3 філософські фільми від революціонера французького кінематографу

Жан-Люк Годар кинув виклик класичному Голлівуду та типовому французькому кінематографу. Для зйомок деяких сцен він вривався до Лувру разом з акторами, не зважаючи на думку оточуючих точнісінько, як у світ кіномистецтва у 60-х роках XX століття. Жан-Люк Годар сьогодні святкує своє 90-річчя і ні на хвилину не зупиняється у своїй творчій діяльності, вдихаючи життя у кожного героя на заповнених чорнилом сторінках, перетворюючи його на реальну особистість зі своїми історією, думками та переживаннями. Його жага до життя, яка притаманна і більшості з учасників подій, вигаданих теж ним, з кожною секундою наповнює глядача. Ми пропонуємо і вам надихнутися роботами найвпливовішого режисера нової французької хвилі, переглянувши будь-яку з його стрічок, що палають любов’ю до людського буття та самого кіно.

«На останньому подиху»

Коли Жан-Люку Годару критики фільмів стало мало, він вирішив почати знімати своє. Декілька короткометражок не принесли йому великої слави, тому практично на останні гроші, разом зі своїми однодумцями і хорошими друзями він знімає дебютну, але від того не менш геніальну, стрічку «На останньому подиху», яку досі вважають епохальною і сенсаційною, а цитування її перевищує будь-які відгуки. Історія досить проста: молодий злочинець викрадає автомобіль і тікає від переслідувань і інше місто, де зустрічається зі своєю американською подружкою, яка погоджується допомогти йому сховатися від поліції. Однак почерк режисера вимальовується з самого початку. Чи то проблеми його настільки надихали тоді, чи то його геніальність їх вирішення, але усі ці речі не відпускають нас до останньої хвилини: через маленький бюджет оператору доводилось знімати все з інвалідного візку, актори постійно імпровізували, а сценарій писався практично вже в ході роботи. Самі ж зйомки проходили просто на вулицях Парижу з природнім освітленням, як колись це робив і Крістофер Нолан у своїй дебютній картині. Через те, що фільм виходив досить довгим Годар вирішив піти на неочевидний крок і зробити неохайно-рвану склейку, завдяки якій ми бачимо найважливіші моменти, без нічого зайвого. Ми дивимось і віримо у справжність кожного героя, а акторка з екрану лише це підтверджує, кажучи: «Я думаю про те, що я існую».

«Жити своїм життям»

Враховуючи те, наскільки Годар швидко і якісно знімає своє кіно, не дивно, що ця стрічка не йде наступною в його фільмографії після попередньої. Між ними два роки, але вже декілька його робіт і навіть шлюб з акторкою, яка спочатку грала епізодичну роль у фільмі «На останньому подиху» і надихнула його на новий. Як вона сама говорила в одному зі своїх інтерв’ю, їм вдалось створити настільки правдоподібний, але водночас ніжний і вразливий образ, що одного разу дівчина характерної професії підійшла до неї, щоб особисто подякувати за чутливість і за цю стрічку. Сюжет розповідає про молоду парижанку Нану, яка мріє про власну незалежність та свободу, щоб жити своїм життям мрії. Однак їй доводиться боротись з більш приземленими проблемами матеріального характеру, які штовхають її на суперечливий крок. Годар цього разу знову приходить до нетривіальних художніх рішень через певні проблеми і обмеження, таким чином використовуючи маленький простір і мінімальне освітлення, що відсилає нас до картин Рембранта і його характерного застосування світло-тіні. Кожен погляд сконцентрований лише на людині, а усі події – неминучі. Але режисер не аналізує чому все так сталось, а лише розповідає історію тої, яка прагнула всього-на-всього «жити своїм життям».

«Рятуй, хто може (своє життя)»

Після розлучення зі своєю музою і розпадом групи «Дзиґи Вертова» режисер практично втрачає усі свої орієнтири і, як сам зізнавався, не розумів про що йому говорити, тому на певний час бере тайм-аут. Це тривало близько декількох років, але саме для нього це справжня перерва, тому сучасному глядачу стають менш відомі його фільми нового періоду. Як продовження до легендарної стрічки «Жити своїм життям», Годар знімає «Рятуй, хто може (своє життя)». Режисера завжди хвилювала проблема споживацького ставлення до жінок, яку він і розкриває у цих картинах. Але цього разу він не такий емоційно-віддалений від історії, тому і розповідає її набагато серйознішим тоном. Він не грає з монтажем і практично відходить від іроністичних заміток, через що не дарма більшість критиків зауважують, що Жан-Люк Годар більше заглибився у себе та власні переживання, щоб з ним залишився лише його глядач. Тільки справжній поціновувач у такому разі зможе вловити його характерний візуальний стиль та не злякається більш їдкої критики суспільного устрою. Він вже не боїться аналізувати, тому й історія стає все більш індивідуальною. Але ще більш особистою її робить присутність героя на ім’я Поль Годар та безжалісність до нього режисера.

Можна перелічувати ще десятки його шедеврів і намагатись зрозуміти, який же з них найбільш визначний і особливо улюблений, але на подібну дискусію потрібно відводити тоді декілька століть. Але щоб зекономити час і слова, краще просто спробувати переглянути хоч один з його фільмів і відчути на собі вплив величності генія.