Трейлери та відео

Фестиваль французьких комедій: Коли все йде не за планом
Фестиваль комедій з французьким шармом

Єва Джишиашвілі: «Життя плине… буденне перетворюється в буття»

13.06.2020
об 15:19
Автор: Дар'я Мирошниченко

В очікуванні першого UKRAINIAN SHOWCASE @ Cannes Docs, у рамках якого представникам найвпливовіших міжнародних фестивалів та сейлз-агенцій презентують чотири українські проєкти, які знаходяться на стадії пост-продакшену, ми продовжуємо знайомити читачів з режисерами цих документальних фільмів. Сьогодні VGL cinema спілкується з Євою Джишиашвілі. На презентацію відправили її проєкт «Плай. Шлях через гори», над яким режисерка працює протягом останніх трьох років. Це історія подружжя Дмитра та Ганнусі, які зберегли більше, ніж втратили під тиском нашого непростого сьогодення. Мірило їхніх цінностей — любов, що підтримує одвічний плин життя. В інтерв’ю Єва Джишиашвілі розповіла, як познайомилася з подружжям Малковичів, як відбувався знімальний процес та трошки про любов.

 

 

– Єво, протягом трьох років ви працюєте над документальним фільмом «Плай. Шлях через гори», а як давно познайомилися з подружжям Малковичів? І чи відразу стосунки Ганни та Дмитра надихнули вас на кінороботу?

– Ідея фільму з’явилася п’ять років тому. У той час було дуже багато запитань без відповідей, пов’язаних із подіями в країні: революція, початок війни, розгубленість і колективна травма. Я зрозуміла, що є багато людей, які готові принести в жертву свій комфорт, здоров’я та життя заради свободи й незалежності. Хто ці люди, у якому середовищі та як вони живуть? Друзі познайомили мене з родиною під час дослідження, і я відразу зрозуміла, що це мої герої. Я жила з ними й спостерігала за їхнім побутом, не ставлячи питань, отримала багато відповідей. Відчула, що подібне вже було, воно є сьогодні й так ще буде – розвиток становлення України складний та неоднозначний. Історія родини – це історія кохання, боротьби, жертовності й прийняття. Мої герої складні та багатовимірні. Чесно кажучи, я не одразу їх зрозуміла, але відчувала, що вони справжні та щирі. Думаю, що такі історії вже траплялися не раз. У фільмі сцени із життя родини, що нанизуються одна за одною, сплітаються в історію, яка транслює загальнолюдський досвід  безперервності буття. Життя плине… буденне перетворюється в буття. На цьому світ і стоїть. Ритм існування родини для мене склався в поезію, яку я намагаюся відтворити.

– Як швидко подружжя погодилось на участь у зйомках?

– Навіть не пам’ятаю цього моменту. Ганна та Дмитро повірили й прийняли мене з усіма камерами, штативами, мікрофонами. Я настільки захопилася героями та середовищем, що просто почала знімати, а вони – жити в кадрі абсолютно невимушено та щиро. Я досліджувала їх, вони – мене. Багато було різних смішних та сумних історій. На моїх очах виріс Василько, їхній онук. Коли ми знайомилися, він ще навіть не розмовляв, а сьогодні ми друзі, він довіряє мені свої маленькі таємниці.

 

 

– Працюючи над сюжетом, що ви для себе відкрили у світі стосунків? Чим Ганна та Дмитро вас вразили?

– Нові технології роблять життя зручним та комфортним, а тоненька жінка в Березові тягне вгору корову, стираючи руки до крові залізним ланцюгом. Несучасні атрибути сучасного світу… Він такий парадоксальний із новими функціями «скороченого мислення» та раціональних відчуттів. Сучасні люди все прораховують, шукають вигоди, достатку та комфорту. Іноді за усім цим забувають жити. Ганнуся та Дмитро вразили мене своїм світосприйняттям та життєвими цінностями, що суттєво відрізняються від загальноприйнятих сьогодні. У них присутня якась безмежна любов до життя, свободи, справедливості, дітей, людей, світу загалом. Вони вміють бути щасливими та сприймають життя в усіх його проявах. Саме тому вони для мене зберігачі життєвого коду, що передається з покоління в покоління, незважаючи на війни, політичні баталії та економічні кризи. Одвічний плин життя в згоді із собою і середовищем.

 

 

– У контексті участі в UKRAINIAN SHOWCASE @ Cannes Docs вам важливіше поспілкуватися з експертами, які можуть оцінити роботу та дати декілька порад, чи отримати змогу показати фільм усьому світу?

– Для нас це вже не перша міжнародна презентація. Конкурси, презентації, пітчинги підпорядковані одній меті – створенню фільму та зустрічі його з глядачем. Тому для мене це все одна відповідальність і одна із сторін створення фільму, без якої сьогодні неможливо.

Останні роки індустрія документального кіно в Україні стала справді професійною,  з’явилися нові кіноплатформи, організації та інституції, що сприяють розвитку документального кіно. Ми раді співпраці з організаторами Ukrainian Showcase @ Cannes Docs – Docudays UA та Українським інститутом. Участь у презентаціях і пітчингах дає можливість знаходити партнерів, будувати стратегії з дистриб’юції, а також брати участь у фестивалях.

– І наостанок, що для вас любов?

– Любов – вона буває така різна й у кожного своя. Для когось це спокій і радість, для іншого – пристрасть і боротьба. Думаю, любов – це мірило людської душі.

 

Читайте також:

Інтерв'ю

Марта Смеречинська: «Кіно – це щось більше за людину»

Уперше Docudays UA спільно з Українським інститутом організовує презентацію вітчизняних документальних проєктів UKRAINIAN SHOWCASE @ Cannes Docs, що відбуватиметься онлайн у період з 22 по 26 червня на Marché du Film у рамках секції Cannes Docs. Серед чотирьох відібраних робіт є й майбутній фільм режисерки Марти Смеречинської. Дівчина протягом двох років знімала побут черниць. У монастирі проживає й сестра Марти, яка в 13 років зробила свій вибір на користь служіння. На відміну від сестри-черниці, Марта вирішила стати акторкою, а потім захопилася режисурою. Про свій документальний проєкт «Щоденник нареченої Христа» та про стосунки із сестр

10.06.2020
об 12:15