«Атлантида» — загублена земля чи земля загублених?

З п'ятого листопада стартує широкий прокат художнього фільму Валентина Васяновича «Атлантида», та всі онлайн-відвідувачі цьогорічного ОМКФ мали нагоду переглянути стрічку дещо раніше і ще зможуть це зробити під час додаткових днів перегляду.

Той, хто в Україні ще не чув про «Атлантиду», певно живе в інформаційному вакуумі, адже ця стрічка стала тріумфатором торішнього Венеційського кінофестивалю, увійшовши в історію українського кінематографа, не тільки як перший український фільм, що отримав номінацію на цьому престижному фестивалі, але й здобув відзнаку в секції «Горизонти». Також, стрічку відібрали представником нашої країни на цьогорічному «Оскарі», тож тепер чекаємо «Атлантиду» у лонг-, а згодом і в шортлисті номінантів.

За сюжетом, ми опиняємося в недалекому майбутньому — 2025 рік, місце дії точно не вказано, зрозуміло, що це звільнений від окупантів схід України. У фокусі головний герой — Сергій, молодий чоловік, колишній військовий, який зараз працює на заводі разом зі своїм товаришем та ймовірно бойовим побратимом. Пейзажі максимально суворі та спустошені, навіть дещо постапокаліптичні. Не дивно, що на сесії Q&A лунали питання до режисера чи не надихався він естетикою «Шаленого Макса». Хоч, Валентин Васянович визнає життєздатність порівнянь чисто візуального характеру, проте стверджує, що доробок Джорджа Міллера не був у списку його референсів.    

Перед нами постає сувора картина реальності, ми дізнаємося що після війни, в якій Україна отримала перемогу, більшість шахт було затоплено, а ґрунт отруєно, тож Україна відвоювала назад територію, на якій, за словами однієї з героїнь, нам довелось 10 років боротися, щоб очистити її від радянської пропаганди, а тепер доведеться ще сотні років чекати, щоб вона була придатна до життя. Дійсно, життя тут більше схоже на страждання та боротьбу, але герої його проживають тихо і спокійно не акцентуючи і не хизуючись своїм скрутним становищем, кожен робить, що може, дехто навіть більше, ніж вимагається. Як, наприклад, протагоністка Катя та її колеги, до яких згодом приєднується Сергій. Вони розшукують тіла загиблих солдатів, ідентифікують кого вдається, повідомляють родичів та ховають загиблих належним чином. Нелегка робота, та й не робота взагалі, в одному з епізодів герой запитує: чи гарні гроші хоч платять за таке, на що Катя відповідає, що вони самі змушені шукати фінансування, адже проєкт волонтерський.     

Валентин Васянович один з небагатьох українських режисерів, у якого є свій характерний стиль. Відчувається його освіта документаліста та його особливе бачення. Всі актори, задіяні у стрічці, — не професіонали, проте цей факт ніяк не заважає, а навпаки навіть допомагає достовірності життя в кадрі. Через те, що режисер дбайливо відбирав акторів-аматорів, які дійсно були в зоні бойових дій, події та поведінка на екрані виглядають досить природно, хоча є й деякі сцени та діалоги, що виглядають штучно, але їх мінімальна кількість.

Отже, непрофесійні актори — складова гарної гри, як не дивно. Також, як стверджує сам режисер, багато реплік писалося прямо на знімальному майданчику, тому і мають максимально вірогідний вигляд. Візуальна мова Васяновича стримана, камера статична. Режисер вибудовує кадр, фіксує камеру, а далі перед нею розгортаються одна за одною події.

Тож, як ми вже згадували ця вигадана історія сприймається досить документально, адже виглядає напрочуд вірогідно, за виключенням лише того прикрого факту, що вочевидь Російсько-Українська війна не завершиться так швидко, а згодом перейде в стадію замороженого конфлікту на кшталт Придністровського чи Абхазького. В будь-якому разі, режисер вдало та без зайвого пафосу ілюструє наслідки війни та те спустошення, яке вона приносить не лише сім’ям, що втратили рідних чи домівки, але й усім, хто вцілів та змушений виживати на сплюндрованій землі, з понівеченою психікою та відсутністю найменшого розуміння, а що далі? Всупереч цьому, стрічка Васяновича залишає за собою надію та світлі відчуття, попри трагічність теми та суворий антураж.