Трейлери та відео

Фестиваль французьких комедій: Коли все йде не за планом
Фестиваль комедій з французьким шармом

Джеймі Фокс: і сміх, і сльози

18.01.2020
об 13:14

У січні на кіноекрани виходить фільм «Просто помилувати», у якому Джеймі Фокс зіграв чоловіка, засудженого до страти за вбивство, якого він не скоював. Цілком можливо, що за цю роль лауреат премії «Оскар» цього року буде знову номінований на цю престижну нагороду.

Уперше він з'явився перед глядачами в 1991 році в популярному телевізійному серіалі «У живому кольорі», знявшись відразу в декількох комедійних образах, серед яких були дуже незвичайні й такі несхожі один на одного персонажі, як жахлива дівчинка на ім'я Ванда й боксер на кличку Зуб. Але Фокс не обмежився акторськими виступами лише в комедіях і зумів здивувати багатьох, проявивши неабиякий талант як драматичного актора, так і класичного музиканта. По-справжньому Джеймі прославився створенням незабутнього образу легенди музики Рея Чарльза у біографічному фільмі «Рей», що приніс йому у 2005 році заслужене визнання як глядачів, так і прихильників. Завдяки саме цій ролі він не лише став третім чорношкірим актором, що здобув премію «Оскар» як найкращий актор, але й першим серед них, хто був номінований на цю престижну нагороду того року відразу за дві ролі: у «Реї» і в «Співучаснику», де він зіграв роль другого плану. Після цього багатоплановий актор продовжував дивувати глядачів своїми ролями й у бойовиках, і в драмах, у мюзиклах, і навіть у спагеті-вестерні. Тим самим він довів, що визначити його ігрове амплуа практично неможливо, і що актор, якому в грудні виповнюється 52 роки, готовий, як і раніше, у будь-який момент здивувати глядачів своїми незабутніми екранними й сценічними образами.

З Джеймі ми зустрілися на кінофестивалі в Торонто, де він представляв фільм «Просто помилувати». Незважаючи на створений у стрічці надзвичайно драматичний образ чоловіка, засудженого до страти за злочин, якого він не скоював, актор з'явився в залі готелю Fairmont Royal York у дуже піднесеному настрої. На голові в нього красувався крислатий сірий капелюх, а з рюкзака за спиною голосно звучала пісня «September» у виконанні групи Earth, Wind & Fire. Актор рухався в ритм музиці в стилі «фанк» і усім своїм виглядом давав зрозуміти, що в житті завжди є місце радості й гарному настрою.

– Ваш герой за весь фільм посміхнувся усього лише раз. Воно й зрозуміло, йому довго не довелося радіти. Знаючи про ваш комедійний талант, дуже важко уявити, як вам вдавалося працювати над такою серйозною роллю. Яка атмосфера панувала на знімальному майданчику?
– Я скажу вам так: кожного разу, коли ми закінчували важку емоційну сцену, я включав музику – так, як і зараз, - і ми всі разом відривалися по повній: танцювали, жартували, сміялися. А все тому, що по-іншому просто не можна витримати всю тяжкість цього емоційного напруження. Усе це робилося для того, щоб продовжувати роботу над кінокартиною. Тому що вона не про нас, вона про Брайона Стівенсона, який захищав Вальтера МакМіліана і йому подібних, для яких життя не було кіно. Усе, що ми показували, відбувалося з ними реально. І наш обов'язок полягав у тому, щоб розповісти про це й таким чином допомогти їм. А для цього нам потрібно було залишатися працездатними, тому що ми всі віддавали дуже багато сил. Нам просто необхідно було розслаблятися.

– Стрічка й справді вийшла драматичною. Як ви готувалися до цієї непростої ролі?
– Насправді, я не вперше граю засудженого до страти. Мені вже довелося грати гангстера Тукі Вільямса, який перебував у камері смертників,  у телевізійному фільмі «Спокута». Це й справді дуже страшно, це кінець. Тоді я дуже багато говорив із самим Тукі. Хоча далеко не все наважувався запитувати. Я боявся подарувати йому хоч якусь марну надію. Цього разу атмосфера, у якій був мій герой, була дещо іншою – у ній панувало уявлення про раси, поширене в південних штатах. Не можна сказати, що воно повністю позбавлене гуманізму. З іншого боку, я ненавиджу в'язниці. Річ у тому, що я не знаю жодної чорношкірої людини, у якої не було б рідних або близьких, хто не сидів би у в'язниці. Жодного. Мій батько був у в'язниці. Мій вітчим був у в'язниці. Так, мій вітчим 25 років викладав у школах, у яких ніхто не хотів викладати. Але варто було виявити в нього наркотичні речовини на суму $25, як його запроторили у в'язницю аж на сім років! Він освічена людина, він безпечний для суспільства. Так що я не з чуток знаю про в'язниці. На жаль.

– Якими були ваші відчуття, коли ви відвідували своїх рідних у в'язниці?
– Я ніколи не ходжу на побачення у в'язницю. Ніколи. Я просто відмовляюся бачити своїх близьких людей за ґратами. Є ще один нюанс. Навіть мій герой, Вальтер, говорить, що в якийсь момент люди припиняють приходити на побачення. Тому що це нестерпно. Ви просто не можете уявити. Я був на побаченні у в'язниці усього лише раз. І це справило на мене незабутнє враження. Коли мій батько був у в'язниці, я написав йому листа про те, що коли він вийде, я зроблю все для того, щоб налагодити його життя. І так і сталося.  Коли він звільнився, я взяв його жити до себе. І він уже впродовж 19 років живе в моєму будинку.

– У вас із ним близькі стосунки?
– Розумієте, це мій батько. Він навчив мене грати в теніс. От чому я граю в теніс? Тому що він мені сказав, що це те, у що грають білі люди (сміється). Я не здивуюся, якщо ми єдині з чорношкірих, хто як син і батько грають в теніс! І ми не могли грати в тенісному клубі через колір нашої шкіри.

– А ваш батько не ображався, що ви не ходили до нього на побачення у в'язницю?
– Зовсім ні. Він розумів, чому я не хочу бачити його в такій обстановці. Я стримав свою обіцянку й узяв його потім до себе. Крім того, я запросив його відвідати престижні змагання по тенісу: US Open. Ми разом з ним дивилися матч із Венус, і в мого батька в очах стояли сльози. Він не міг повірити в те, що чорношкіра дівчина бере участь в одному з найпрестижніших змагань.

– І ви досі живете разом в одному будинку?
– Ми всі живемо разом. Моя мама, мій вітчим. Як ви знаєте, мої батьки віддали мене в притулок і потім мене усиновили інші батьки. Але моя мама знайшла мене і тепер вона живе зі мною. І мій батько. Вони розлучилися 30 років тому. І мій батько продовжує ходити на побачення, але це його проблеми (сміється). Хоча, не лише його. Іноді він стукає до мене й говорить, що сьогодні до нього прийде подруга, тому було б непогано, якби я попросив маму залишатися у своїй частині будинку. Я говорю: «Ок, я скажу їй». Ось так ми і живемо! Про нашу сім'ю можна було б знімати реаліті-шоу. Вийшло б дуже смішно й цікаво. Нудно не буває. Адже в мене величезна сім'я. Часто в моєму будинку залишаються мої дочки, племінник, мої двоюрідні...Єдине, що я вимагаю від усіх, щоб усі займалися справою, щоб усі працювали над собою.

– Коли я нещодавно зустрічалася з вашою дочкою Корінн, вона розповіла, що ви не жалієте для неї порад стосовно її акторської кар'єри. Вам подобається опікати?
– Я просто вважаю, що було б безглуздо не використати мої знання й мій досвід у цьому непростому бізнесі. Вона навчалася в університеті й закінчила його. Але тепер я можу бути її університетом! Дуже важливо те, що моя дочка ніколи не просила в мене допомоги, вона дуже розумна дівчина, нерозпещена, розуміє, що в житті важливо, а що ні. Ніколи не забуду, як одного разу я приїхав забирати її зі школи на роллс-ройсі й вона відмовилася сідати в машину. Як я її не просив, що я тільки їй не говорив: «Бебі, поглянь, це ж кабріолет» (сміється). Вона так і не сіла. Звичайно, їй доводиться зі мною нелегко. Звичайно, вона не хоче сприймати мої поради, тому що я для неї передусім батько, а не лауреат премії «Оскар», розумієте? (сміється). Але вона молодець, вона сама вже добилася того, що її знову запросили зніматися. Отже, ми й далі продовжимо псувати нерви один одному (сміється).

– Повертаючись до вашого останнього фільму, чи не могли б ви розповісти, як ви ставитеся до страти?
– Я не знаю, як можна виправдати страту. Звичайно, можна завжди сказати: якщо людина вбила когось – значить і сама вона заслуговує на смерть. Це ж логічно, правда? Проблема в тому, що все це не так уже й просто. Браян Стівенсон розповів мені про те, що за статистикою з дев'яти засуджених до страти один, як правило, невинний. Я не відразу усвідомив цю статистику. І тоді Браян сказав: «Джеймі, дивися. Насправді це дуже просто зрозуміти.

Уяви собі, що я даю тобі кошик яблук і кожне дев'яте яблуко в ньому отруєно. Якщо ти з'їси його, то помреш. Чи будеш ти їсти яблука з такого кошика?». Розумієте? Тому дуже важливо, що є такі люди, як Браян Стівенсон, простий адвокат, який допомагає нам розплющити очі на смертельно важливу проблему. Ми занадто часто не можемо бути впевненими на 100 %, що приймаємо правильне рішення, коли засуджуємо кого-небудь до страти. І існує багато людей, які б'ють у гонг для того, щоб змінити закони.

 

Спеціально для VGL Cinema Лєна Бассе, Торонто, 2019