Трейлери та відео

Фестиваль французьких комедій: Коли все йде не за планом
Фестиваль комедій з французьким шармом

Від легенди до живої людини: як знімають справжню історію Олекси Довбуша

27.07.2019
об 17:26

Легендарний герой, магічні Карпати, кохання, ненависть, пошуки справедливості та прагнення свободи, яскраві костюми, карколомні трюки та складні особисті перипетії. Це все про історичну драму «Довбуш», яку знімає Олесь Санін за підтримки Держкіно. Перший етап зйомок уже завершений, наприкінці літа розпочнеться другий. Вихід у прокат запланований на 2020 рік. Масштабний проект уже називають найбільш очікуваною стрічкою українського кіно. А акторський каст – це не тільки українські, але й польські зірки: Сергій Стрельніков, Дар’я Плахтій, Даніель Ольбрихський, Агата Бузек, Матеуш Косьцюкевич. VGL cinema поспілкувався з продюсером Максимом Асадчим, режисером Олесем Саніним, фільми якого «Мамай» та «Поводир» висувалися від України на «Оскар», і дізналися про кінопрокатні перспективи «Довбуша», подробиці зйомок та вимоги до акторів .

МАКСИМ АСАДЧИЙ, виконавчий продюсер "PRONTO FILM",
продюсер фільму "ДОВБУШ"

 

МАКСИМ АСАДЧИЙ, Українського кіно такого масштабу ще не було

– Заявлений на пітчингу Держкіно бюджет фільму поважний — 87 млн грн, і його вже назвали найдорожчим проектом за всю історію українського кіно. Що в роботі над картиною потребувало найбільше витрат?
– Бюджет фільму вже виріс до 100 млн грн. І це не межа. Незміннною лишається підтримка Держкіно – 65 млн грн, а решта – приватні інвестори та спонсори. Ми в постійному пошуку додаткових інвестицій, і вони дійсно збільшуються.  Якщо в цілому оцінювати бюджет, то все в такому масштабному жанровому проекті досить затратно. Судіть самі. Увесь фільм знімається в експедиціях: Львівська, Тернопільська, Івано-Франківська, Закарпатська області. Ми дуже ретельно працюємо над декораціями, адже архітектурних споруд того часу майже не лишилося. Залучаємо професійних консультантів, відтворюємо з нуля (наприклад, аутентичну колибу, де збираються головні герої) або суттєво доопрацьовуємо те, що збереглося. Спеціально для фільму було виготовлено величезну кількість зброї того часу — ретельно, за старими зразками. Побудували дві карети 18 століття. Велика робота велася над пошиттям костюмів. Окрім опришок та селян, у нас ціла польська армія вдягнута з ніг до голови: 120 солдат при повній амуніції та перуках.

До декорацій, реквізиту, одягу ми підходимо дуже серйозно, надихаємось книгами, архівними записами, церковними розписами, порадами істориків, реконструкторів. І все це, звичайно, не дешево. А ще в «Добвуші» багато екшену: залучена велика кількість каскадерів, вони виконують складні з технічної позиції сцени, для них потрібен ретельний підготовчий період. Наприклад, щоб підірвати міст із каретою, довелося задіяти кілька кранів, троси, страховки...  Зйомки дуже масштабні: є сцени, де задіяно більше 300 людей! Додаткові інвестиції дозволяють нам вдосконалити сцени, спецефекти, зробити кінокартину ще більш видовищною. Сподіваюсь, глядач такий підхід оцінить. Українського кіно такого масштабу ще не було.

–Розкажіть про плани з кінопрокату. Скільки кінотеатрів плануєте охопити, чи передбачається прокат поза Україною?
–Докладно про прокат говорити ще рано, адже сам фільм ще знімається. Шукаємо найбільш вдалий час для виходу. Поки в планах випустити його у світ наступної весни. Уже ведемо перемовини із потенційними партнерами, дистриб’юторами, сейлз-агентами, як з українськими, так і з міжнародними. Показуємо їм трейлер, відзнятий матеріал, прислуховуємось до запитів, вражень, сподівань. Поки відгуки дуже позитивні: усі чекають готового матеріалу.  З «Довбушем» уже знайомилися на кіноринку в Каннах та Берліні. Були у нас перемовини з партнерами зі США, Китаю, Польщі (до того ж, у фільмі грають провідні польські актори). І цей процес триває.

«Довбуш» – картина для масового глядача насамперед в Україні, і наша мета охопити максимальну аудиторію в наших кінотеатрах. Фільм яскравий, у нього універсальна та зрозуміла історія, багато екшену, кохання, яскраві герої, за якими цікаво спостерігати. Жанрове кіно такого рівня не може залишити байдужим. Тому, думаю, картина  перейде кордони України і суто внутрішнім прокатом ми не обмежимось.

ОЛЕСЬ САНІН, режисер та співавтор чценарію фільму "ДОВБУШ"

 

ОЛЕСЬ САНІН, Наш Довбуш – жива людина: не пам’ятник, не Робін Гуд і не Фанфан Тюльпан

– Наскільки відрізняється образ Довбуша у Вашому фільмі від хрестоматійного героя Гната Хоткевича? Чи запропонуєте Ви нове прочитання?
– У той час, коли писав Гнат Хоткевич, Україна була інакшою. Довбуша розглядали передусім крізь призму соціальної ролі – народного ватажка, ідеального героя, який боровся з ненависною шляхтою. Усе легко розділялося на чорне і біле.

У мене Олекса – жива людина, із сумнівами, з неймовірними вчинками. Це не Робін Гуд і не Фанфан Тюльпан. Це історія людини, ім’я і слава якої більша, ніж він сам. І навіть якби він відмовився від своєї справи, його ім’я вже продовжує жити саме по собі. За тих часів люди могли не знати його з вигляду, але вже саме ім’я Довбуша наводило страх на панство й давало наснагу простим людям.

А ще у нас є те, що переважно оминали наші письменники, – лінія Івана, рідного брата Довбуша. Він так само був опришком, але обрав інший шлях. Історичний факт – він мав прізвисько Різник, на своєму ножі закарбовував імена вбитих і конфліктував з Олексою.  Коли вони розійшлися у поглядах, Олекса зі своєю ватагою почав маленьку революцію в Карпатах – захист бідних та знедолених, а Іван  став його антиподом. Це цікава тема — дві сторони історії одного героя й зрештою пошуки відповіді, хто ж із них справжній опришок.

– Можливо, Ви відкрили якісь невідомі раніше факти?
– Ми працювали з консультантами, з науковими джерелами й знайшли абсолютно неочікувані речі. Наприклад, у списках солдатів, які воювали у війні за Польську спадщину 1733-1734 років,  є Олексій Добош з Червоної Руси. Тобто людина з таким самим ім’ям, того самого віку, як і визнаний істориками, зокрема академіком Грабовецьким та Михайлом Грушевським, реальний Олекса. Він міг воювати у польській армії і, відповідно, мати потрібний досвід для боротьби з двотисячною армією коронного гетьмана. Для мене це важлива деталь. Багато письменників змальовували Довбуша як неграмотного, але меткого хлопа, що пас собі овець, грав у флоярку, а потім спустився з гір і, зрозумівши несправедливість світу, успішно воював із професійною польською армією, а ми в це вірили. І якби не було війни сьогоднішньої, ми б і не замислювалися над тим, що для цього потрібен досвід. Де б хлопець з гір  його взяв? А якщо він дійсно воював у польській армії, це багато чого пояснює.
 

Наша історія міцно пов’язана з історією Польщі. Для мене неприйнятним  було розглядати польське панство як беззаперечного антагоніста— чорно-біле мене не цікавить. Так само як не особливо турбує поняття «патріотичного кіно»: є кіно або хороше, або погане. У нас цікавий погляд на роль польської шляхти. І мені дуже приємно, що польські актори (у фільмі задіяні польські зірки першої величини: Даніель Ольбрихський, Аґата Бузек, Матеуш Косьцюкевич. – Ред.) пройнялися цією історією, їм хочеться зіграти живих людей, живі характери, адже мова не йде про ворожнечу між народами — це особистісний конфлікт між героями.

– Тобто образ Довбуша багато кого здивує?
– У фільмі не буде історії пам’ятника, можу вас запевнити. Це не буде історія соціал-демократа чи українського Робін Гуда, який у багатих бере і бідним роздає.

Окрім легенд про Олексу Довбуша, найвідоміша пісня про нього –  «Під гаєм зелененьким ходить Довбуш молоденький...» – це ж про кохання, а не про подвиг.  Він прийшов до жінки, яку кохав, і там його наздогнала смерть. Це найвідоміша співанка про Довбуша. І єдина правда, яку ми знаємо про нього, все інше — легенди. Тож фактично ми екранізуємо пісню.

У кінокартині Олекса Довбуш — людина жива, з крові й плоті, з коханням до жінки, одруженої з іншим… Це історія справжнього Олекси, а легенди йому до певної міри навіть заважають жити й боротися. 

До речі, науковці взагалі пояснюють творення такої кількості легенд про Довбуша тим, що він у Карпатах замінив собою божество. Люди настільки важко жили, що чекали на свого спасителя. А це накладається на християнські вірування: люди вірили в захисника, який прийде і звільнить їх. Саме тому вони наділяли Довбуша майже божественним якостями. Будь-який гарний камінь, стародавнє капище,  печера – усе це в Карпатах носить ім’я Довбуша.

– Історичний фільм — це масштабна робота над костюмами та декораціями. Де шукали зразки, що вас надихало?
– Історичні консультанти постійно поруч. І українські, і польські. Титри фахівців з усіма їхніми регаліями, я думаю, нам істотно подовжать хронометраж картини. 

У нас феноменальна робота художників по костюмах. Їм треба було докопатися, який вигляд мала Гуцульщина того часу. Адже вона суттєво відрізнялася від тієї «класичної», яку ми знаємо вже завдяки історикам і письменникам 19-го століття. Гуцульщину 18-го століття треба було виймати з живопису, із джерел польських, угорських і власне українських, із церковних розписів.

Ми дійсно багато працювали, шукали, вивчали музейні експонати, аналізували іконографічний матеріал. Наприклад, знімали в Дрогобичі, у церкві Святого Юра. Там все намальовано з натури: житіє святих не умовне, а реалістичне для того часу, з досить точними відповідниками костюмів. І все це ми відтворювали наживо, вдягали в це наших героїв . Так що, думаю, для багатьох з мистецького погляду «Довбуш» стане навіть відкриттям. Про таку Гуцульщину мало хто знає.

– Розкажіть про музичний супровід. Це будуть народні мотиви, спеціально створена музика, кого з композиторів та музикантів залучили?
– Композиторка фільму – усім відома Алла Загайкевич. Музика  дуже сучасна, буде складатися із шумів, із електронних обробок… Крім того,  у нас дуже потужна обрядова тема. Це, звичайно, не етнографічний фільм, але дуже важливо, як музика живе в тілі фільму, як впливає на загальну атмосферу, на гру акторів.

Ми робили спеціальні фольклорні експедиції, щоб знайти найдавніше звучання, без пізніших нашарувань.  У фільмі багато музичних експериментів з автентичними музикантами: когось довелось везти за 400 км до місця зйомок, трембітарі в нас у кадрі грають наживо. Для сцени весілля спеціально виготовляли старовинні цимбали. Усе це дуже відрізняється від музики, яку ми звикли називати «карпатською». Це своєрідна машина часу, адже у 18 столітті навіть трембіти звучали інакше.

 

–  Раніше Ви згадували, що мріяли зняти «Довбуша» ще з часів студентства? Розкажіть про це докладніше. Як змінювався Ваш задум з роками?
– Коли я почав вчитися на кінорежисера, мій майстер, Леонід Осика,  збирався знімати Довбуша. Я був асистентом на стрічці, бачив, які естетичні питання він хотів розв’язати і що йому заважало. Тоді ця картина зупинилася з різних причин. Але я розказав йому історію про другого брата і він визнав, що це, мабуть, найцікавіше...

Звичайно, мій задум з роками змінювався. Були дискусії з письменниками, зі сценаристами. Але моя цікавість до справжньої, живої постаті Довбуша, до особистого конфлікту між двома братами  в мене тільки зросла.

Я взагалі  довго живу зі своїми героями: я їх вигадую, вони мені сняться, я разом з ними сумніваюся, живу. У  «Довбуші» нібито все було готове, але я свідомо пропустив декілька пітчингів Держкіно. Наважився знімати лише коли історія Довбуша актуалізувалася з подіями, які ми зараз переживаємо, коли вона для мене стала настільки переконливою, що я вирішив, що розказати її людям – потрібно і важливо.

– Що конкретно стало каталізатором?

 У цілому - і Майдан, і війна. Згадайте, під час Майдану розповідали такий анекдот:  якщо ви побачили в центрі людину у балаклаві й з бітою в руках – будьте певні, що це інтелігент з вищою освітою й знанням трьох мов...  За місяць до початку революції ми б боялися людей з такою зовнішністю, а з плином подій вони раптом стали сприйматися інакше.  Персонажі з далеких міфічних легенд, чоловіки з брутальними історіями сьогодні сприймаються по-іншому. Вони стали ближчі й зрозуміліші.

Знімальна група під впливом сучасності поводиться по-іншому. Актори відчувають правду й вимовляють діалоги з іншим відчуттям. Оператори кажуть: «А давай знімемо так, як ми знімали війну, з рук…».  Дуже багато зі свого найсвіжішого непростого досвіду ми екстраполюємо в цю картину.

– Навіть з трейлеру вже зрозуміло, що в «Довбуші» особлива увага до екшен сцен.
– У нас багато спецефектів, але вони не мальовані, а відбуваються наживо. Це вимагає репетицій, підготовки. Центральна історія — 9 опришків, усі вони мають історичних прототипів. Але є сцени,  де задіяно понад 300 людей: каскадери, реконструктори, актори... Такої кількості каскадерів у нас фізично немає в країні, тому вони виконують у нас основну роботу — їх близько 30 у сцені, а решта — спеціально підготовлені люди.

У нас згідно із сюжетом – війна з армією, тож задіяні реконструктори, які знають, як стріляти, що таке багнетна атака тощо. Польська армія того часу мала специфічну гусарську школу фехтування, яка відрізняється від класичної, — довелося відроджувати і її. Матеуш Косьцюкевич уже став майстром з фехтування, Сергій Стрельніков може, напевно, показувати майстер клас з володіння барткою. Опришки щоденно тренуються в спортзалі. Маємо справжній акторський спецназ! (сміється). Усі ці навички змінюють людей: це інший спосіб мислення, пересування, пластика. До того ж, я на собі все перевіряю. Переламав купу барток. Тестував взуття – як у ньому ходити по скелях. Зі мною дуже непросто працювати реквізиторам, костюмерам, каскадерам. Всюди стромляю свого носа, вивчаю.

– Тобто, щоб усе було реалістичніше, групі треба було трохи «здичавіти»
– Спочатку вони повинні були стати серйозними музейними експертами з конкретної епохи, а потім вже «здичавіти» (сміється). Значна частина зйомок проводилася на великих висотах: на кордоні з Румунією до нас навіть український мобільний сигнал не долітав. Коли ми повернулись з експедиції, я фото просив нікому не показувати: ми дійсно були схожі на банду з гір.

–Розкажіть про акторський склад: які були основні вимоги до кастингу?
– Вимоги до кастингу — щоб підходили на роль за всіма можливими критеріям, були підготовлені драматично, щоб історію відчували. Фактично, у мене немає костюмних персонажів, яких можна перевдягнути – і цього достатньо. У кожного з героїв власні складні історії, які можна було б розвинути ледь не в повнометражний фільм.

Для багатьох акторів це дебюти. Для багатьох – абсолютно нові випробування. Я думаю, багато з них після прем’єри фільму стануть новими українським зірками. Поступово в Україні кіно стає частиною життя людей, і я хочу, щоб цей процес посилився: щоб акторів впізнавали на вулиці, хотіли бути на них схожими. Впевнений, що дехто з акторів «Довбуша» стане резонатором таких почуттів серед глядачів. У мене є великі сподівання на розкриття їх таланту, і я щасливий, що з ними познайомився і попрацював.

– Кого довелося шукати найдовше?
 – Довбуша. Це дуже важка роль для актора, оскільки, з одного боку, він повинен мати харизму, яка тягне за собою інших людей, з іншого – сумніви, чи правильно він чинить. Багато акторів пробувалися на цю роль: у комусь сумнівів було більше, ніж самого героя, у когось навпаки. Обрали Сергія Стрельнікова, бо він зміг показати дві сторони Довбуша.

Декілька кіл відбору було в пошуках актора на роль Івана, брата Олекси. Його грає театральний актор Олексій Гнатковський. Складними були пошуки Марічки. У драматургії, розказаній 100 років тому, мене не влаштовувало, що жінка була лише об’єктом коханням і не мала права голосу. Я хотів нового прочитання не тільки ролі, але й образу української жінки. На цю роль відібрали Дар’ю Плахтій.

–  Розкажіть про прокатні плани «Довбуша», чи буде у фільму фестивальна історія?
– Мене «фестивальний спорт» із цією картиною не цікавить. Я її роблю для максимально широкої глядацької аудиторії в кінотеатрах. І це для мене майже релігійне поняття. Фестивальний успіх картин абсолютно не збігається з успіхом у глядачів і робити зараз фільми для продажу на фестивалі для мене абсурдно. Це різний підхід. «Довбуш» — кінокартина для масового глядача насамперед в Україні, але, думаю, буде цікава й іншим країнам.

У нас уже є запити від українських телеканалів,  ми ведемо переговори із міжнародними платформами – вони б хотіли бачити розширену версію. У будь-якому разі, зараз ми знімаємо кіно двогодинне. Але вже обговорили зі сценаристами додаткові історії, які можуть зажити окремим життям. Якщо буде на це запит і фінансування, зможемо додатково дозняти частину матеріалу, зробити розширену версію, яка існуватиме як серіал.

– Резюмуючи нашу розмову, як би Ви змалювали основний меседж картини?
– Це історія про те, що неможливо позбавити людину свободи: вона все одно буде її прагнути і шукати, навіть ціною власного життя. Це історія про нашу свободу — як внутрішню, так і зовнішню. Це про захист своєї родини, своїх інтересів, своєї честі... Про Батьківщину, яка набуває для нас все більшого й більшого значення. Батьківщина для нас вже не просто територія, а внутрішнє духовне поняття й переживання. І саме зараз воно стає все реальнішим, і таким, без якого ми більше не зможемо жити, не зможемо себе поважити. Тим, що для нас вже стало важливішим, ніж саме життя.