Трейлери та відео

Прем’єра міжнародного трейлера та постер фільму «Носоріг» Олега Сенцова
Скоро в кіно: Українська комедія-квест «Де гроші»

Імпресіонізм в абсолюті: Ахтем Сеітаблаєв і Катерина Молчанова в мелодрамі «Ми є Ми поруч»

05.07.2021
об 14:49
Автор: Дар'я Мирошниченко

Є історії, у які занурюєшся з головою, а після їх закінчення ще довгий час носиш із собою. І тільки-но видається декілька вільних хвилин, подумки поринаєш  знову й знов в улюблені  моменти. Ніколи не  знаєш, де зустрінешся  з таким твором.  Знайомство із чорно-білою мелодрамою «Ми  є Ми поруч» режисер а  Романа Балаяна сталося  на 49-му Київському  міжнародному  кінофестивалі  «Молодість», де  відбулася прем’єра  фільму. Минув рік,  і з виконавцями  головних ролей  Ахтемом Сеітаблаєвим і  Катериною Молчановою  ми зустрічаємося  знову, але не в чорно- білому кіно, а в зумі, аби  поговорити про героїв ,  яких понад 30 років  тому Роман Гургенович  побачив у своїй уяві,  стоячи на місточку  в Парижі. Звісно, з  тих часів ідея дещо  трансформувалася,  але не втратила свого  шарму.

 

СЯГНУТИ ГЛИБИНИ

– Ахтеме, Катерино, ви стали героями чорно-білої стрічки, та чи мріяли коли-небудь  знятися в монохромному фільмі?

Ахтем Сеітаблаєв: Так.

Катерина Молчанова: І я про таке мріяла,  навіть більше – я б ще хотіла знятися в німому кіно.

 

– Але чому? Сьогодні це не дуже сучасно,  адже з технічної позиції воно обмежує кіновиробничий процес. Хоча з іншого боку –  дає більше можливостей акторові в кадрі…

А. С.: Останні декілька років чорно-біле кіно  гучно про себе заявляє. До нього повертаються митці світового рівня, наприклад Мішель Азанавічус – володар «Оскара» за роботу над романтичною комедією «Артист»  із Жаном Дюжарденом у головній ролі, а ще  Девід Фінчер з оскароносним «Манком». З  позиції фантазії, монохромність – це такий  інструментарій, завдячуючи якому глядач і,  власне, оператор, художник-постановник,  актори на чолі з режисером отримують різноманіття, зокрема й фарб, як би це дивно  не видавалося. Насправді доволі багато режисерів і операторів, які люблять чорно-біле  кіно, знаходять у ньому справжність на рівні  відчуттів. Та й глибина кадру там неосяжна,  а нескінченність відтінків чорного та білого?!  Усі ці нюанси вкупі дозволяють розповісти  історію, яка насамперед базується на коханні,  хоча ж насправді всі фільми засновані на цьому почутті (посміхається), а монохромність  кадру дозволяє використати ширшу палітру  емоцій, скажімо, як у стрічці «Холодна війна»  Павла Павліковського. Тому участь у чорно-білій стрічці – мрія, яка постійно про себе  нагадувала, особливо коли на очі траплялися якісь чорно-білі фотографії. Не важливо,  хто на зображенні: чи то ти, чи то друзі, чи  зовсім незнайома людина, – а в ньому є якась  особлива магія. Дивлячись на таку картинку, статичну чи в русі, ми можемо розібрати  свої внутрішні відчуття на дрібні нюанси,  але це моє суб’єктивне, дещо романтизоване  сприйняття. Адже професія зобов’язує бути  певною мірою романтиком (посміхається).  Можливо, у Катерини інше відчуття кольорів, проте, на мою думку, чорно-білий кадр  – це набагато більше, аніж твоя уява.

К. М.: Я погоджуюся з Ахтемом щодо тенденцій і щодо чорно-білих кольорів у житті та  кіно. Поки слухала, спала на думку графіка в  живописі, де є чорне і біле й нічого зайвого,  що могло б відволікти увагу, лише найголовніші риси, які вимальовуються художником.  Так, кольори – це одна з мов сучасних історій.  Іноді вони дійсно розширюють можливості,  але коли працюєш лише в чорно-білій стрічці, до того, що сказав Ахтем, додам, що концентруєшся лише на найголовнішому. Мені  ще допомагає практика без звуку, наприклад,  свої проби передивляюся з опцією Mute, аби  зрозуміти, що працює, а що ні. Подібне роблять фотографи після фотосесій, тільки  вони переводять зображення в чорно-біле,  аби без зайвих шумів подивитися на композицію кадрів. Ось, напевне, тому мені хочеться сягнути глибини й знятися в чорно-білому німому кіно.

 

ПРОГУЛЯНКИ ЗАГУБЛЕНИХ

8 липня 2021 року в український прокат  вийде мелодрама «Ми є Ми поруч»,  яка стала першою українськомовною  стрічкою режисера Романа Балаяна. Фільм  розповідає про випадкову зустріч хірурга,  що через трагічні обставини лишився без  роботи, та загадкової дівчини. Доленосне  знайомство перевертає їхні життя та  наповнює героїв глибокими почуттями. Вони стають сенсом одне для одного і в  боротьбі за своє щастя готові постати проти  всього світу.

– У мелодрамі «Ми є Ми поруч» бачиш  настільки об’ємних героїв, що складно  однозначно висловитися про них. Якими  ви бачили образи своїх партнерів? Як їх  сприймали?

А. С.: Уже пройшло два роки з моменту роботи над фільмом… Зараз, коли згадую знімальний період або взагалі саме кіно, у мене  перед очима кадр – ми знімали в будинку  лікарів (Будинок житлового кооперативу  «Радянський лікар» – один з перших багатоквартирних житлових будинків, зведених у  радянський час у Києві, розташований на Великій Житомирській вулиці. Саме там було  житло головного героя фільму Романа Балаяна «Ми є Ми поруч». – Прим. авт.), перед  яким є сквер. Мій персонаж стоїть у середині  цієї маленької оази перед самим будинком, а  персонаж Катерини в довгій льняній сорочці переходить вулицю. Саме в той момент на  фоні всіх цих сучасних машин, світлофорів і  загалом урбаністичного шуму вона була настільки не звідси, що я навіть не міг збагнути,  хто йде: Катерина чи її персонаж (сміється).  У той час для мене це було уособленням абсолютної розгубленості, ніби дивишся на символ того, що зараз із тобою відбувається, і не  знаєш, радий цьому чи ні. Проте розумієш,  що все, що ти нібито знав у своїй акторській  професії, не можеш використати, тому що  потрапив на майданчик до великого режисера, який точно відчуває, що ось це ти знаєш,  це ти можеш, і він елегантно вибиває з-під  твоїх ніг стілець твого знання, аби ти діяв у  запропонованих обставинах так, як хоче він,  а не так як треба. Це незвичайний досвід. До  того ми з Катериною були знайомі, мабуть,  декілька років, але дивним чином я в ній побачив поєднання таланту й вміння бути прозорою, нібито хмаринка. Розумію, чому Роман Гургенович так точно обрав відразу тебе.

К. М.: Ох, Ахтеме, що ж ти так?! (здивовано)

А. С.: Кажу як є, адже люди мають знати правду (сміється). Для мене героїня Катерини – це і про відчутність, і про  міць внутрішнього характеру, як не дивно може здаватися спочатку,  тому що персонаж Катерини, та й певною мірою сама Катерина, – доволі  сильна особистість, навіть за своєю зовнішньою м’якістю. І водночас це  уособлення того, що зазвичай чоловік хоче захищати у своєму житті, –  маму, сестру, кохану, дитину. Ось така для мене це поліфонія почуттів.

К. М.: Цікаво, дякую. Перш ніж розказати  про героя фільму, розпочну з передісторії,  адже мені з усіх боків казали: «Стережись  Ахтема, він такий, ТАКИЙ… прекрасний  чоловік, у якого ти можеш закохатися»  (сміється). А насправді мені здається,  що ми обидва були якісь вибиті з колії,  перебуваючи в тому проєкті. Ми обидва  були без землі під ногами через різні події  в нашому приватному житті. Думаю, ми  обидва на той час були такі трошки загублені. І, якщо казати про героя Ахтема, перше, що спадає на думку, – сцена в зоопарку, але це не  епізод із фільму, це фрагмент між дублями. Був дуже холодний день,  і ми знімали в павільйоні з левами, тиграми, пантерами й там був такий затхлий запах, а Ахтем був втомлений і сидів біля вольєрa з левами. Ось цей момент для мене став уособленням героя Ахтема і, напевне,  його самого в той період, тобто це якась така сильна й велика істота, але  чомусь у клітці власних переживань. Мені здається, на той момент ми  обидва прийняли наших героїв і разом з ними гуляли тим загубленим  містом – Києвом…

А. С.: Хороше слово: «загублене»…

К. М.: Так?! Насправді я не думала про це. Дякую за питання. Так ось,  ми загубилися і ми в житті, як і герої наші на екрані, намагалися знайти  спільну мову. Принаймні я. І воно так повільно виходило якось. Ще й  холодні травневі дні...

А. С.: Дякую, Катерино, за теплі слова. Роман Гургенович, мені здається,  як мало хто з режисерів… у нього є якась така внутрішня його… навіть  не знаю що це, його внутрішні струни?! Він настільки чутливий до змін  у повітрі, у настроях, у температурі, у відтінках… Я не знаю, як він все  це складає докупи, але для мене він такий імпресіонізм в абсолюті. Він  збирає фільм із почуттів, повітря, якоїсь такої неконкретики, а потім на  екрані дивишся і розумієш, що є історія, у персонажів теж є історія, розумієш, чому саме так усе відбувається.  К. М.: Мені здається, Роман Гургенович просто брав тонкі акварельні  фарби й малював за імпульсами свого світосприйняття. Він дуже тонко  відчував, що і де треба додати, а де нічого не потрібно. Чомусь така асоціація прийшла, коли Ахтем сказав про імпресіонізм.

 

СОРОМ І СПРАВЖНІСТЬ

– Які риси своїх героїв ви б хотіли перейняти у своє життя? Що вам у  них подобалося?

А. С.: Цікаве запитання, тому що під час фільмування ми з моїм персонажем діаметрально протилежну кардіограму стосунків пережили. З одного боку, я його не сприймав, особливо зміни його настрою. Іноді виникало почуття, що я не хочу цього показувати. Я знаю, що в мені, в Ахтемі,  є таке, що є в персонажі, але я дуже не хочу показувати цього назовні, бо  ж постійно хочу бути Джеймсом Бондом, але чомусь це не завжди вдається (сміється). Роман Гургенович з усією його людяністю й талантом  створював навколо себе таку атмосферу, за великим рахунком, кохання,  а ще гумору, мудрості, азарту, елегантності. Завдяки своїй надзвичайно  високій освіченості, розумів, чого прагне.

К. М.: Так, він завжди знав, що відбувається, що йому потрібно, і був  упевнений в тому, що все добре.

А. С.: Так, принаймні я був переконаний у тому, що  режисер впевнений, але це не додавало впевненості  мені. Проте від свого персонажа я б хотів залишити  у своєму житті почуття сорому, точніше здатність  його відчувати.

К. М.: Нічого собі… Клас!

А. С.: А ось інші речі я б назавжди залишив з ним там,  у стрічці (сміється). Я не хочу брати їх із собою.

К. М.: Так, а я ось подумала, що ж би хотіла взяти?...  Мій персонаж – дуже дивна дівчина… Насправді, я теж досить дивна,  але, на жаль або на щастя, у реальному житті ти не можеш проявляти  всю свою дивність на людях. Тобто ти не можеш просто так спілкуватися  з пташками, як це робить моя героїня. Можливо, мене приваблює в ній  така безпосередність, адже вона не оглядається на те, як її вчинки вплинуть на ставлення до неї людей, тобто здатність бути такою, яка вона є.  Вона ж зовсім не старається бути якоюсь… нормальною.

А. С.: Вона і є нормальна. Вона настільки нормальна, що всі поруч з нею  є ненормальними.

К. М.: Так-так, вона така, яка є, і вона від цього справжня. Я в собі відчуваю це, але в соціумі не завжди можливо бути настільки справжньою,  наскільки ти хочеш бути.

А. С.: Страшно просто. Це я про себе.

К. М.: Ну так, особливо настільки, як вона. Обов’язково ж скажуть або  подумають: «Господи, яка вона дивна».

 

ЧУМАЦЬКИЙ ШЛЯХ

– Після презентації фільму на КМКФ «Молодість» думки глядачів щодо  кінцівки фільму розділилися: хтось казав, що він болісний, хтось навпаки переконував, що хепі-енд. В одному зі своїх інтерв’ю Роман Балаян сказав, що фінал фільму є щасливим. Як вважаєте ви: для ваших  героїв історія закінчується трагічно чи по-голлівудськи добре?

А. С.: Для мене, якщо намагатися визначитися так однозначно, все ж  таки це хепі-енд, але хепі-енд зустрічі двох самотностей. Ми не знаємо,  як там буде далі, чи зможуть ці дві окремі планети прокласти свій Чумацький Шлях. За фабулою і за тим, як будував Роман Гургенович, один  з персонажів прийняв рішення рятувати й не дати зникнути зі свого  життя іншому. Я вважаю, що це рішення, яке свідчить про те, що він  хоче бути поруч: ми є, ми поруч, ми тут. І воно доволі чітко знаходить  своє віддзеркалення і в побудові кадру, і в тому, що відбувається власне у сцені. Чи завжди люди, які пережили особисту драматичну історію  самотності й зустрілися, можуть перестати бути самотніми – це вже, мабуть, на розсуд глядачів або на другу серію (посміхається).

К. М.: Ахтем так добре сказав, навіть не знаю, що додати. Я пам’ятаю відчуття, коли вперше прочитала сценарій, зокрема фінальні слова: «Це був  хепі-енд з легким присмаком суму». Але ж хепі-енд! Треба вірити в краще.

 

Читайте також:

Новини

Режисер Далібор Матаніч: «Політики дуже злякалися правди, яку ми показуємо в серіалі «Зломовчання»

Однією з головних серіальних прем’єр Європи, яка вийде наприкінці 2021 року, обіцяє стати серіал «Зломовчання». Він викриває сексуальне рабство та контрабанду зброї, якими займалися високопосадовці Хорватії та України. У копродукції цих двох країн і фільмується серіал, який має привернути увагу всього світу до цих страшних проблем.

25.06.2021
об 17:29

Новини

Дженсен та Денніл Еклс створять приквел до серіалу «Надприродне»

«Надприродне» один із найважливіших серіалів в історії американської телекомпанії CW, тому новини про створення його приквела не стали неочікуваними. Нова історія під назвою «Вінчестери» розповість глядачам про батьків Діна та Сема Вінчестера, які протягом довгих 15 сезонів боролись із демонами, привидами, монстрами та іншими надприродними істотами.

27.06.2021
об 14:27

Інтерв'ю

Тарас Цимбалюк: «Мені б хотілося знятися у фільмі з хореографічними сценами»

Опинитися на екрані в потрібний час для проєкту та його творчої групи – то великий успіх. Доцільність цього вислову можна простежити на прикладі двох фільмів, у яких український актор Тарас Цимбалюк грає провідні ролі. Об’єднує історичну драму «Чорний ворон» та трагікомічний серіал «Спіймати Кайдаша» і те, що обидва кінопродукти є екранізаціями книг. Хоча сценаристка Наталка Ворожбит дещо ускладнила собі завдання, коли адаптувала повість Івана Нечуя-Левицького «Кайдашева сім’я» не тільки до фільмування, а й до подій, що розгортаються в сучасній Україні. І вкотре довела, що актуальність проблематики класичного твору поза часом. Жваві обговорення під час прокату мала й художня стрічка «Чорний ворон», фільмування якої здійснювали на основі однойменного бестселера українського письменника Василя Шкляра. Другу хвилю інтересу фільм викликав, коли його транслювали наприкінці весни 2020-го на ТБ. Драма зібрала біля екранів і тих, хто не встиг подивитися стрічку в кінотеатрах, і тих, кому стало цікаво побачити вже улюбленого на той час актора в іншому амплуа. Про своїх персонажів, участь у телевізійному проєкті «Танці з зірками» та про створення своєї сім’ї Тарас Цимбалюк розповів у ексклюзивному інтерв’ю VGL cinema.

28.06.2021
об 12:31

Новини

Марина Кудерчук: «Умови конкурсів вдосконалено та оновлено, тепер ми очікуємо на потужні кінопроєкти»

Про посткарантинні плани Держкіно, цьогорічні пітчинги, чим вони відрізнятимуться від минулих конкурсів та яких проєктів очікують від конкурсантів, VGL Сinema розпитав голову Державного агентства України з питань кіно Марину Кудерчук.

29.06.2021
об 16:39

Новини

Євген Ламах: «Мені хочеться, щоб акторам давали ролі «на виріст»

Цьогоріч Євген Ламах номінований на національну кінопремію «Золота Дзиґа» у категорії «Найкращий актор» за головну роль у фільмі «Черкаси». Крім того, стрічка короткого метра «Бульмастиф» режисерки Анастасії Буковської, у якій він зіграв титульну роль, теж змагатиметься в категорії «Найкращий короткометражний ігровий фільм».

02.07.2021
об 17:05