалася відсутністю роботи»

 

– Ви не боїтеся відсутності роботи, а що вас лякає?

– Я боюсь, коли в мене багато роботи. Ось зараз особливо. Боюся, що забракне сил, а якщо так станеться, то робота може бути не до кінця мною продумана. На те, щоб це зробити, потрібен час, бо вважаю себе думаючою акторкою й за те, аби всі колеги були такими. Загалом хороших сценаріїв мало, тому часто режисери пишуть і знімають самі, а ми під час перших читань і в подальшій роботі маємо їм допомогти зробити якісний, багатошаровий фільм без картонних героїв і дивних діалогів.

 

 

– Марино, у розмові ви декілька разів прохопилися про те, що переглядаєте багато фільмів. Звідки така любов до кіномистецтва та яка зі стрічок вплинула на вас найбільше?

– Я приїхала навчатися акторства, зовсім не розбираючись ані в режисерах, ані в кінематографі. До того моменту дивилася тільки погані серіали. Але це зараз я розумію, що їхня якість кульгала, тоді ж вони мене захоплювали. Коли почала займатися улюбленою справою, зрозуміла, що хочеться рости над собою. Перше, що я зробила, – почала підходити до визнаних режисерів і артистів і просила дати мені пораду, що подивитися. Так у мене почали з’являтися цілі списки фільмів від відомих людей. Я їх переглядала та уважно спостерігала за тим, як актори існують, як грають, не граючи, які вони живі. Акторська професія тому мене й приваблює, що є життя і його треба всотувати в себе, займатися самоосвітою. Немає зупинки в цьому, тому що кожен свій досвід можна принести в кіно.

На мене дуже вплинули фільми Міхаеля Ганеке, Квентіна Тарантіно й Василя Сігарєва. Хоча загалом їх багато, ось, наприклад, рік тому подивилася «Список Шиндлера» і досі всім довкола розповідаю про різні сцени із цього фільму, бо мене вразила його сила. Напередодні нашої розмови якраз думала про те, що в кіно є сила впливати на людей, тобто кожен з нас, хто бере участь у створенні стрічок, наділений диво-силою показати людині її ж, але на екрані. У такий спосіб у глядачів з’являється шанс щось виправити в собі. Совість є в кожної людини, і вона підказує нам, що щось не так із нашим життям, бо ми десь помилилися, і зрозуміти, де саме, можна під час перегляду хорошого фільму. Те саме стосується і хороших вчинків, які ми за собою не помічаємо. Подивилася кіно, і можна похвалити себе, бо згадала, що вчинила так само.

 

У матеріалі використані фотографії надані Українською кіноакадемією з церемонії нагородження V Національної кінопремії «Золота Дзиґа» та фотографині KATE PAIDA

 

Читайте також:

Новини

«Забуті» презентували адаптований трейлер для глядачів з порушеннями зору та слуху

22 серпня фільм Дарії Онищенко відкриє 49-й Київський міжнародний кінофестиваль «Молодість». Потім на стрічку чекає широкий прокат в Україні. Як було анонсовано раніше, кінокартину адаптували для глядачів з порушеннями зору та сприйняття звуку.

05.08.2020
об 13:16

Новини

Список номінантів на V Національну кінопремію «Золота Дзиґа»

Сьогодні ввечері стануть відомі переможці по кожній із 21 номінації, що лишаються інтригою до урочистого вечора. Наразі Українська кіноакадемія назвала тільки володаря почесної премії за внесок у розвиток українського кіно – ним став режисер Роман Балаян, фільм якого «Ми є Ми поруч» вийде в українських кінотеатрах 8 липня. Також відома лауреатка премії «Відкриття року» – українська драматургиня, режисерка та сценаристка Наталка Ворожбит. До слова, її драма «Погані дороги» є лідером за кількістю номінацій. Також глядачі визначились із переможцем премії «Глядацьких симпатій», яку отримав фільм-казка «Пекельна Хоругва, або Різдво Козацьке». Решту володарів «Золотої Дзиґи 2021» назвуть 12 червня на церемонії вручення відзнак.

12.06.2021
об 09:35

Події

Переможці «Золотої Дзиґи 2021»

Червона доріжка, номінанти у передчутті оголошення переможців. І ось на імпровізованій сцені вже акторка Даша Трегубова та телеведучий Олег Панюта запрошують перших лауреатів V Національної кінопремії «Золотої Дзиґи». Лідером серед переможців став фільм «Атлантида», а драма «Погані дороги», яка мала найбільшу кількість номінацій, отримала лише 4 відзнаки.

12.06.2021
об 10:28

Події

«Золота Дзиґа»: 4 номінантки на премію «Найкраща жіноча роль»

Лишається все менше часу до того моменту, коли ми дізнаємося імена переможців та назви фільмів-тріумфаторів V Національної кінопремії «Золота Дзиґа». Серед стрічок є однозначний лідер за кількістю номінацій – драма «Погані дороги». Тільки в категорії «Найкраща жіноча роль» вона має двох акторок, які можуть отримати це звання. Отже, сьогодні у фокусі нашої уваги виконавиці головних ролей, які можуть отримати винагороду за свою роботу.

12.05.2021
об 18:45

Новини

Українські перемоги: Фільм «Із зав’язаними очима» став найкращим на Варшавському кінофестивалі

Повнометражний ігровий дебют «Із зав’язаними очима» (міжнародна назва Blindfold) Тараса Дроня вчора, 17 жовтня, визнали найкращим фільмом конкурсу перших і других фільмів Competition 1–2 Варшавського кінофестивалю, де і відбулася світова прем’єра стрічки.

18.10.2020
об 14:29

Дарія Онищенко: «Патріотизм часто робить нас сліпими»
Статті

Дарія Онищенко: «Патріотизм часто робить нас сліпими»

Наприкінці літа в Україні проходитиме 49-й Київський міжнародний кінофестиваль «Молодість», який відкриють фільмом режисерки Дарії Онищенко «Забуті». Це історія вчительки української мови Ніни, яка через роботу чоловіка не може поїхати з окупованого Луганська, та 17-річного учня Андрія, який внаслідок війни залишився сиротою і намагається нагадати Україні, що він існує. У стрічці одну з ролей виконує скульпторка Марія Куліковська. Її виставки проходили в багатьох містах Європи, а під час зйомок фільму вона запропонувала влаштувати арт-перформанс. Про художні прийоми, прототипи героїв та новий проєкт «Малевич», який може стати не тільки повнометражним фільмом, а й серіалом, VGL cinema розпитав Дарію Онищенко в ексклюзивному інтерв’ю.

23.06.2020
об 17:20