Трейлери та відео

В український прокат виходить «Озеро диких гусей»
«Гуллівер повертається» в Каннах отримав позитивні відгуки і прикрасив обкладинку Cannes Market

«Джокер»: сплутати колоду

16.01.2020
об 20:33

Напередодні вручення престижних премій Голлівуда все більше загострюються суперечки з приводу одного з найвірогідніших кандидатів на нагородження – фільму Тодда Філліпса «Джокер» з Хоакіном Феніксом у головній ролі. Схоже, що фільм і його головний герой зуміли майстерно сплутати всі карти, перш ніж завершити прекрасну гру переможним флешем.

Здається, що про «Джокер» не говорив тільки ледачий. Його чекали, боялися, ним бурхливо захоплювалися й знищували показною байдужістю. Подібно до свого головного героя, одного з найбільш неоднозначних персонажів коміксів, він посіяв абсолютний хаос у світовій кіноспільноті. Багато з відданих фанатів супергероїчних фільмів після перегляду відверто розчаровувалися, а ті, хто ще вчора були далекі від усесвітів DC і Marvell, із здивуванням відкривали для себе їхню глибину й невичерпні можливості. У той час коли прихильники бачили в стрічці віддзеркалення сучасних настроїв, супротивники говорили про експлуатацію вчорашніх ідей, наводячи як порівняння першоджерела визнаних майстрів. Не менш цікавим є і той факт, що на відміну від думки самих глядачів, які здебільшого позитивно відзивалися про фільм, голосуючи за нього придбанням квитків у кінотеатрах, критики поспішали розвінчати ореол величі, що зародився ще у Венеції після присудження кінокартині головного призу кінофестивалю. Відомий американський кінокритик Леонард Малтін прямо написав у своєму блозі, що ненавидить цю стрічку, хоча тут же додав у дужках, що його дружина сприймає її як потужний соціальний коментар. Втім, фільм Скорсезе «Таксист» з Робертом де Ніро, з яким постійно порівнюють «Джокер» і який у 1976 році здобув каннську «Золоту пальмову гілку», цей самий критик теж свого часу не злюбив, назвавши його «кривавою історією опускання хворої людини до насильства». До насильства в кіно ставлення рідко буває однозначним. Досить згадати про те, як інший іменитий американський кінокритик Роджер Еберт відразу після виходу на екрани в 1971 році фільму «Заводний апельсин» назвав його «ідеологічним місивом». Багато хто тоді пішов ще далі й розпізнавав у фільмі Кубрика «голос фашизму». Так чи інакше, подобається нам чи ні, не можна не визнати, що насильство все ще є частиною людського існування, хоча й викликає при цьому різку реакцію в глядачів. Парадокс у тому, що саме ця різка реакція суспільства й дає надію. Час розставив багато що на свої місця, і згодом «Заводний апельсин» і «Таксист» неодноразово потрапляли в списки ста найкращих американських фільмів. А ось якою буде доля «Джокера», говорити ще рано. Але саме час згадати про те, з чого розпочиналося його створення.

Вважається, що Тодд Філліпс, перш ніж зняти «Джокер», був виключно комедійним режисером. Мало хто згадує про те, що задовго до того, як прославитися завдяки створенню блокбастера «Похмілля у Вегасі» і його продовження, першим фільмом, знятим Тоддом, була документальна стрычка про панк-рокера, з назвою, що говорить самим за себе: «Ненависний». Для цього Тодд майже рік жив з музикантом на ім'я Джі-Джі Аллін, одним з найскандальніших персонажів у рок-музиці. Джі-Джі відомий своїми виступами на сцені без одягу, при цьому розбивання пляшок об свою голову було одним з найбезневинніших методів його епатажу. Щоб закінчити роботу над таким неоднозначним фільмом, режисер-початківець був навіть вимушений припинити навчання в NYU. Але гра коштувала свічок. Ця робота визначила подальший напрямок його творчості. Ефект несподіванки – саме той елемент, який об'єднує всі його історії попри те, що більшість з них були комедіями. Та все ж мало хто чекав від Тодда Філліпса такої темної психологічної драми, як «Джокер». Хоча сам Артур Флек і говорить про те, що «увесь час вважав своє життя трагедією, а виявилось, що воно – комедія». Розібратися з жанрами пощастило й нам, зустрівшись з режисером у Венеції, відразу після приголомшливого успіху на кінофестивалі.

– Ми не вперше спостерігаємо, як творці комедій змінюють напрямок і починають знімати драми. Крейг Мазін, що брав участь у написанні сценарію другої частини «Похмілля у Вегасі», став творцем драматичного телесеріалу «Чорнобиль», стверджуючи при цьому, що принципової різниці між комедією і драмою не існує. Та все ж, що саме для вас стало поштовхом для такого переходу?
– Якщо бути точним, то не можна не згадати, що вже в останньому фільмі трилогії «Похмілля» намітилося деяке згущення тональності. Я згоден з Крейгом. Для мене будь-яка історія – це передусім початок, середина і фінал. Так, тон може бути різним, але мова, за допомогою якої вона розповідається, одна й та сама. Це мова кінематографічна. Я сам намагаюся ніколи не ділити режисерів на комедійних і драматичних і дуже не люблю, коли мене заганяють у які-небудь рамки. Крім того, я завжди тяжів до хаосу й до збереження хаосу. Тому недивно, що з усіх героїв коміксів мене зацікавив саме Джокер. Лиходії, взагалі, завжди найцікавіші. Наприклад, «Обличчя зі шрамом» мені цікавіше за будь-який фільм про поліцейських. Я люблю історії про поганих хлопців. І хто, як не Джокер, є найвідомішим лиходієм у сучасному кіносвіті. Ну, за винятком, може, Дарта Вейдера.

– Ваш фільм, хоча й про лиходія, але про такого, який викликає у більшості глядачів співчуття. У цій суперечності, мабуть, найбільша заслуга кінострічки. Як Вам вдалося цього досягти?
– Розумієте, я ріс в оточенні трьох жінок: моєї матері й двох сестер. І одним з принципів мого виховання було прагнення до того, щоб не бути як усі. І саме тому більшість моїх комедій про хлопців, які щосили намагаються бути як усі. Я ніколи не розумів, що в цьому хорошого, але я їм співчував. І «Джокер», якщо хочете, фільм про те, що відбувається, коли люди перестають співчувати один одному. Ми спостерігаємо втрату співчуття, особливо останнім часом: у культурі, в Інтернеті, навіть у сьогоднішній адміністрації президента. Ми маємо того президента, якого заслужили, точно так, як і Готем-Сіті отримав такого лиходія, як Джокер.

– Тобто Ви вважаєте, що фільм відбиває дійсність? Яку реакцію Ви чекаєте від глядачів? Чи не хвилюєтеся про те, що кінокартина підштовхне громадськість на безлади?
– Ні. Я не з тих, хто вважає, що кіно формує громадську думку. Я вірю в те, що кіно є дзеркалом, у якому відбивається світ. Для мене кіно має можливості описувати, а не прописувати. І я вважаю, що це дуже важливо розуміти. Наш фільм точно не несе політичного підтексту. Його тема, швидше, тема гуманізму. У будь-якому разі, я б хотів, щоб на нього дивилися саме крізь цю лінзу.

–Та все ж, на Вашу думку, про що цей фільм?
–Я не хотів би нав'язувати свою думку, у кожного глядача має бути власна. Але для мене цей фільм передусім про ідентифікацію і про зняття масок. Кожен з нас носить свої маски й стає самим собою лише після того, як їх знімає. І що ще більше дивно, адже Джокер стає сам собою тільки після того, як одягає маску клоуна.

 

– Ви писали сценарій, виходячи з того, що Джокера виконуватиме саме Хоакін Фенікс? Наскільки було важко його умовити на цю роль?
– Розпочнемо з того, що було важко добитися дозволу на зйомку в студії Warner Brothers, якій належать права DC всесвіту. Просто тому, що ідея фільму значно відрізнялася від звичайної задумки супергероїчної кінокартини. Але це був лише перший крок на шляху створення. Не менш важко було зацікавити Хоакіна. Як відомо, він розумний і обережний. Перш ніж прийняти рішення, він ставить мільйон запитань. Постійно сумнівається. Справа в тому, що він не любить бути в центрі уваги й вважає за краще зніматися в невеликих картинах, де він може зосередитися на роботі над роллю й не турбуватися про те, що за ним пильно спостерігають люди із студії. А це якраз був абсолютно інший випадок.

– І як вам вдалося його умовити?
– А він відразу так нічого й не підписав. Він просто з’явився першого дня на знімальному майданчику (сміється).

– Але ж він неймовірно схуднув для зйомок, чи не так?
– О, так! Він схуднув майже на 24 кілограми. При чому зробив це впродовж досить короткого часу – за 3 місяці! Але він сам дотягнув до останнього, я його попереджав багато разів: «Уже час, давай!». При цьому його первинна вага була 80 кілограмів.

– Тобто на зйомках він важив 56 кілограмів? Як він це зробив?
– Він не захотів скористатися послугами дієтологів. І з того, що мені відомо, просто їв одне яблуко...на день! Але він не любить про це говорити.

 

Якщо бути чесними, то Хоакін Фенікс взагалі не з тих, хто любить говорити, а з пресою й поготів. Як він одного разу сам висловився про себе: «Я не дуже сильний у вираженні почуттів у словах». Він з тих акторів, хто діє інтуїтивно, без подальших роз'яснень. Я прекрасно пам'ятаю, як побачила його на початку вересня минулого року на кінофестивалі в Торонто, куди він приїхав прямо перед зйомками «Джокера», які розпочалися 12 вересня. Він був не лише дуже худим, але й справляв враження дуже нещасної людини.І це недивно, якщо знаєш, що він їв одно яблуко на день. Довге волосся було затягнуте в «хвостик», що додавало йому ще більшої худорби. На щастя, ми зустрічалися з ним після цього ще кілька разів: у Венеції, у Торонто і в Лос-Анджелесі. До цього часу він мав не лише здоровіший вигляд, але був досить щасливим. У Венеції, одягнений у смокінг, він не приховував своїх романтичних почуттів до Руні Маре. Після кожної бесіди з ким-небудь на святковому прийомі, влаштованому на терасі готелю Excelsior, він не лише шукав її очима, але й голосно запитував: «Де моя подруга?». І від цього ставало радісно не лише за його успіх, який він поза сумнівом заслужив, але й за світлу смугу, що почалася в його житті. Він дуже не любить говорити про брата Рівера, який рано пішов з життя і якого досі вважає найталановитішим серед усіх своїх братів і сестер, що вибрали для себе акторську професію. Втім, спочатку цей вибір був зумовлений необхідністю заробітку – їх численній сім'ї часто доводилося бідувати.Незважаючи на єврейське походження, мама Арлін з дівочим прізвищем Дунец пішла за своїм чоловіком, Джоном Боттом, автором пісень, у християнську секту «Діти Бога», у якій вони були декілька років, подорожуючи Південною Америкою, перш ніж розірвали з нею зв'язок і остаточно осіли в Каліфорнії. Саме тоді вони змінили прізвище на Фенікс, символізуючи таким чином своє відродження. Цікаво, що в усіх дітей, окрім Хоакіна, були незвичайні імена: Річка, Дощ, Свобода, Літо. Свого часу Хоакін навіть вигадав собі ім'я Лист для того, щоб не виділятися серед братів і сестер, але в 15 років передумав, повернувшись до свого іспаномовного імені. Саме його він уперше прославив, зігравши римського імператора у фільмі Рідлі Скотта «Гладіатор» настільки правдоподібно, що багато глядачів ще довго асоціювали актора з образом цього негідника. Хоча Хоакіна й номінували на «Оскар» за виконання ролі другого плану, золота статуетка в 2001 році все ж дісталася Бенісіо дель Торо за участь у фільмі «Трафік». Згодом він ще кілька разів був номінований на цю престижну нагороду, але так ніколи її і не отримав. Принесе Джокер удачу цьому дуже талановитому акторові, якому нещодавно виповнилося 45 років, чи ні, але уже зараз можна стверджувати, що ця роль стане знаковою не лише для нього самого, але й для усього кінематографа в цілому. Безперечно й те, що багато в чому саме завдяки артистичному перевтіленню Хоакіна «Джокер» став найбільш прибутковою екранізацією коміксів за всю історію: збори від світових кінопоказів перевищили бюджет кінокартини в 15 разів і вже на сьогодні становлять більше мільярда доларів. І хоча творці стрічки спочатку відкидали будь-яку можливість зйомок продовження цієї історії, не виключено, що за такого розкладу переговори про сиквел усе ж колись зможуть зрушити з мертвої точки.

–Коли Ви вперше почули про Джокера? Чи захоплювалися Ви коміксами в дитинстві?
– Майже ні. Років у 14 мені потрапив до рук графічний роман під назвою «Лікарня Аркхема», у якому розповідається про психлікарню в Готем-Сіті. Серед її численних мешканців був і Джокер.

– Це той самий комікс, за яким Хіт Леджер створював свого Джокера?
– Не знаю. Можу тільки сказати, що я спеціально не переглядав жодної з бачених мною раніше кінокартин про Джокера: ні «Темний лицар» Крістофера Нолана, ні «Бетмен» Тіма Бертона. Ми з Тоддом хотіли створити свій фільм, абсолютно не пов'язаний з жодними іншими екранізаціями.

– Тодд розповів, що Ви не відразу погодилися на цю роль. Що вас зупиняло в першу чергу?
– Я взагалі рідко відразу погоджуюся на участь у якому-небудь проєкті. Найбільше мене завжди хвилює питання про те, наскільки ми з режисером сходимося один з одним. Частенько все залежить від відповіді на просте запитання: «Чи хочу я провести три місяці свого життя пліч-о-пліч з цією людиною?» Тобто, у принципі, все зводиться до того, чи достатньо ми подобаємося один одному, щоб працювати разом. А для цього важливо розуміти, чи порівнянні наші пороги чутливості, чи збігаються наші смаки в кіно й що ми хочемо сказати, знімаючи разом новий фільм. Водночас дуже важливо підштовхувати один одного, для того, щоб разом рухатися вперед. Для цього потрібна певна відмінність у поглядах та ідеях. Тобто це дуже тонка матерія, потрібно вміти розгледіти людину й визначити, чи можна їй довіряти. Адже без довіри, яка творчість? Я навчений гірким досвідом, може, тому тепер я дуже обережний у виборі. З Тоддом я тільки після другої зустрічі зрозумів, що зможу, мабуть, спрацюватися з ним. Ми з ним довго говорили, і я подумав: «Мені подобається цей хлопець». Але і це було не все. Чесно кажучи, я не відразу повірив у те, що ми зможемо зняти таке кіно, яке задумали. Просто тому, що я вже давно не співпрацював з великими студіями. Чесно, я боявся. Але, на мій великий подив, Warner Brothers виявилися просто дивовижними партнерами! Вони дуже класні!

– Ваш з Тоддом фільм розповідає історію походження Джокера, маргінала, людини, на яку ніхто не звертає уваги. Нікому до нього немає справи й нікого не цікавить, що відбувається в нього всередині. Чи доводилося Вам коли-небудь зустрічати когось подібного в реальному житті?
– У мене дійсно була на прикметі одна людина, на образ якої я спирався, працюючи над цією роллю. Але загалом, тут усе набагато складніше. Таким, як Ви описуєте Джокера, то навіть у мене викликаєте до нього жалість. І це, з одного боку, природно. Звичайно, як актор я відчуваю співчуття до свого героя. Але водночас я з презирством ставлюся до нього. Мене притягує саме неоднозначність цього персонажа. З одного боку, я розумію мотиви його вчинків, а з іншого...Потрібно ж нести хоч якусь відповідальність за ці самі вчинки. Артур не з тих, хто абсолютно невинний. Причому із самого початку. Насправді він є наочною ілюстрацією до опису нарцисиста в підручнику з психіатрії. Він вимагає не лише того, щоб весь світ розпізнав і почув його голос, але й того, щоб цей світ захоплювався ним.

– Наскільки ця роль вплинула на Вашу психіку? Чи важко Вам було входити й виходити з неї?
– Ні, ні й ще раз ні. Мені не було важко грати цю роль. Тобто взагалі, абсолюнто не важко. Знаєте, кожного разу, коли я чую від акторів, як важко їм давалися якісь образи, про те, як їм снилися ночами кошмари, я кожного разу щиро не розумію, про що вони говорять. Іноді мені здається, що вони це говорять спеціально для того, щоб здаватися крутішими. Нічого подібного я не відчуваю. Не знаю, можливо, просто тому, що я знімаюся з восьми років і моя робота вже стала моїм життям. Адже я спілкуюся практично тільки з людьми, які працюють в кіно. Розумієте, у мене майже нічого, окрім цього, немає. Тому я завжди радію, коли в моєму житті трапляються цікаві проєкти, що приносять мені задоволення. Я чесно вам говорю, я із великим задоволенням знімався в цьому фільмі. Тим паче, що Тодд надзвичайно веселий хлопець. Ми стільки жартували й сміялися, мабуть, як ніколи! Можливо, це погано про мене говорить, не знаю. З іншого боку, у нас з Тоддом склалася здорова конкуренція, коли кожен з нас прагнув знайти найкраще рішення для певної сцени. І це було прекрасно. Кожен день був як свято.

– Розкажіть, як ви знімали сцену на сходах, яка стала вже культовою. Як Вам вдалося на екрані створити ефект неймовірної легкості, так що іноді здавалося, що Ви навіть не тримаєтеся за поручень?
– Насправді, я зробив велику помилку, коли вирішив заздалегідь не репетирувати цю сцену безпосередньо на тих самих сходах. Адже ширина сходинок там виявилася нестандартною. Тобто сходинки були набагато вужчими, ніж зазвичай. Але цікаво те, що всі рухи на ній глядачі сприймають ніби через дві лінзи. Перша – це реальна лінза, яка зняла сцену зі швидкістю 24 кадри за секунду. І мої рухи при цьому досить різкі й уривчасті. Але суб'єктивно глядачі сприймають цю сцену ще й через другу лінзу в уповільненому вигляді. І тоді всі рухи раптом набувають плавності й ритмічності. І в цьому цікавому рішенні була заслуга Тодда. Він постійно розглядав об'єктивну реальність стосовно суб'єктивного сприйняття. А в постановці самих рухів мені допоміг талановитий хореограф Майкл Арнольд. Зазвичай, я не дуже люблю ділитися своїми ідеями з кимось, окрім самого режисера, але Майкл зумів знайти до мене підхід. Він просто говорив зі мною про танцювальні терміни. І як не дивно, ці розмови торкнулися в мені чогось такого, що підштовхнуло мене до певних рухів. Цікаво, що в сценарії говорилося про те, що в голові Артура постійно звучала музика. І це було прекрасна підказка.

– Якщо ми вже заговорили про танець, то не можна не згадати про іншу сцену, сцену в громадському туалеті, куди прибігає Артур після свого першого вбивства в метро. Я дивилася фільм тричі і, правду кажучи, вважаю цю сцену кращою. Це перетворення Артура на Джокера схоже на перетворення метелика з лялечки. Воно неймовірно точне й наочне і водночас художньо-поетичне. Я б навіть сказала, що воно схоже на балет.
– Цікаво, що Ви згадали саме цю сцену. Тому що вона дійсно є сценою перетворення в багатьох сенсах. Спочатку, за сценарієм, Артур повинен був прибігти до туалету, щоб позбавитися від зброї вбивства. Але коли ми почали репетирувати, я ніяк не міг знайти правильного рішення. Ми обговорювали можливі варіанти, зокрема й сміх. Але він здавався занадто маніакальним у цьому випадку. На щастя, зйомки цієї сцени відбувалися після того, як ми з Тоддом відпрацювали разом впродовж трьох тижнів і в нас склався деякий стиль спільної роботи. До цього часу ми вже почали розуміти один одного майже без слів. І в якийсь момент Тодд увімкнув музику, яку написала молода ісландська композиторка. На мене ця музика справила неймовірне враження, і я почав рухатися в її ритмі. Тодд відразу ж вирішив знімати, і таким чином Артур раптом перетворився на Джокера. А наша з Тоддом взаємодія перетворилася на щось більше. Це й справді був особливий момент для нас.

– У своїй промові на прем'єрі в Торонто Ви згадали свого старшого брата, сказавши, що він зіграв важливу роль у Вашому становленні як актора. Що саме Ви мали на увазі?
– У моєму житті був момент, коли я закинув акторство, вважаючи, що це заняття не для мене. Уже не пам'ятаю точно, у чому була справа, але найімовірніше мені просто не хотілося грати ролі в дитячих фільмах. Мені було нецікаво. І я перестав зніматися, зовсім. Але незважаючи на це, Рівер чомусь раптом висловив думку, що я буду класним актором. Пам'ятаю, як ми з мамою ще переглянулися один з одним, ніби «що він таке говорить?». Але його висловлювання не пройшло для мене безслідно. Воно не лише допомогло мені повірити в себе, але й дало величезний поштовх до відновлення акторської діяльності. Це те, що я пам'ятаю.

 

Спеціально для VGL Сinema Лєна Бассе, Венеція, Торонто, Лос-Анджелес, 2019