Трейлери та відео

Прем’єру анімації «Душа» з кінозалів перенесли в онлайн
Незабаром у кіно прем’єра стрічки «Юкі» про українців у NHL

Ахтем Сеітаблаєв: «Золота Дзиґа» – це найбільш адекватна форма визнання, заохочення та мотивації»

08.07.2020
об 13:09
Автор: Ярослава Наумова

Відразу два фільми за безпосередньої участі Ахтема Сеітаблаєва цього року були номіновані на головну кінематографічну премію країни «Золота Дзиґа». В історичній сазі «Захар Беркут» він був режисером, у драмі «Додому» зіграв головну роль, за яку й отримав найвищу кінематографічну нагороду країни. Про премії, нагороди та інші мірила визнання, солідарність кіноспільноти, вплив війни на творчу атмосферу та метафізичний результат глобальних потрясінь актор і режисер Ахтем Сеітаблаєв розповів у інтерв'ю VGL cinema.

– Починаючи працювати з Наріманом Алієвим над фільмом «Додому», чи прогнозували ви успіх проєкту та нагороди такої престижної премії, як «Золота Дзиґа»?

– Я якраз перебував у активній фазі знімального періоду «Захара Беркута», коли отримав дзвінок від кастинг-директора «Додому». Але як тільки почув, що це сценарій Нарімана Алієва й Марисі Нікітюк – стало цікаво, що ж ці двоє такого зробили. Перегорнув першу сторінку – і прочитав від початку до кінця.

 

«Я люблю, коли в будь-якій, навіть найдраматичнішій історії, є промінець надії, і вдячний Наріману та Марисі, що дали моєму герою можливість попросити пробачення»

 

Історія «Додому» мені відразу «зайшла» і зрезонувала. Багато що в ній нагадувало мої стосунки з батьком, хоча вони й не були такі драматичні. Я знаю таких людей, як головний герой, і багато чого в їхній поведінці можу зрозуміти та пояснити. Зокрема, чому чоловік намагається побудувати захисний мур навколо своєї родини, чому в нього іноді неадекватна реакція на зовнішній світ – бо переважну більшість свого життя він сам стикався з недобрим ставленням до себе... А ще я люблю, коли в будь-якій, навіть найдраматичнішій історії, є промінець надії, і вдячний Наріману та Марисі, що дали моєму герою можливість попросити пробачення. До речі, коли знімали останню сцену, не було жодної людини на майданчику, яка б не заплакала разом із Ремзі Біляловим, який чудово зіграв Аліма. Він так перевтілився, що не залишив можливості не поспівчувати йому...

Я вже розповідав, що від початку мені запропонували іншу роль, але я попросив дати мені можливість спробувати себе на головну. І до моменту затвердження пройшов три повноцінних кінопроби. Чесно кажучи, тоді найменше думав про фестивальні нагороди. І знімався в «Додому» не тому, що розраховував на Канни чи «Дзиґу». Але те, що у стрічки великий потенціал, зокрема міжнародний, я зрозумів від самого початку, адже історія повернення до себе актуальна для будь-якої традиції та конфесії. І її нагороди та визнання – яскраве тому підтвердження.

 

«Людям завжди цікаві фільми, які торкаються того, чим ми живемо, про що мріємо й що нам болить»

 

– Головні тріумфатори цьогорічної «Золотої Дзиґи» дуже різні за жанрами – драма «Додому» та трагікомедія «Мої думки тихі».

– Так, вони різні, але й схожі тим, що розповідають про фундаментальні людські цінності та стосунки. Людям завжди цікаві фільми, які торкаються того, чим ми живемо, про що мріємо й що нам болить. Це дійсно дуже якісне, щире кіно, зроблене потужними командами на чолі з продюсерами, які люблять кіно та вміють його просувати. Тому обидві стрічки протягом року були в центрі уваги інформаційного поля.

 

«Успішне проведення церемонії у вимушеному онлайн-режимі черговий раз підкреслило, що люди, які працюють на території творчості, зокрема в кіно, здатні подолати багато перешкод»

 

– Окрім «Додому», ви ще номінувалися на «Золоту Дзиґу» за фільм «Захар Беркут», де були режисером. З яким проєктом у вас були більші очікування?

– Мені дуже приємно, що дві мої роботи отримали високу оцінку, адже навіть потрапити в номінацію – для мене велика честь. Це можливо лише завдяки консолідованій думці 500 людей, які професійно працюють у сфері кіно: колег, визнаних майстрів, початківців. Тож обидва проєкти для мене важливі. І я дякую шановним академікам і за визнання «Додому», і за те, що відзначили у фільмі «Захар Беркут» надзвичайну роботу художника-постановника Влада Одуденка, художника по костюмах Антоніни Белінської, художника з гриму Алли Леонової. Вони дійсно зробили професійний подвиг. ОМКФ, «Золота Дзиґа», «Кіноколо» – як на мене, сьогодні ці премії є найбільш адекватною формою визнання зробленого, заохочення та мотивації колегами один одного. І зверніть увагу, наскільки креативними є індустрія та організатори цьогорічної премії «Золота Дзиґа»: таке успішне проведення церемонії у вимушеному онлайн-режимі черговий раз підкреслило, що люди, які працюють на території творчості, зокрема в кіно, здатні подолати багато перешкод. Утім, визнаю: безпосереднього спілкування все ж не вистачає – живих розмов, обіймів, потисків руки... І сподіваюсь, що така можливість незабаром з’явиться.

 

АХТЕМ  СЕІТАБЛАЄВ  –  актор,  режисер, сценарист.
У його доробку кілька десятків ролей у театрі, теле- та кінопроєктах. З 2007 року знімає телевізійні    серіали    (серед    них – «Осінні квіти», «Чемпіони з нетрів»). Від 2014 року на екрани країни вийшло чотири повнометражних проєкти Сеітаблаєва-режисера: «Хайтарма», «Чужа молитва», «Кіборги» і «Захар Беркут». Лауреат «Золотої Дзиґи» за фільми «Кіборги» і «Додому» (найкращий актор).
2020-го на Берлінському кінофестивалі відбулася гучна прем’єра фільму «Номери» за п’єсою Олега Сенцова: саме Ахтему Сеітаблаєву Сенцов делегував роль режисера, поки сам перебував у російській в’язниці. Паралельно Ахтем Сеітаблаєв продовжує акторську діяльність: найближчі прем’єри за його участі – повнометражний фільм «Пульс» та телевізійний серіал «Інший Франко».

 

– За вашими спостереженнями, як змінюється українська кіноспільнота за останні роки? Я маю на увазі питання солідарної позиції, взаємної підтримки, спільних інтересів.

– Є низка об’єктивних і суб’єктивних причин, які заважають об’єднуватись. Насамперед, це те, що серед митців дуже багато індивідуальностей, у кожного є власне уявлення про процеси, що відбуваються. З іншого боку, не можна не помічати прояви солідарної позиції, яких не було раніше. Перший раз на моїй пам'яті така кількість кінематографістів виявилася небайдужою до ситуації з призначенням голови Держкіно... Якщо чесно, я не вірив, що таке можливо. Втім, чи будуть люди, яким підтверджено державне фінансування, продовжувати проявляти таку активність? І чи маємо ми право їх засуджувати за це? Ті, хто створює подібні ситуації нагорі, теж чудово це розуміють.

– Солідаризація кіноспільноти напряму пов’язана з активізацією виробництва українського кіно?

– Так, тому що стало очевидним і зрозумілим, що за підтримки держави кіно дійсно може розвиватися не лише в кількісному, але й у якісному вимірі. Коли стався квантовий стрибок? Після того як держава забезпечила реальну підтримку для розвитку, коли в бюджеті на кіно заклали 1 млрд грн. Як результат, з’явилися різні фільми. Можливо, не всі вони «вистрілили», не мені судити про якість та причини невдач, але це природний процес. Якщо, наприклад, із 50 фільмів 5 є знаковими з позиції інформаційної хвилі, бокс-офісу, участі в кінофестивалях, художньої вартості – це нормальна й зрозуміла пропорція. Не секрет, що і з Голлівуду до нас доходить 10-15 % від обсягу того, що там виробляють. Так побудований цей бізнес і так влаштоване життя. Не бувають усі 30 учнів одного класу нобелівськими лауреатами. Але за останні роки зросла загальна кількість фільмів, дебютів, проєктів, які брали участь у міжнародних кінофестивалях. І це об’єктивна реальність. Створення кіно – це тривалий процес, і фундамент для цього був закладений кілька років тому. Нам ще нерідко наводять тезу про те, що кіно повинно заробляти. Так, звичайно, повинно, і ми всі будемо радіти від цього. Але давайте розглядати проблему в ширшому контексті. У нас катастрофічно не вистачає екранів: 500 штук на 40 млн населення – це дуже мало. Навіть якщо український фільм буде супервдалим і збиратиме солідну касу, прокатник або директор кіномережі буде змушений його зняти раніше, тому що в черзі стоять голлівудські блокбастери, у прямому сенсі підпирає, наприклад, «Бетмен». І коли нам продовжують дорікати, що кіно не окупається, а ти вже не один рік проговорюєш причини цього, то я сприймаю це як свідоме переведення фокусу з проблем стратегічного характеру.

 

«Успішне проведення церемонії у вимушеному онлайн-режимі черговий раз підкреслило, що люди, які працюють на території творчості, зокрема в кіно, здатні подолати багато перешкод»

 

– Як ви оцінюєте «творчу атмосферу» в країні в цілому? Що хотілося б змінити або привнести?

– Тут така амбівалентна матерія. З одного боку, війна – це жахлива трагедія, це біль, це смерть. З іншого – дивишся на те, що відбувалося багато років тому, і знаходиш паралелі. Саме в такі складні для людства періоди народжуються дуже значущі (як виявляється згодом) творчі явища – в архітектурі, живописі, музиці... У результаті боротьби Добра і Зла – як би це не звучало метафізично – з’являлося дуже багато культурних явищ, які сьогодні вважають надбаннями світової історії та культури. Вочевидь так влаштували Природа та Всевишній, що саме в моменти глобальних потрясінь вивільнюється дуже багато енергії, і вона перерозподіляється на щось добре.

Наведу власний приклад. Саме 6 років тому я перебував у Криму і спостерігав, як починалася окупація. У мене було таке гнітюче відчуття безпорадності, безсилля, злоби, страху за себе, за рідних, за дітей... Ти бачиш навколо тотальну несправедливість, але не можеш нічого вдіяти, не можеш сказати: «Стоп, стоп камера! Відмотали назад». Чи можна назвати таку атмосферу творчою? «Ні!» – скажете ви, але, з іншого боку, із цим також можна творити. Мабуть, тут питання, чи вдасться тобі конкретно, творчій спільноті, до якої ти належиш, знімальній групі, театру тощо, сублімувати свої страхи, переживання. Мова не про те, щоб піти у внутрішню імміграцію й відгородитися від усього й усіх, а про те, щоб продовжувати працювати, переплавляючи емоції в акт творення, яким і є творчість. Але на це потрібні сили, як моральні, так і матеріальні.