Кіра Муратова: «Мої фільми – це мої страхи»

Вона не йшла за натовпом, не робила героєм одну особу, але завжди виявляла ніжність і турботу до «маленької людини». Її історії були близькі до реальності за виглядом, але події йшли за усіма правилами сюрреалізму. Її метою завжди було створити кіно для тих, кому воно цікаве, а не задля слави та великих заробітків. Видатна режисерка та людинолюбна особистість, Кіра Муратова сьогодні могла б відсвяткувати свій 86 день народження.

Безліч кінокритиків та простих глядачів прихиляються перед талантом цієї видатної жінки, неймовірна кількість схвальних рецензій від міжнародних знавців кіно, чисельна та постійно зростаюча кількість шанувальників, чималий список нагород не розкажуть нам, якою Кіра Георгіївна була насправді. Лише переглядаючи її фільми можна доторкнутись до найтоншого краю її душі та залишити спогад про неї у серці. Як говорила сама Кіра Муратова: «Мої фільми — це мої лінії обличчя, мої пристрасті, мої страхи», тому прослідкувавши зміни у її творчому стилі, можна побачити, яких саме трансформацій зазнавав її внутрішній світ.

 

Першою сольною роботою Кіри Муратової стала стрічка «Короткі зустрічі» про любовний трикутник між робітницею чайної та парою геолога, якого зіграв Володимир Висоцький, і партійною дамою, яку втілила сама Муратова. Конфлікт полягає не лише в особистому житті героїв та його перипетіях, а й у класовому конфлікті інтересів. Режисерка відразу віднаходить свій фірмовий стиль: пересічний герой у неочікуваних ситуаціях; репетативні діалоги, які раз за разом звучать у все новіших сценах, як заїла пластинка, підкреслюють внутрішні муки кожного з персонажів. Ця стрічка чимось нагадує стилістику улюблених її фільмів з Чарлі Чапліном – чорно-біла, трохи театралізована, з гіперболізованими емоціями та мінімалістичними діалогам, яка шукає комічне у всьому хаотичному та песимістичному. Вона ніколи оптимізмом не відрізнялась, про що не раз говорила й сама. Однак завжди дарувала глядачу віру в краще та нове бачення звичного світу.

 

З разу в раз Кіра Муратова змінює одного патетичного героя на іншого у своїх фільмах. Більшість персонажів виглядає досить неприродньо та абсурдно у своїх думках та вчинках, але разом з тим – реалістично, завдяки своїй життєвій історії. У її творчому доробку доволі багато видатних робіт, різнобарвних за своїми настроями та візуальними рішеннями. Але під кінець своєї кар’єри вона все ж таки вирішила поєднати усі свої улюблені засоби поетичного в оповіді. Експресивні герої стрічки «Вічне повернення», які змінюють одне одного, та однаковий текст, який вони повторюють, розкривають усю пересічність ситуації: чоловік у відрядженні приходить до своєї однокурсниці, щоб порадитись, що робити з любовним трикутником у своєму особистому житті. Начебто ми вже бачили цю історію у дебютній роботі Муратової, вона могла б трапиться з кожним, на місці персонажів міг опинитись будь хто з глядачів. І з кожним разом все більше замислюєшся: «А що б ти зробив на їхньому місці? Що б сказав? Що б порадив?» Але ця робота насправді стала квінтесенцією творчості Кіри Муратової, зібравши все найкраще, що віднайшла режисерка на розкопках стародавніх і вже забутих кінозасобів: ті ж самі діалоги; постійна зміна акторів на екрані; поєднання кольорового і чорно-білого кіно; форма, що повторює кінопроби та перегляд їх інвестором та продюсером, а сама історія показує нам усі тонкощі тяжкої праці творців індустрії; засоби комічного у найабсурдніших та тяжких, але досить життєвих ситуаціях. Своїм творчим підходом вона нагадує Вірджинію Вульф у потоці думок.

 

Для неї не існувало іншого щастя, окрім самого кіно, того справжнього, яке розповідало про реальних людей, з їх абсолютною неоднозначністю; про хиткість щастя у долі кожного; про убезпечення від хаосу, який ніяк не зникне з нашого життя. І так чи інакше, розуміючи її головою, чи відчуваючи серцем, ми продовжуємо любити її фільми та переглядати їх знову й знову.