Трейлери та відео

З’явився фінальний трейлер стрічки «Безславні кріпаки»
Новий мультфільм від Disney: Магія, довіра та дракони

Єгор Трояновський: «Важливе бажання людей – здійснювати свої творчі мрії, і щоб це виливалося в якісні фільми»

22.09.2020
об 12:33
Автор: Ольга Ковтун

Вже у вересні в рамках національної конкурсної програми Одеського міжнародного кінофестивалю відбудеться прем’єра документального повнометражного фільму Єгора Трояновського «Бєс» про українського добровольця, зниклого безвісти на Донбасі. За сюжетом у 2014 році головний герой Олексій Кудрявцев потрапив у полон до бойовика Ігоря «Бєса» Безлера. Батько намагається знайти свого сина – живого чи мертвого, але головна його мета – помститися «Бєсу». Напередодні виходу на екрани Єгор Трояновський розповів VGL cinema, що привело його в документальний жанр, фільми яких режисерів вплинули на його становлення та про те, як виникла й реалізовувалася ідея створити документальний фільм навколо воєнної теми.

 

– Єгоре, ви навчалися на режисурі. Розкажіть, ви відразу збагнули, що хочете знімати кіно, чи відбулася певна еволюція, поки ви зрозуміли, що це саме те, чим насправді хочете займатися?

– Ні. У школі я любив музику, але не усвідомлював власні здібності й бажання, тому музикою не вийшло займатися. Власне, через любов до музики й до книжок почав читати й цікавитися, хто чим займався. Наприклад, Джим Моррісон навчався в UCLA на кіномитця, і в нього щось не вийшло. Тоді я вирішив, що якщо в музиці успіхів точно не буде, то, може, хоч у кіно.

 

– Як ви відчуваєте, ця освіта дала вам багато практичних навичок чи більше ви набули, коли вже почали фільмувати самі, та із самоосвітою?

– Освіта нормальна. Як і все, що в нас відбувається, – вона ні хороша, ні погана. Це місце, де збирають людей, яким цікаве одне й те саме, і вони між собою знайомляться, спілкуються. Думаю, так у кожному навчальному закладі – в адвокатському, мистецькому... Якщо це нормальний виш, то люди працюють в індустрії. Здається, на тому курсі, де я вчився, дуже великий відсоток людей, які залишилися в професії. Якщо виш неадекватний і погані викладачі, люди після нього змінюють професію. Мабуть, на багатьох тиснуть батьки, що треба мати «нормальну» освіту. Але якщо прослідкувати цей  відсоток, зовсім інші рейтинги освітніх закладів отримаємо.

 

«Режисери стрибають від одного жанру до іншого, вважаючи, що це нормально»

 

–  Ви від початку вирішили, що будете працювати в документальному жанрі? Чи це прийшло поступово під час пошуку тем та ідей?

– Я працюю над різними аудіовізуальними формами. Оцінюю власні можливості. Такий фільм, який я хотів би подивитися сам... На цьому етапі я не відчуваю достатньо сили зробити художній фільм так, щоб він мені сподобався. Для фільму потрібні люди, команда, момент. Найважливіше – артисти. Це дуже серйозна справа. Я розумію, що в нас немає такого інституту репутації, і часто навіть «зрілі» режисери стрибають від одного жанру до іншого, вважаючи, що це нормально. Людина, яка не знає режисера, подумає, що б такого ще глянути з його фільмографії, і може бути дуже  здивована. У різних західних і східних прикладах  такого немає, що ти знімав один фільм повністю глядацький, потім вирішив зробити якийсь артхауз про війну, де багато емоційних та відвертих сцен, а на черзі в тебе – дитяча стрічка.

 

– Особисто ваші смаки шліфувалися конкретними режисерами? Маєте своїх фаворитів, чию фільмографію ви подивилися повністю і хто на вас вплинув?

– Напевно, це Френсіс Форд Коппола, Олівер Стоун та Міхаель Ханеке. Потім додався Ульріх  Зайдль. Це люди, з чиєю фільмографією я найбільше знайомий. Вони максимально точно відповідають моєму баченню інших людей, проблем і, що найважливіше, – їхня мова мені близька й зрозуміла.

 

 

– Давай перейдемо до вашого фільму «Бєс». Він про війну, Донбас, втрату… У вас із самого початку виникла ідея створити документальний фільм навколо воєнної теми чи так сталося, коли вже з'явилася певна історія?

– У 2014 році я багато працював. На той час ще дуже поверхнево був знайомий з темою війни. Були певні спалахи або дуже емоційні моменти. Наприклад, коли знущалися над колоною 25-ї бригади в Шахтарську, коли вуха відрізали і шматки тіл... Тоді, здається, я був якраз у Москві й роздивлявся ці фото. На фоні спілкування з тими самими росіянами розумієш, що спекотно не від серпневого сонця. Уже наступного 2015 року я вирішив зі знайомою журналісткою поїхати на Донбас. «На вихідні, відпочити», – як я тоді думав. Знайома повинна була написати статтю для видання, а я поїхав за компанію, щоб просто подивитися, і прихопив із собою камеру. У Костянтинівці, здається, нас зустрів один з медиків, який, не зупиняючись біля блокпостів, просто перевіз нас у місце, де він був, – до Водяного біля Донецького аеропорту. Сама журналістка була в шоці, бо вона ніколи так близько до лінії фронту й до бойових дій не приїздила.

Це було в лютому. Активна фаза. У ті дні, коли ми там були, якраз захопили аеропорт. Звичайно, я не думав, що не ходять автобуси, може не бути світла чи води. Я там посидів і просто для себе зняв атмосферу тих днів, що вилилося теж у маленький фільм.

Потім вирішив познайомитися з людьми, які роблять щось хороше, і вийшов на організацію «Народний тил». Спробував теж таким споглядальним чином знімати про те, що вони роблять, поки не зник момент: стару будівлю на Жилянській, де в них були база, склад, офіс, її знесли. Тепер там стоїть висотка. Але хотілося зафіксувати для історії момент – що це було,  і так, щоб не дуже їм заважати.

Цей фільм середньометражний теж був на Одеському кінофестивалі. (Йдеться про документальний фільм «Тил». —  Прим. ред.). Не в конкурсі, але там його показали. Далі я подумав, що війна не кожного разу в житті відбувається й можна порозмірковувати, сформувати певний ракурс, щоб історія відповідала тому, про що я б дивився й про що розповідав би.

Я шукав історію, яка б відповідала цим умовним параметрам. Напружував людей, щоб мене взяли туди й туди… Я не фанат документальних фільмів, у яких висвітлюються події, які вже минули. Бувають у житті дуже вразливі речі, які, мабуть, кожному цікаво розповісти. Але це не те, що ти бачиш, і краще іноді витратити свій час, щоб вплестися в чиєсь життя й провести якийсь відрізок часу разом, аби схопити це на камеру.

 

 

– Як ви дізналися про історію Олексія і Миколи Кудрявцевих? І коли зрозуміли, що це та історія, яка потрібна для вашого фільму?

– Від початку я думав будувати історію навколо працівників СБУ, щось знімав, намагався знайти тему, яку можна було б розкрутити. Це вже був, мабуть, кінець 2015 року. Багато хто повертався до життя в мирному часі, з таких людей, які, як кажуть, вигрібали зубами й землю, просто цікаві люди. Усе якраз заморожувалося й дуже важко було знайти щось активне. Слідкував за тим, що відбувалося. Одного разу побачив допис про Кудрявцевих, в інтерв'ю Микола казав речі, які були настільки простими й зрозумілими. Мабуть, я б такими самими словами в цій ситуації розмовляв. Звичайно, захотів познайомитися із цією людиною, дізнатися, що в нього відбувається зараз, як можна взяти участь у його житті.

 

– Після знайомства ви відразу розказали Миколі Кудрявцеву ідею про фільм?

– Він жив таким життям, коли намагався до всіх докричатися, розказати історію і, як часто трапляється,  коли голосно кричиш, то спочатку хтось підходить, а потім люди розходяться. Я розумію журналістів, громадські організації, адвокатські контори, де він намагався знайти якоїсь допомоги або розголосу, що вони діяли в межах своїх можливостей. Таких історій в них було багато. Я намагався якось спокійно підійти до теми, щоб це знайшло відгук у душі кожного. Бо одне й те саме можна розповісти зовсім по-різному. Спочатку я знайшов підтвердження, що все це дійсно правда – усі речі, які випливали із цієї жахливої історії. Намагався їм знайти якесь візуальне оформлення.

 

– Так ви дізналися про відеозаписи, які Олексій Кудрявцев робив під час своїх подорожей?

– Це ніби знаходиш золотий рудник і починаєш його розкопувати. Якщо розкопаєш – знаходиш щось цінне.

 

– Уявімо, що в нас не було б цих відео. Фільм був би зовсім іншим. А так, завдяки їм, є ефект присутності Олексія, і це дуже сильний аспект фільму. 

– Це, мабуть, одна з основ, чому я зупинився. Тому що історій з людьми, які зазнали якихось знущань або пережили втрату близьких чи самі  загинули, таких історій дуже багато. Не хотілося вже в тисячний раз натискати на той самий нерв і з тієї самої позиції розповідати тисяча першу історію. Знайшлися відео, і це теж була одна зі складових, тому що також важливо, що вони жили біля моря, у тому регіоні, де відбувалися бойові дії. У своєму селищі вони пережили референдум. І коли я вже став частиною історії, вона певним чином продовжувалася, тому що в Миколи, батька Олексія, була якась спрага зробити щось більше й більше дізнатися. Я його розумію.

 

«Я думав, що було б класно подивитися такий фільм, коли журналіст вчиняє злочин і як його захищає журналістське товариство, тому що кожен злочин можна розглянути з іншого боку»

 

– У фільмі є інша дійова особа – Сергій Лойко, який з'являється як інтерв'юер. Як виникла ідея, що історія боротьби Миколи Кудрявцева буде показана також через призму інтерв'ю? І чому саме Лойко?

– Коли я загорівся цією історією і ще не мав можливості особисто познайомитися з Миколою Дмитровичем, тому що це теж зайняло певний час, я думав, що на її основі можна зробити класний художній фільм, де головним героєм був би якраз журналіст, який вирушив у звичайне відрядження взяти інтерв'ю в батька зниклого безвісти військового. На хвилі власних проблем і на фоні пережитого він змінюється сам. Далі вирішує поїхати взяти інтерв'ю в терориста й у цей час його вбиває.

У принципі, ця історія вже була сформована і я думав, що було б класно подивитися такий фільм, коли журналіст вчиняє злочин і як його захищає журналістське товариство, тому що кожен злочин можна розглянути з іншого боку. Навіть коли він приїжджає в Україну з відрізаною головою терориста і його кидають у в’язницю за вбивство громадянина України, нехай і терориста, усе одно це вважається самообороною і це можна якось довести. Є приклад. Непоганий американський фільм «Джинкс» про мільярдера, який розчленував тіло людини, й американський суд таки визнав, що він це зробив у межах самооборони. На таких гострих темах хотілося збудувати сильний фільм, і я думав, що це якраз може бути основою історії.

Повертаючись до документального фільму про Кудрявцева, коли збиралися певні епізоди, збирався скелет, звичайно, хотілося якось спростити глядачам сприйняття історії. Щоб було більше можливостей почути кожну деталь, кожну клітинку того, що є частиною нашого  життя також. Були певні уявлення, яка це має бути людина. Якраз для сценарію я розмірковував про іноземного журналіста. Думаю, Сергій Лойко – це стопроцентне попадання. У принципі, він сам себе називає іноземним журналістом.

 

«Мені хотілося, звичайно, отримати щось «живе», але отримав відмову»

 

– Під час роботи над фільмом ви намагалися контактувати з кимось з протилежної сторони – з Росії чи ДНР, щоб залучити до участі чи отримати коментар?

– Так, звісно. Я зв'язався з Ігорем Безлером. Йому можна спокійно написати в соціальних мережах. Я намагався визначити максимально комфортні умови, щоб він, якщо захотів, висловив якусь свою думку або, навпаки, візуально відмовився від цього. Але не вийшло ні те, ні інше. Він сказав: «Я про бананову республіку ДНР розповідав іще в 2014 році Орхану Джемалю. Я воював не за ДНР, а проти Майдану і влади». Я спитав, чи може він цю відмову якось висловити на відео. Я був готовий піти назустріч і в дусі Саші Барона Коена поїхати зняти інтерв'ю з терористом, аби реалізувати це так, щоб Безлер міг сказати те, що він хоче. Мені хотілося, звичайно, отримати щось «живе». Але отримав відмову.

 

– Росія веде гібридну війну проти України. Слова Безлера про Майдан це демонструють. У фільмі «Бєс» є епізод, де Микола Кудрявцев розмірковує про настрої місцевого населення, про те, що там більшість за Росію та референдум. Люди з проукраїнськими настроями, такі як він і його син Олексій, радше білі ворони в цьому регіоні. На вашу думку, звідки береться ця ненависть до Майдану та українства загалом?

– Якщо кожного слухати, можна набрати цілий букет не лише думок, а букет любові, прощення, ненависті, розуміння або, навпаки, питань, у яких точно знаєш, що люди не зійдуться. Час від часу одна й та сама людина може змінюватися. У 2014 році той самий Безлер організував зустріч з журналістами «1+1», де їм читав Тараса Шевченка мовою оригіналу, був на весіллі, показував такий «радушний» прийом: «Усе живе, усе добре, змінюйтеся самі».

Тому шукати причини ненависті в кожній людині, навіть у Безлері чи звичайному мешканці Урзуфа, взагалі немає сенсу. Розумію, що зараз, мабуть, час, коли правий той, хто сильніший, і не варто про це забувати жодній стороні. До того ж є люди, які це якраз і доводять.

 

«Не треба думати багато про те, кому може сподобатися фільм»

 

– Останнім часом в Україні знімають доволі багато патріотичного кіно: «Кіборги», «Черкаси»... Війна триває, але є події, які вже в минулому, і їх починають якось переосмислювати в українському кінодискурсі. Як думаєте, у чому цінність кіно зараз? Чи може воно впливати на свідомість людей, як молоді, так і старшого покоління?

– У житті все непросто. Одне слово може запам’ятатися на десятиліття, одна фраза може запам’ятатися. Так само один фільм може запам’ятатися або забутися. Ті, хто знімає кіно, вони хотіли щось сказати, знайшли можливість і сказали це. Важливе бажання людей – здійснювати свої творчі мрії, і щоб це виливалося в якісні фільми. Якщо вони справді якісні й людям подобається – це найголовніше. Для когось патріотизм може бути незручною темою в Україні, але це теж аудиторія для режисерів, які хочуть щось сказати. Не треба думати багато про те, кому може сподобатися фільм. Тому що після цих думок він ставатиме все гіршим і гіршим.

 

– Ви б хотіли продовжувати знімати саме в документальному жанрі чи спробували б щось художнє, ігрове?

– Я паралельно працюю над різними формами, і немає думки, що сьогодні чи наступні десять років я займатимуся чимось одним. Якщо якась тема мене захопить і буде мати візуальне підтвердження такої цікавості, то, звичайно, з радістю буду це фільмувати. Життя триває.

Читайте також:

Новини

КМКФ «Молодість»: Прем’єра документального фільму «Поїзд «Київ-Війна»

У День державного прапора, 23 серпня, на 49-му Київському міжнародному кінофестивалі «Молодість» відбудеться прем’єрний показ документального фільму Корнія Грицюка «Поїзд «Київ-Війна». Стрчку показуватимуть у кінотеатрі «Жовтень» о 19:00.

23.08.2020
об 14:17

Новини

«Весільний спадок» та «Борщ» скоро з'являться в кінотеатрах України

Одразу дві документальні українські стрічки, що розповідають про культуру та людей вийдуть в обмежений прокат на широкі екрани вже цієї осені.

17.09.2020
об 18:01

Новини

Творча група презентувала документальний фільм «Де ти, Адаме?»

Вчора в Києві за участі творчої групи в кінотеатрі «Жовтень» відбувся спеціальний показ української документальної стрічки «Де ти, Адаме?». Нагадаємо, режисером стрічки виступив Олександр Запорощенко, а продюсером – протидиякон Олександр Пліска.

04.09.2020
об 17:29

Новини

Українська стрічка стала «Найкращим документальним фільмом» у Німеччині

Стрічка «Земля блакитна, ніби апельсин» української режисерки Ірини Цілик отримала ще одну нагороду.

03.09.2020
об 15:09