Victory Generation Life Cinema
Сергій Лозниця
18
innovaeditor/assets/Statyi_i_interviyu/SLoznitsa.jpg

Цьогоріч серед 18 стрічок, які боролися за «Золоту пальмову гілку» в основній конкурсній програмі Міжнародного Каннського фестивалю, був і фільм українського режисера Сергія Лозниці «Лагідна». Про своє бачення Достоєвського, ставлення до минулого і сучасності, про ігрове й документальне кіно, а також прем’єру «Лагідної» в Україні – в інтерв’ю Сергія Лозниці журналу VGLCinema.

 

Лозниця Сергій, український режисер і документаліст білоруського походження. Народився 5 вересня 1964 року в місті Барановичі (Білорусь). Навчався й закінчив середню школу в Києві. У 1981 році вступив до Київського політехнічного інституту. У 1987 році захистив диплом за фахом «інженер-математик». До 1991 року як науковий співробітник Інституту кібернетики займався розробкою експертних систем, систем прийняття рішень і проблемами штучного інтелекту. Паралельно працював перекладачем з японської мови. У 1991 році вступив до Всеросійського державного інституту кінематографії (ВДІК) в майстерню Нани Джорджадзе (відділення режисури ігрового кіно), який закінчив у 1997 році з відзнакою.

У доробку режисера такі художні фільми: «Щастя моє»(2010), «У тумані»(2012), «Лагідна» (2017); документальні й короткометражні стрічки: «Сьогодні ми побудуємо будинок» (1996), «Життя, осінь» (1998),«Полустанок» (2000), «Поселення» (2001),«Портрет» (2002),«Пейзаж» (2003),«Фабрика» (2004),«Блокада» (2005),«Артіль» (2006),«Представлення» (2008),«Північне світло» (2008), «Чудо Святого Антонія» (2012),«Лист» (2012), «Майдан» (2014), «Подія» (2015), «Аустерліц»(2017).

Володар першого призу в конкурсі«Cinéfondation» Міжнародного кінофестивалю в Каннах («Портрет», 2001); спеціального диплома журі Міжнародного фестивалю фільмів про права людини «Сталкер» у Москві («Блокада», 2005); премії «Ніка» за найкращий неігровий фільм («Блокада», 2006); Гран-прі 9-го міжнародного фестивалю про права людини в Нюрнберзі («Майдан», 2015); премії Міжнародної федерації кінопреси FIPRESCIв Каннах та Гран-прі 6-го кінофестивалю «Зеркало» ім. А. Тарковського («У тумані», 2012). Найбільш титулований фільм «Щастя моє» – 10 найвищих нагород на міжнародних фестивалях.




Коли «Лагідна» була відібрана до основного конкурсу Каннського кінофестивалю, усі відмічали, що за «Золоту пальмову гілку» будуть боротися дві картини з одного регіону : Ваш фільм і «Нелюбов» Андрія Звягінцева. Чи відчували Ви додаткову конкуренцію з російським колегою із цього приводу, враховуючи соціокультурну спорідненість наших країн?

За регламентом Каннського фестивалю, конкурсні фільми представляють не країни, а виключно їх авторів - режисерів. Тим паче, що в сучасній Європі авторські фільми зазвичай випускаються в копродукції декількох країн. Наприклад, новий фільм Міхаеля Ганеке – копродукція Австрії, Німеччини і Франції, фільм Рубена Естлунда, що отримав «Золоту пальмову гілку», – копродукція Швеції, Франції, Німеччини й Данії. Моя картина – копродукція семи країн: Франції, Німеччини, Нідерландів, Литви, Латвії, Росії та України. І це відбувається не тому, що потрібні якісь астрономічні бюджети, а просто тому, що навіть досить скромне фінансування авторської картини майже неможливо забезпечити без підтримки декількох національних або регіональних кінофондів. А якщо говорити про культурну приналежність картин, то можу тільки шкодувати, що так мало фільмів з нашого культурного простору удостоюється честі бути запрошеними до Канн. Мабуть, це означає, що, на думку відбіркового комітету, рівень кінематографічної майстерності в цьому регіоні зараз досить низький.

Я ще не бачив фільм Андрія Звягінцева, сподіваюся подивитися найближчим часом. Я дуже радий за нього. І в майбутньому буду тільки радіти, якщо гідних фільмів з нашого регіону в програмах головних світових фестивалів стане більше.

Чому в пошуку основи для сценарію Ви зупинилися саме на оповіданні Достоєвського? Враховуючи те, що, зрештою, Ваш фільм виявився далеким від «чистого» реалізму. У який момент Ви вирішили розвивати історію своїм шляхом?

Що ви маєте на увазі під «чистим реалізмом»? У Достоєвського в «Лагідній» є підзаголовок «фантастичне оповідання». Так він сам визначив жанр цього тексту. Я теж можу назвати свій фільм фантастичним, тому що його сюжет, натхненний розповіддю Достоєвського, чиста вигадка, моя фантазія. Коли я починав писати сценарій, я вважав, що фінал буде зовсім іншим, я думав, що в якийсь момент героїня, усвідомивши те положення, у якому перебуває, вчинить акт відплати. Але поступово, працюючи над сценарієм, я відчув, що жодного іншого розвитку в цієї історії бути не може. Уві сні героїні речі названі своїми іменами. Ця сцена - ключ до всього фільму.

Ви розпочинали з режисури документального кіно, потім Ваша фільмографія розширилася на ігрові картини. Що Вам все-таки ближче: фіксувати реальність чи створювати власну?

Я закінчив ВДІК за фахом «режисура ігрового кіно». Моїм майстром була Нана Джорджадзе. Мені близькі обидва жанри - ігровий і документальний. І в тому, і в іншому «реальність», представлена на екрані, – виключно авторська, тобто художня. Здається, різниця між ігровим і документальним кінополягає лише в етичній сфері. Є якісь речі, явища і ситуації, які просто неможливо зняти документально, з міркувань моралі. Наприклад, не можна документально зняти самогубство. Тобто, ймовірно, є люди, здатні на це, але в глядача, що дивиться таку документально зняту сцену, відразу ж виникнуть такі претензії до особи режисера (як це взагалі можливо стояти з камерою в руках, коли людина на твоїх очах намагається позбавити себе життя!), що цей глядач вмить «вилетить» з картини, з наратива, взагалі з простору кіно. А в ігровому жанрі між глядачем і автором існує конвенція, договір – усе, що відбувається на екрані, вимисел, фантазія режисера, зіграна акторами. Ця конвенція дозволяє автору робити все що завгодно. Кіра Муратова говорить, що завжди вважала ігрове кіно більш чесним, ніж документальне.

Ваша творчість здебільшого спрямована на рефлексію минулого, переважно тоталітарного минулого або його сучасних проявів. Ваші режисерські висловлювання завжди залишаються в рамках цього контексту, хоча Ви вже більше 15 років живете в Європі. Чому сучасність з її актуальними темами і проблемами не становить інтересу для Вас?

Народ, який не знає свого минулого, не має майбутнього. Усі теми, якими я займаюся, напряму стосуються сучасності. Це болючі, табуйовані теми, які десятиліттями залишалися під забороною. Не була вироблена мова, на якій можна про ці речі говорити. А доки немає мови, немає і культури. Доки уроки історії не осмислені, не може бути змін у суспільстві, не може бути розвитку. А без розвитку немає історії.

А чому Ви вирішили, що сучасність «з її актуальними темами не становить для мене інтересу»? Я зняв на сьогодні три ігрові картини. У двох з них дія відбувається відповідно у 2010-му (рік, коли я знімав фільм «Щастя моє») і у 2016-му (рік зйомок фільму «Лагідна»). У 2014 році я зняв документальну картину «Майдан».

Кожен з Ваших ігрових фільмів брав участь в основному конкурсі Каннського кінофестивалю. Головний кіноогляд світу неначе певний обряд ініціації для Ваших картин. Що для Вас Канни і наскільки думка професійної публіки, яка там збирається, стосовно Вашого кіно важлива для Вас?

Каннський фестиваль – найкраще у світі місце для представлення фільмів. Там збираються люди, для яких кіно – це пристрасть, справа життя. Там найстрогіша аудиторія і найбільш благодатна. Так, це щастя і велика честь – показувати там картини.

Революція Гідності й війна в Україні стали каталізатором появи молодої генерації кінематографістів, для якої ці події є частиною особистого досвіду. Особливо це стосується документального кіно. Чи відстежуєте Ви ці процеси? Яка Ваша думка про те, що відбувається в сучасному українському кіно? Чи можлива найближчим часом поява «української нової хвилі», як це нещодавно було в румунському й грецькому кінематографі?

Мені важко говорити про окремих авторів, оскільки в мене немає достатньої інформації про молоде покоління українських режисерів. Найголовніше, на мій погляд, – це освіта. Мені здається, хорошої освіти дуже бракує. А вона потрібна для народження справжнього кіно.

Коли український глядач матиме можливість подивитися «Лагідну» на великому екрані?

Прем'єра картини відбудеться 20 липня на Одеському кінофестивалі. Я дуже сподіваюся, що незабаром після цього картина вийде в український прокат.