Трейлери та відео

Вийшов другий трейлер стрічки «Номери»
З’явився офіційний трейлер українського фільму «Атлантида»

Дарія Онищенко: «Патріотизм часто робить нас сліпими»

23.06.2020
об 17:20
Автор: Дар'я Мирошниченко
Дарія Онищенко: «Патріотизм часто робить нас сліпими»

Наприкінці літа в Україні проходитиме 49-й Київський міжнародний кінофестиваль «Молодість», який відкриють фільмом режисерки Дарії Онищенко «Забуті». Це історія вчительки української мови Ніни, яка через роботу чоловіка не може поїхати з окупованого Луганська, та 17-річного учня Андрія, який внаслідок війни залишився сиротою і намагається нагадати Україні, що він існує. У стрічці одну з ролей виконує скульпторка Марія Куліковська. Її виставки проходили в багатьох містах Європи, а під час зйомок фільму вона запропонувала влаштувати арт-перформанс. Про художні прийоми, прототипи героїв та новий проєкт «Малевич», який може стати не тільки повнометражним фільмом, а й серіалом, VGL cinema розпитав Дарію Онищенко в ексклюзивному інтерв’ю. 

– Даріє, як народжувався сценарій до «Забутих»? Кожен герой – це реально існуюча людина чи збірні образи? 

– Ми будували образи на реальних історіях, тож у всіх героїв «Забутих» є прототипи – люди з окупованих територій. Завжди, коли я пишу сценарії, намагаюся дотримуватись одного важливого правила – не порушувати внутрішню правду моїх героїв, я намагаюсь зображати людей такими, які вони є: суперечливі, неоднозначні, складні, як усі ми. Моє кіно реалістичне, інколи нагадує документалістику, різке й жорстоке, інколи навпаки – чутливе й романтичне, тому що я намагаюся спіймати справжні почуття людей, показати емоційні моменти життя, не прикрашаючи дійсність. Історія про 17-річного хлопця з Луганська, що вивісив прапор України на даху, реальна, також у схожих обставинах з головною героїнею Ніною опинилася справжня вчителька в Криму. Коли мої герої перебувають на українській території – це знайомі історії для тисяч переселенців. На жаль, багато кому хочеться закривати очі на їхні проблеми. Багато хто ставиться до вимушено переміщених осіб навіть з агресією. І це проблема не тільки України. Я багато років живу між Німеччиною та Україною – хвиля біженців із Сирії поставила всю Європу перед безліччю нових викликів, але за політичними дебатами, за нашими страхами та упередженнями  стоять людські долі, про які треба говорити. Одна з головних цілей, яку я ставила собі під час створення цього фільму, – це розповісти європейській публіці про справжні долі людей зі сходу України. Під час нашої світової прем'єри на Варшавському кінофестивалі та під час швейцарської прем'єри до мене підходили іноземці та казали, що останнім часом не чують новин про Україну й не мають жодного уявлення про те, що відбувається в зоні конфлікту. 

– Над фільмом ви почали працювати до широкого розповсюдження COVID-19, який відволік увагу світу від багатьох проблем. Коли у вас з’явилося перше відчуття, що людей на окупованих територіях забули або починають забувати? 

– У дуже складному становищі опинилися українські патріоти, які не змогли з особистих  причин залишити окуповані території із самого початку війни – хтось не наважився залишити хворих батьків, хтось не ризикнув назавжди попрощатися зі своїм бізнесом, який будував усе життя, чи залишити будинок, не знаючи, чи зможе туди повернутись. Хтось поїхав, але залишив на окупованих територіях усе своє життя: кохання, дім, рідних, своє минуле. Ми так рідко думаємо про те, через що довелося пройти переселенцям. Я з великою повагою ставлюсь до цих людей, коли бачу, як деяким з них всього за декілька років вдалося побудувати з нуля нове життя. Але це одиниці. Тисячі людей не могли й не можуть знайти себе в Києві або в тих містах, до яких вони переїхали. І держава замало робить, аби їх підтримати. Я переконана, що ми маємо шанс повернути всі окуповані території тільки до тих пір, поки на них залишаються вірні Україні люди. Це свого роду наше партизанське підпілля по той бік конфлікту. Ці люди стануть основою відбудови територій, якщо нам вдасться їх повернути. І хоча зараз це здається неможливим, я не хочу схилятись до думки, що ми втратили схід і Крим назавжди.  

Пандемія показала нам усім, що таке бути «забутими». Раптово всі опинилися в режимі, схожому на комендантську годину, яка діє на окупованих територіях. І що цікаво, як швидко під час пандемії ми всі забули про війну. Вона пішла на другий план, продовжуючи руйнувати життя людей, але в нас з'явився другий фронт – у лікарнях... І тут раптом лікарі, про яких усі також забували роками, опинились у центрі уваги. Нарешті ми оцінили важливість професії медика, хоча це тільки демонструє, як влаштований людський егоїзм – ми згадуємо про людей, тільки коли вони нам потрібні, – жахливий цинізм. Стріляють, згадаємо про військових, аби нас не вбили. Пандемія, згадаємо про лікарів, аби ми не померли... 

– Про кого швидше забули: про мешканців Луганської та Донецької областей чи про тих, хто живе в Криму?  

– Мені здається, що завдяки активному кримсько-татарському руху про Крим говорять більше. І це справді заслуга кримських татар – вони весь час звертають увагу на необхідність повернення своєї історичної батьківщини, нагадують нам про трагедію депортації 1944-го року. Східні регіони України мають іншу демографічну історію.  

– У кого народилась ідея руйнівного перформансу на початку фільму? І з якою метою це робилося? 

– Два роки тому я познайомилася зі скульпторкою Марією Куліковською і побачила її мильні скульптури.  Тоді я ще не знала їхньої історії, але не могла припинити про них думати й спитала Марію, чи могли б ми якось використати скульптури у фільмі – мене завжди цікавила можливість поєднання різних видів мистецтв. Марія розповіла мені жахливу історію захоплення сепаратистами колишнього заводу «Ізоляції», коли її скульптури демонстративно розстріляли. На місці арт-центру досі діє в'язниця для полонених. Марія розповідала, що там загинуло багато людей, тому ці скульптури – це свого роду нагадування про ту трагедію. Марію внесли до списку заборонених художниць у Росії, і вона всі ці роки не може провідати своїх батьків і стару бабусю в Криму.  

Арт-перформанс у моєму фільмі – це ідея Марії. Вона відома своїми досить провокативними перформансами і має дуже чітку політичну позицію. Колись саме Марія лягла з українським прапором на сходах Ермітажу в Петербурзі! Вона безмежно чутлива й внутрішньо вільна людина, яка не може змиритись з анексією Криму, адже він є для неї батьківщиною. У фільмі Марія робить перформанс, який нагадує нам про трагедію на заводі «Ізоляції». Крім того, у стрічці вона грає одну з ролей – журналістку пропагандистського телебачення. Марія свідомо втілює образи антигероїв, людей яких вона особисто зневажає, намагаючись потрапити в їхню шкуру. Не задля того, аби їх виправдати, а для того, щоб показати, що вона їх не боїться... вона провокує, насміхається й робить це з великим почуттям смаку. Я справді дуже рада, що мала можливість працювати з нею разом. 

– Які ще є алюзії у фільмі? 

– Одна з алюзій, яку ми використали у фільмі – це посилання на картину Рене Магрітта  «Закохані». Магрітт хотів показати сліпоту закоханих, неспроможність бачити помилки, недоліки один одного. Я використала цю картину в політичному сенсі. Патріотизм часто робить нас сліпими – це ідеалізм, схожий на романтизм закоханих, адже перестаєш бачити помилки власної держави та пробачаєш знову й знову. Це небезпечно, бо може призвести до справжніх злочинів, які ми вже знаємо з прикладів історії. У контексті «Забутих»  сліпими опинились всі люди на окупованих територіях, які зомбовані російською пропагандою, а також і ми – українці, ті, хто кожен раз знову й знову вірить владі, йде на Майдан, а потім розчаровується у тих, за кого боровся… 

– «Забуті» почали отримувати нагороди ще до виходу фільму. Як думаєте, у широкому прокаті в Україні стрічка матиме успіх? 

– Так, перший приз ми отримали минулого року від Українського Інституту під час Одеського Міжнародного Кінофестивалю, як проєкт з найбільшим міжнародним потенціалом «у виробництві». «Забуті» – насамперед авторське фестивальне кіно, але цей фільм має дуже динамічну й енергійну історію, що робить його цікавим і для масового глядача. Я дуже сподіваюся на широкий кінопрокат, але звичайно, артхаузне кіно ніколи не збирає стільки людей, як це роблять комерційні стрічки. Ми орієнтуємося на інтелектуального глядача, на політично- та соціально-активні цільові групи й на тих, кого цікавить новий український кінематограф. Хоча наш фільм ще й копродукція зі Швейцарією, де ми маємо восени вийти в обмежений кінопрокат, а потім фільм покажуть на державному швейцарському телебаченні.

– Окрім прокату, у «Забутих» попереду є фестивальний графік? 

– Звичайно, як і всі інші, ми дуже постраждали від пандемії – багато фестивалів відтермінували. Нас відібрав до конкурсної програми Стамбульський кінофестиваль, який зараз переноситься, але ми все ще сподіваємось, що відбудеться. Європейський кінофестиваль у Палічі, що має проводитися в серпні, також відібрав наш фільм до конкурсної програми. У вересні запланована німецька прем'єра на міжнародному Кінофестивалі П’яти Озер у Баварії. Від багатьох фестивалів ще чекаємо на рішення й на формат проведення в режимі пандемії. 

– Наразі ви вже взялися за новий проєкт «Малевич». Як вам працювалося над сценарієм у тандемі з Анною Паленчук

– З Анною я знайома вже багато років. Ми знімали разом з нею одну з моїх найперших короткометражних робіт «Собаки Українки». Потім разом зробили копродукційну повнометражну картину «Істальгія» – Україна, Сербія, Німеччина. Писати в тандемі завжди нелегке завдання – необхідно відчувати один одного, і нам це вдається. Хоча ми обидві – непрості особистості, але ми не боїмося сперечатися, доводити свої думки, боротися за свої ідеї. Я дуже пишаюсь Анною, тому що вона – професіонал і людина, яка справді любить свою професію. Вона вміє вести за собою інших. Я взагалі люблю сильних і складних людей, бо вони надихають мене своєю суперечливістю, так само як нас приваблюють суперечливі герої в кіно. Ідея створення фільму про Малевича належить Анні, і я їй дуже вдячна, що вона звернулась з пропозицією зробити цей проєкт саме до мене. 

– Оскільки художник був авангардистом, у візуальної складової має бути якась родзинка. Як режисер, як ви бачите майбутню картинку?  

– Візуальна концепція в створенні такого фільму надважлива. Його не можна порівнювати із «Забутими», де я дотримувалася принципу візуального реалізму. У «Малевичі» мені б хотілося розповісти глядачу про всі етапи творчості Казимира Севериновича. Мало хто про це знає, але до створення «Чорного Квадрата» він пройшов через реалізм, імпресіонізм, кубізм, футуризм, потім створив супрематизм, написавши нову сторінку в історії світового художнього мистецтва, і перейшов до фігуризму в період Голодомору. Усе це може стати основою нашої візуальної концепції. Моя мета – допомогти глядачу зрозуміти, якими очима бачив світ Малевич, розповісти про значення супрематизму й про історію найбільш загадкової картини – «Чорного Квадрата». Адже більшість людей, які не цікавляться мистецтвом, вважають, що «Чорний Квадрат» може намалювати кожна дворічна дитина. Проте, чому ця картина стала однією з найдорожчих у світі?  

Розумієте, усвідомити значення творчості Малевича для всього періоду постмодерну, його вплив на сучасний дизайн, моду, архітектуру тощо – можна тільки, коли дізнаєшся всю історію його життя. Саме тому ми хочемо зробити байопік. Робота художника-постановника буде займати в цьому фільмі одне з центральних місць. Але й операторська робота, побудова кадрів має допомогти глядачу поринути в загадковий світ геометричних форм та яскравих фарб Казимира Малевича.   

– Працюючи над сценарієм або готуючись до цього, ви переглядали якісь фільми про художників?  

– Я дуже люблю фільм «Фріда». Він, напевно, найближче з усіх інших стрічок про художників нагадує наш напрям. Біографія Малевича теж тісно пов'язана з політичними подіями тих років. Фільми про Пікассо чи Модільяні побудовані переважно на лініях кохання, розповідаючи про муз, які надихали митців. Малевич був іншим. Його надихали не жінки, а віра в себе, віра в природу речей, прагнення змінити світ на краще. Він усе своє життя боровся за свободу й визнання, але ніколи не зраджував своїм переконанням. Він пройшов через великі розчарування, бачив на власні очі Голодомор і не побоявся зобразити його у свої роботах, хоча знав, що може бути заарештованим чи навіть розстріляним. Він вірив, що після нього його справу продовжуватимуть учні, яких він дуже любив. Малевич був надто харизматичним, сильним, неординарним, тому він буде дуже цікавим головним героєм фільму. Але в нас є й інші цікаві історії в сюжеті – конфлікт побудовано на стосунках Малевича з відомим конструктивістом Володимиром Татліним. Один з найкращих прикладів байопіків в історії кіно – це фільм «Амадей» Мілоша Формана. Форман розповідає історію Моцарта з перспективи Сальєрі.  

–  І наостанок нашої розмови, які історії в кіно вас приваблюють?  

–  Я люблю реалістичне кіно. Навіть якщо це історичні картини, я мушу вірити в героїв і я маю вірити в історію на екрані. Я люблю фільми, які мають сильних героїв і авторський стиль режисера. Одні з моїх найулюбленіших режисерів – це вже згаданий вище Мілош Форман, а ще Бертолуччі, Трієр, Ханеке, Одіяр, Вонг Карвай... Список дуже й дуже довгий, бо я великий фанат авторського кіно. Водночас люблю сучасні серіали. Нещодавно разом з Анною Паленчук проходила освітню програму зі створення саме серіальних форматів від «Креативної Європи». До речі, також з проєктом «Малевич», який зацікавив викладачів програми – представників HBO та Netflix, ми отримали багато цікавих порад. Тому, можливо, крім художнього байопіку, незабаром виникне й серіал «Малевич». До кінця цього року ми будемо готові представити концепцію епізодів, але це буде зовсім інший проєкт і його не можна порівнювати з повнометражним фільмом. У серіалах свої закони, які дозволяють віддалятися від історичної правди, а герої отримають велику фіктивну складову. 

 

Читайте також:

Новини

10 маловідомих фактів про Сергія Притулу

Сьогодні, 22 червня, ведучий «Нового каналу» Сергій Притула святкує своє 39-річчя. Здавалося б, за весь час його роботи на телебаченні глядачі вже знають все, але телеканал назбирав про Сергія цілих 10 маловідомих фактів, які можуть вас здивувати.

22.06.2020
об 12:39

Новини

Кіношедеври в цифрах і фактах: «Китайський квартал»

20 червня 1974 року в США відбулася прем'єра одного з найуспішніших фільмів Романа Полянського «Китайський квартал» з Джеком Ніколсоном та Фей Данавей у головних ролях. Ця кінострічка зібрала досить солідну суму в прокаті, багату колекцію престижних кінонагород і вважається одним з найкращих детективів у історії кінематографу.

20.06.2020
об 13:12

5 вигаданих персонажів, які стали найвідомішими в історії кіно
Статті

5 вигаданих персонажів, які стали найвідомішими в історії кіно

Уява талановитих людей малює героїв, та не кожен з них стає настільки популярним, як персонажі з нашої сьогоднішньої п’ятірки.  Всі вони прийшли на екрани з літератури та вплинули на цілі пласти кінематографу. Тож давайте згадаємо, як починався шлях неймовірно популярних героїв.

21.06.2020
об 11:32

Новини

13 цікавих фактів про фільм «Аполлон-13»

Рівно 35 років тому, 22 червня 1995 року, відбулася прем'єра історичного фільму «Аполлон-13», знятого режисером Роном Говардом. Головні ролі в ньому виконали зірки Голлівуду Том Генкс, Кевін Бейкон, Білл Пекстон, Гері Сініз та Ед Гарріс. При бюджеті 52 мільйони доларів ця кінострічка зібрала у світовому прокаті понад $ 355 мільйонів. Слоган фільму: «Х'юстон, у нас проблема», став однією з найвідоміших кіноцитат у світі. Крім цієї загальновідомої інформації, VGL cinema ділиться з вами ще тринадцятьма цікавими та маловідомими фактами про фільм «Аполлон-13».

22.06.2020
об 10:30