Історія завзятості і надії: Чому біографічні фільми про Террі Фокса – більше, ніж кіно

Часом тяжко зранку вставати з ліжка, коли будильник не прагне «помовчати» ще хоча б п’ять хвилин, а подушка нагадує найніжнішу зефірну хмаринку. І не важливо: чи за день до цього моменту довелось працювати більше, ніж очікувалось, або ж просто сьогодні сонце стало світити трохи тепліше. Навряд чи у таку мить спаде на думку піти на пробіжку чи спробувати встати якомога швидше. Проте існують люди, яким все ж вдається встати не ближче до 10-ї ранку, а о 04:30, щоб розпочати свій день набагато раніше за інших, щоб прожити хоча б трохи більше. Принаймні так може здаватись. Так само як і можна помилково подумати, що усі ті, хто вирішують бігати зранку – апріорі здорові люди, які ніколи не хворіють. Таким здавався 22-річний Террі Фокс, який все життя займався різними видами спорту та показував видатні результати на змаганнях, але у підлітковому віці почув невтішний діагноз – саркома. І, якщо когось це могло вибити з колії та змусити залишитись у стінах лікарні навічно, то тільки не національного героя Канади, який вирішив замість того, щоб бездіяльно сидіти та чекати на диво – самому стати дивом. Так, 12 квітня 1980 року молодий атлет розпочав свій благодійний «Марафон надії», який тривав 143 дні та мав зібрати кошти для боротьби з раком.

«До чого ж тут кіно?», – запитаєте ви. Можу вас заспокоїти логічним питанням на противагу: «А хіба могла така подія оминути серця завзятих творців кінематографу?» Якщо не зважати на той факт, що на його честь вже названо 32 вулиці та 14 шкіл, створено безліч медичних центрів та монументів пам’яті, то до їх числа можна долучити і декілька біографічних фільмів з напрочуд неординарними історіями створення.

Розпочати необхідно з останнього документального фільму, який став епізодом у серіалі «30 подій за 30 років», що розповідає про визначних людей у світі спорту та надзвичайні події у їхньому житті. Зірка Канадської національної баскетбольної асоціації Стів Неш, який у дитинстві надихався історією Террі Фокса, займався зйомками стрічки, яка отримала назву «Проти вітру» / Into the Wind. Цей документальний фільм розповів історію Фокса, яка розпочинається з діагностування хвороби у 18 років та ампутації ноги, розповідає про довгу боротьбу та зародження ідеї створення марафону, зібрані кошти з якого могли б допомогти й іншим. Тому відважний хлопець вирішив, що необхідно зробити щось надзвичайне, як пробігти відстань від Атлантичного океану, перетнувши Ньюфаундленд, Острів Принца Едуарда, Нова Шотландія, Нью-Брансвік, Квебек і закінчити свою подорож біля Тихого океану. Однак незважаючи на неймовірну цілеспрямованість та силу духу, приблизно на середині його шляху, стало відомо про метастази у легенях та необхідність закінчити свій надихаючий благодійний забіг. І хоч через декілька місяців після прояву надлюдської витримки та доброти, не дочекавшись свого 23-го дня народження всього місяць, у свій улюблений час для пробіжки – о 04:35 герой Канади помер, – його справа продовжує жити і у наші дні.

Так було створено щорічний марафон на честь Террі Фокса, який за весь час свого існування зібрав близько півмільярда канадських доларів для боротьби з раковими захворюваннями. Що ж стосується самого фільму, то глядачі, як і ті, хто був знайомий з цією історією, так і ті, хто ніколи не знав нічого про видатного спортсмена, надзвичайно високо оцінили дебютну документальну роботу Стіва Неша, над якою він працював разом зі своєю двоюрідною сестрою Езрою Голланд. Канадський кінокритик Адам Кун зазначив, що не очікував настільки якісної та доцільної роботи від того, хто ніколи не стикався зі світом кіно. Він написав, що ніколи не чув про Фокса і не розумів чому саме його історію життя вирішили розповісти глядачам, однак після перегляду все стало на свої місця, а сцена, де 10-річна дитина йшла за марафонцем цілий день доторкнулась до самого його серця.

Інша біографічна, але художня стрічка під назвою «Історія Террі Фокса» від дуету режисерів Джона та Рози Кестнер, більше сконцентрувала увагу на внутрішніх переживаннях героя. Вона починає свою розповідь, як і всі інші, з діагнозу, але продовжує говорити про емоції Фокса, його спантеличення та відчуття втрати усіх мрій і планів на майбутнє. Він багато думає про своє життя та знаходить певний сенс у коханні до Ріке Ноду, яка працювала вчителькою та намагалась допомогти колишньому спортсмену віднайти втрачену віру в себе. Однак ці стосунки не єдині, які показані глядачам. Важливими для історії стають і відносини з його матір’ю, яка була категорично проти того, щоб її хворий син з протезом на нозі вдавався до таких фантастичних зусиль, щоб допомогти іншим, пробігаючи такий, недосяжний за навантаженням для багатьох, марафон. Проте є і ті, хто підтримує його. Так, його друг Дуг Елвард намагається всіляко підбадьорювати хлопця, витримуючи сплески гніву та розчарування від тимчасових невдач. Не один кінокритик відмітив, що у цій стрічці все знаходиться на своїх місцях, а все, що відбувається на екрані – справжній витвір мистецтва.

 

Подібна тематика й досі залишається актуальною не лише у Канаді, а й і у наших широтах, де тривають зйомки драматичного фільму Марисі Нікітюк про боротьбу перспективної журналістки за власне майбутнє. Однак лише після перегляду можна буде говорити трохи більше, ніж про власні очікування.

 

Проте незважаючи на загальну любов глядачів до стрічки, ті самі очікування, ймовірно, і зіпсували враження рідним спортсмена. Тому, можливо, родина Фокса так сильно розкритикувала творців фільму «Історія Террі Фокса» за зображення хлопця надто емоційним. Через це інший канадський режисер і лауреат премії «Еммі» Дон МакБрірті вирішив вшанувати пам’ять легенди, створивши іншу версію історії, назвавши її просто «Террі». Особливо відрізнявся підхід до зйомок, які практично йшли слідами спортсмена, а через сильну спеку команда практично на собі відчула всю напругу, яка нависала над Фоксом під час марафону. Виконавець головної ролі Шон Ешмор мав обидві ноги, що вже становило певну невідповідність його герою, однак він вирішив, що це не зупинить його у намаганні зробити свою роботу найкращим чином. Тому актор кожного дня, як і Фокс, тренувався, щоправда не просто бігаючи, а намагаючись робити це так, як робив сам марафонець з протезом. Кінокритик Енді Веб зазначив, що фільм виявився не просто хорошим, а надзвичайним. Особливо вражають сцени спогадів, які приходять до молодого чоловіка під час бігу, та чітке зображення його мотивації, яка полягала не стільки у завершення марафону та збору грошей, як у змінах у самому суспільстві, його ставлення до хворих та безмовного крику про власну силу, яка може перевершити будь-який недуг.

І хоч може здатись, що Террі Фокс програв цей бій з власною хворобою, однак можна сказати, що він переміг у битві за майбутнє мільйонів.