11-й ОМКФ: Один вечір на прощення чи все життя на спокуту

Хоч раз у житті ми могли наштовхнутись на одну з тих програм, де люди намагаються вирішити складні життєві ситуації, яких би можна було уникнути однією щирою розмовою. Проте в такій країні як Іран, насправді вирішуються питання життя та смерті.

Іранський режисер Массуд Бакші показує у своїй стрічці «Ялда» одну з непересічних історій, як для нашого глядача. Ми не володіємо надто досконалими знаннями про культуру і традиції Ірана, не потрапляємо у подібні ситуації кожного дня, погано розуміємо менталітет народу, який беззаперечно живе за релігійними законами. Однак кожен з нас хоч раз просив вибачення, носив у душі тягар вини, боровся з проблемами і непорозуміннями у сім’ї. А хтось, на жаль, навіть пережив втрату рідних.

Для одних – це звичайне розважальне шоу, звичайна робоча ситуація на телебаченні, театральна вистава з реальними людьми. Вони вже мають свій вирок для підсудної ще до початку засідання, ведучий сам під час перерви говорить, що йому байдуже. Для інших – це спроба зрозуміти та вибачити, як інших, так і себе. Можна говорити про те, що головна героїня Маріам просто хоче зберегти життя, але такого бажання на початку в неї не прослідковується. Вона більше сперечається з Моною та прагне довести власну позицію та відстояти право на особисту думку в досить упередженому оточенні, яке так і прагне знайти її хиби та корисливі мотиви для вбивства. Але для неї більше не існує сенсу жити. Як каже сама героїня: «Я померла тоді, коли загинув мій син».  Саме тому пізніше відкриття секрету, що її дитина жива і здорова додає їй сил боротись та надії на майбутнє. Ми бачимо її переживання у тремтінні рук та колін, мимовільних сльозах на її очах, надрив у голосі. Особливо переломним моментом виявляється сцена її зустрічі із сином, коли у неї намагаються забрати його з рук, а вона ніжно цілує його п’яти, а очі знову на мокрому місці.

До кінця фільму залишається інтрига чи вибачить її Мона, але не менш цікаво, чи вибачать вони самі себе. Кожен, хто втрачав когось близького, так чи інакше винив себе спершу у всьому, що сталось. Залишається моторошне почуття, що трагічній події можна було зарадити. Так і відчувається стан Мони, вона так усе тримає у собі, намагаючись підмінити якісь спогади такими, які могли б її виправдати не стільки в очах публіки, її ніхто не звинувачує, а скільки у власних думках. Вона не просить пробачення у збитого мотоцикліста, при цьому вона говорить, що не може вибачити вбивцю власного батька. Та, хто для неї справжній вбивця? Чи не більше вона докоряє собі, що допустила таку ситуацію у власному житті, і що найжахливіше у житті батька.

Кінокритики говорять, що цей фільм більше про глобальні речі, такі як складність існування жінки у патріархальному світі, гендерна нерівність та упередження. Пересічна людина не надто часто за день розмірковує про такі речі, а хтось не захоче осмислювати ці теми взагалі. Проте кожному знайомий біль утрати та тягар вини, який хтось проносить усе життя, так і не змігши змиритись.

Цей фільм не розповість як з цим упоратись, але він показує, що надію все ж таки можна знайти у собі.