Даша Трегубова: «Непередбачуваність року не стала для мене проблемою»

Карантин як нагода, щоб сісти й нарешті написати сценарій, – саме так використала вимушену самоізоляцію Даша Трегубова. Трилер з робочою назвою «Її звали Марта» стане її режисерським дебютом: у вересні кінопроєкт підтримали на конкурсі Держкіно, і вже наступного року розпочнеться фільмування. Актриса, телеведуча, продюсерка, а тепер і режисерка розповіла VGL cinema про шлях до власного фільму, силу новорічних бажань, кайф від роботи як запоруку успіху, американський досвід і плани на 2021-й.

– Яким був для вас 2020-й? Став він роком втрачених шансів чи нових можливостей?

– Для мене він був дуже незвичним. Останніми роками в мене було дуже, дуже багато роботи, ані на хвилину я не зупинялась, навіть із друзями нечасто спілкувалась, бо не було на це часу. І раптом трапилася зупинка. Знаєте, у мене дуже часто здійснюється те, що я собі бажаю на Новий рік. От минулого року я побажала собі зйомки в американському фільмі, так воно і склалося. А цього року я захотіла, щоб нарешті з’явився час на спіл- кування з рідними, близькими і друзями. Так все і є (сміється). Як зараз пам’ятаю: рівно опівночі я подивилась у мальдівське небо й забажала! Це зараз я вже розумію, що треба було уточнювати, у яких саме умовах ми спілкуватимемося (сміється). І от я приїхала до Києва, почала потро- ху зануюватися в проєкти і – оголосили карантин. Довелося багато чого перенести, відклалися подорожі, ми збиралися на європейську прем’єру фільму «Сторонній», але вона не відбулась у запланованому форматі...

Але я не схильна до сильних переживань з приводу того, що щось склалося не так, як я планувала. Та і взагалі не люблю планувати. Тому для мене непередбачуваність року не стала величезною проблемою. Навпаки, було прикольно пристосовуватися до обставин, які він приніс. Але, звісно, з фінансової позиції рік був не найуспішнішим.

З іншого боку, саме карантин став нагодою, щоб сісти й нарешті напи- сати сценарій, який згодом переміг на конкурсі Держкіно. Ми працювали над ним удвох зі сценаристом Симором Гласенком, перебуваючи на самоізо- ляції, обговорювали деталі в зумі та вайбері. Таким чином на карантині сце- нарій і народився. Тож цей рік, хоч і був дуже неочікуваним, але не марним.

– Мова йде про «Її звали Марта»?

– Так. До речі, «Її звали Марта» – це робоча назва, вона змінюється. Я ро- зумію, що питання неймінгу дуже важливе, але ми так багато працювали над сценарієм, що до назви звернулися лише напередодні подачі на конкурс.

Це жанрове кіно, трилер. Я фанат фільмів, які мають енергію, вну- трішню силу, і сподіваюсь, що наш фільм буде саме таким. Недаремно ж ми вже рік пишемо сценарій! (сміється)

– Я знаю, що ви дипломована режисерка, але глядач усе ж звик сприй- мати Дашу Трегубову як актрису та телеведучу. А в «Її звали Марта» ви режисерка, і авторка ідеї, і співсценаристка. Як відбулось «дозрівання» до цього кроку?

– Насправді, у мене безліч ідей для фільмів – коротких і повних метрів, кліпів, реклами, сюжети в моїй голові виникають регулярно. Я з величез- ною симпатією ставлюся до професії сценариста, режисера. Мені завжди подобалося займатися докторингом: брати сценарій, у якому щось не їде або є зайве колесо, розбирати його і збирати по-новому. Я досить ча- сто це робила, працюючи на продакшні (креативним продюсером Sisters Production. – Ред.), часто знайомі продюсери показували мені сценарії або вже змонтовані фільми й питали, що б я там змінила... Тому момент при- ходу до власного фільму був логічним. Я чудово розумію, як усе працює, і нарешті можу не лише вдосконалювати чиюсь «машину», а зробити влас- ну! І сподіваюсь, що вона непогано поїде.

«Її звали Марта» буде моїм першим повним метром, але я не вважаю себе дебютанткою: я надто багато років у кіно і на телебаченні, і окрім ак- торства, вже засвоїла і суміжні професії з цього бізнесу. І готова робити щось цікаве, за що не буде соромно. Не заради грошей, не клепати на кон- веєрі, а заради появи гідного вітчизняного продукту. Сподіваюсь, я буду пишатися тим, що в нас вийде.

– Ще під час подачі на конкурс Держкіно було заявлено про міжнарод- них партнерів з Польщі. Як вони з’явились?

– Міжнародні партнери з’явилися з боку продюсерів фільму – Артема Ко- любаєва (Mainstream Pictures) та Олександра Омелянова (Joyfilms). Я обох давно знаю, ми в хороших стосунках, на багатьох проєктах перетиналися. Вони знали про «Її звали Марта» від початку: їм сподобалась ідея і ми ві- дразу домовилися, що будемо працювати разом. І тому співпраця зі сце- наристом проходила під загальним наглядом продюсерів, які були в курсі всього. Я дуже рада, що вони повірили в проєкт і в мене. На сьогодні в нас абсолютна гармонія у прийнятті рішень, немає сильних суперечок через те, що відбувається в сценарії, або через якесь моє суб’єктивне бачення.

Це класно, оскільки я людина не лише результату, але й процесу, для мене дуже важливо, щоб процес усім приносив задоволення. Коли всі кай- фують від того, що роблять, виходять достойні продукти. Я в це вірю.

Щодо міжнародних партнерів перемовини тривають, зараз у нас 5-й драфт сценарію, і відразу кілька продюсерів чекають на фінальний. Цілком можливо, що наша історія, замість Італії, відбуватиметься в якійсь іншій країні. Принаймні такий потенціал є.

– Чи є у вас у планах нові режисерські проєкти?

– Те, що сценарій «Її звали Марта» сподобався спочатку продюсерам, лю- дям, які його читали, експертам на пітчингу Держкіно, а після перемоги мені ще й телефонували колеги з кіноспільноти, щоб висловити підтрим- ку, – неймовірно надихає. Тому відразу після перемоги на конкурсі в мене вже з’явилися три ідеї, які я зараз із захватом розповідаю продюсерам.

І якщо перший камінець піде під воду правильно, дасть потрібну кіль- кість кілець по воді, то невдовзі будуть і нові проєкти. Запевняю: вони бу- дуть несподіваними! Але про них трохи згодом.

– Тож, чи мрієте ви про «Золоту Дзиґу», і якщо так – то за акторство чи за режисуру?

– Звісно, мрію. По-перше, я обожнюю «Дзиґу». Мені приємно і вважаю за честь бути її ведучою. Упевнена, що ця премія необхідна українській кі- носпільноті: творчі люди потребують уваги, поваги й визнання. І «Золота Дзиґа» із цим справляється на всі 100%.

Для мене кожна нагорода була б цінна: і за акторство, і за режисуру, і за головну пісню, яку я б хотіла виконати сама... Я була б щасливою від такого визнання будь-якої моєї праці!

– Ви брали участь у американському фільмі While We Sleep. Як у вашо- му житті з’явився цей проєкт?

– Це американський проєкт, який я замовила собі на минулий Новий рік. У новорічну ніч я була в Америці, дивилася на океан з 54 поверху і, перебу- ваючи максимально близько до всесвіту (посміхається), сказала, що дуже хочу знятися в американському проєкті. І буквально за три місяці мені зателефонувала кастинг-директорка і сказала, що зі мною хоче познайо- митися продюсер і мене запрошують на проби.

Я готувалася до цих проб так, як не готувалася до жодних інших! Можливо, ще й тому, що там було багато англомовного тексту від аме- риканських сценаристів (тобто ніхто не думав про те, щоб зробити його легшим для іноземної актриси). У мене хороша англійська, але щоб зні- матися в кіно – навіть у ролі не американки, але дівчини, яка прожила у США багато років, – треба серйозно налаштуватися. Тож я зустрічалася з людьми з англійського клубу, у мене з’явився знайомий з Ірландії, який трошки підтягував мову і акцент (думаю, що зрештою він у мене став злег- ка ірландським) (сміється).

– Як відбувалися зйомки і чим відрізняється робочий процес за океа- ном і в нас? Який найважливіший досвід здобули?

– Зйомки були прекрасними. Крім мене всі головні ролі грали американ- ські актори, з Голлівуду, з Акторської гільдії, було дуже цікаво з ними по- спілкуватися й дізнатися про величезну різницю в знімальних процесах.

На захист українського акторства скажу, що в Америці з цим набага-

то важче. У актора страховка, соціальний захист, але є жорстка ієрархія (ти не можеш ось так просто сьогодні зніматися в епізоді, а завтра раз – і головна роль) і дуже багато всіляких застережень з боку Гільдії. Вона ви- ставляє стільки вимог до потенційних працедавців, що іноді їм легше від- мовити, щоб не мати клопотів.

У них на знімальному майданчику не буває: «Давайте ще кілька годин попрацюємо», «Холодно, але я ще побігаю», «Закопуйте мене живцем, не чекатимемо дублера». Але мені це здається обмеженням можливостей міс- цевих акторів. Так що вони нам десь навіть заздрять! (сміється)

До того ж у США просто неймовірна кількість акторів і на кожну роль претендують сотні кандидатів. І після спілкування з американськими ак- торами я зраділа, що в нас цей процес набагато простіший.

А найважливіший досвід із цього проєкту – це, мабуть, співпраця з прекрасним Анжеєм Секулою (американський кінооператор, який зняв «Скажені пси» і «Кримінальне чтиво». – Ред.): він робив таку картинку, що її хотілося з’їсти! Незважаючи на вік, він неймовірно працездатний, я ще такого не бачила! Навіть коли я вже валилася з ніг (а всі колеги знають, що я двожильна), він був невгамовний! (сміється)

– З While We Sleep ви вийшли на американський ринок. Чи плануєте просуватися там далі?

– У мене немає географічних амбіцій, але є амбіції щодо проєктів. Я дуже хочу чогось нового, яскравого. Щоб сьогодні це було історичне кіно, зав- тра мюзикл, післязавтра – екшен, містика тощо, і чекаю цього від кінема- тографу. Я люблю свої ролі в серіалах, але ви розумієте, що повноцінної зміни картинки там не буде. Тому я охоче погоджуюся на цікаві або хоча б оригінальні пропозиції від іноземних продакшнів. Не можу сказати, що часто, але періодично вони звертаються, я проходжу кастинги, і тут рятує моя хороша англійська.

Наступного року планується один проєкт, правда, не з американ- ським, а з європейським режисером. Там невелика роль, але для мене це дуже важливий досвід. Я взагалі люблю акторську професію за те, що можу отримувати кайф на майданчику: якщо ти його не отримуєш, то, як на мене, не варто в цій професії взагалі лишатися.

– Загалом, на які екранні втілення ще чекаєте? Які ролі та жанри серед найбільш бажаних?

– Дуже хочеться чогось цікавого. Я готова грати і негарних, і чудовиськ, і красунь, і королев, і монстрів, і маніяків. Мені б хотілося якусь дуже нео- днозначну історію. І звісно, мрію знятися в якомусь культовому проєкті, який надовго залишиться в серцях. Такому, як, наприклад, «Бійцівський клуб» або останній Mad Max з Шарліз Терон. Я готова на будь-які випро- бування, аби це дійсно був крутий проєкт.

– Чого ви чекаєте від 2021-го? Що переважатиме для вас – кіно чи ТБ?

– Однозначно кіно. Я ж зніматиму свій перший повний метр, і сподіва- юсь, він надихне мене на нові проєкти. Якщо моя енергія, бажання та ідеї викличуть позитивну реакцію в колег і глядачів, то, повірте, я розквітну й почну бити фонтаном (сміється).

Тож 2021-й я оголошую для себе кіношним роком. Але від ТБ не відходжу. Мені подобається брати участь у телепроєктах, вести шоу. На- приклад, минулорічний «Х-фактор» став відкриттям – я не подавалася на кастинг, не проходила проби, але мене туди покликали.

– У розмовах з акторами все частіше лунає ідея про необхідність створен- ня акторської гільдії, профспілки тощо. Як ви ставитеся до таких профе- сійних об’єднань, чи готові брати в них участь або навіть очолити?

– Це питання ми періодично обговорюємо з Анною Мачух, головою Укра- їнської кіноакадемії.

Для того щоб в Україні створювався кінобізнес, а не просто існувала кіноспільнота, мають існувати: а) правила, б) регуляція, захист для акто- рів. Щоб наші агенти не лише укладали угоди, а могли знаходити нові ролі, читати сценарії! До речі, я зараз дивлюся французький серіал «Десять від- сотків». Він саме про акторських агентів. Це комедія, але там багато сер- йозних моментів, які можна було б перейняти у французьких колег.

Моє переконання – кінематограф буде розвиватись, коли з’являти- муться правила гри. І вони мають полегшувати, а не ускладнювати життя акторів і всіх інших пов’язаних з кіно професій. Тож я за акторську гільдію і, як мінімум, готова брати в ній активну участь.

Фото: Тетяна Бундзило