Victory Generation Life Cinema
Римма Зюбiна
142
innovaeditor/assets/zub1.png
На Одеському міжнародному кінофестивалі «Золотого Дюка» в секції українського повнометражного кіно отримав фільм «Гніздо горлиці». Експерти кіно й рядові глядачі були зачаровані роботою української актриси Римми Зюбіної, яка зіграла роль головної героїні Дарини. Актриса блискуче втілила в життя образ жінки, змушеної взятивідповідальність за благополуччя сім’ї на себе й при цьому залишатися берегинею сімейного вогнища. В ексклюзивному інтерв’ю Римма Зюбіна розповіла про роботу над роллю і про особисті прагнення.
 
Римма Зюбіна: українська театральна і кіноактриса. 
Народилася 23 серпня 1971 року в місті Ужгород. Закінчила Ужгородське училище культури і Київський університет культури і мистецтв. У різний час працювала в театрах «Драми та комедії на Лівому березі», «Юного глядача на Липках», «Браво», у майстерні театрального мистецтва «Сузір’я», а також у театрі «Золоті Ворота». Зараз провідна актриса Київського академічного Молодого театру. Лауреат багатьох театральних премій. Знялась у понад 60 фільмах і серіалах. Найбільш відома своїми харизматичними ролями в комедійних мелодрамах Оксани Байрак. Зіграла головну роль у фільмі «Гніздо горлиці» режисера Тараса Ткаченка – цьогорічному переможці Одеського кінофестивалю в національному конкурсі повного метра.
 
На цьогорічному ОМКФ фільм «Гніздо горлиці» став переможцем у національному конкурсі в секції повного метра. Насамперед журі фестивалю відмітило саме Вашу роботу. Розкажіть, як готувалися до ролі? 
Я не можу сказати, що я якось готувалася до ролі. Я читала матеріал і одразу намагалася побачити себе в цьому матеріалі. Для реалізації ролі мені обов’язково потрібен режисер. Я можу собі щось навигадувати про мою героїню, а потім приходжу на знімальний майданчик і бачу, що це лише моя уява. Так сталося, що цей проект зайняв два роки мого життя, він мене не відпускав навіть тоді, коли в нас була величезна пауза  в півтора року. У театрі в мене, приміром, так, якщо в мене в суботу вистава, я вже з понеділка з головою в ній. У випадку з «Гніздом горлиці» я, звісно, не сиділа щодня за сценарієм, але водночас постійно жила проектом. Для мене цей матеріал був дуже важливим, тому що в кіно я мало граю ролей, які можна назвати глибокими й психологічними. У мене є таке в театрі, а в кіно більше використовують мою характерність і комедійність. Усе, що лежить на поверхні. А заглянути глибше і щось дістати звідти мало хто хоче. Для мене було страшенною відповідальністю, що Тарас Ткаченко запросив мене без проб, адже українські актори цим не розбалувані. 

«Гніздо горлиці» – повнометражний дебют Тараса Ткаченка. Що спонукало Вас погодитися на головну роль у режисерському дебюті? 
Якщо ви почуєте від когось з українських акторів, що вони перебирають сценаріями – це неправда. У нас дуже мало пропозицій, щоб перебирати сценаріями. Доводиться грати в такому, що й кіно назвати не можна. Я не те що погодилась, я не зрозуміла, як це можливо. Я прочитала сценарій, послухала, що від мене хочуть, і подумала, що це якась фантазія. Почався Майдан, був грудень, яке кіно? Які гроші на кіно? Яка Італія? Для мене це видалось якоюсь авантюрою. Я не вірила, що це реально. Потім я думала, що в останню мить мені подзвонять і скажуть, що приїде актриса з Москви і зіграє цю роль. Та все склалося, через страшенний біль, через втрати, але склалося. Можливо, це кіно і повинно було так народжуватись. У результаті від першого варіанта сценарію, особливо від фіналу, мало що залишилось. Зрештою, попередня версія сценарію з такою силою і не вистрілила б, але якою ціною це вдалося! Цей сценарій саме життя написало.

Героїня фільму Дарина проходить важкий шлях внутрішньої трансформації і переосмислення цінностей. Врешті, їй доводиться робити складний вибір. На Вашу думку, фінал фільму приводить героїню до щастя? 
Найпрекрасніше в кіно те, що подальше життя героїв ми можемо собі лише нафантазувати. Як станеться у них? З’явиться повна гармонія і ніхто не звертатиме уваги на те, чия це дитина? Чи через якийсь період у Дмитра виникнуть претензії? З іншого боку, ми беремо з дитячого будинку зовсім чужих дітей і не дорікаємо один одному за це. Або коли чоловік бере жінку з дитиною від першого шлюбу. Тут, звісно, інша ситуація. У нас було декілька варіантів фіналу. Спершу я думала, що цей варіант не найкращий. Тепер я схиляюсь до того, що саме цей варіант і повинен залишитися, тому що у фільмі й так дуже багато болю, щоб ще й фінал робити трагічним. Спершу ми хотіли повністю зберегти Віталіка у фільмі, щоб виправдати його зникнення, в одній з версій фіналу його екранне життя закінчується смертю. 
В остаточному монтажі, у тому варіанті фільму, який взяв участь у конкурсі на Одеському кінофестивалі, фінал наповнений прощенням, терпінням і милосердям, тобто християнськими мотивами, що мені дуже імпонує. Завдяки такому відкритому фіналу кожен може додумати подальшу долю героїв на власний розсуд. 

Чи можете назвати «Гніздо горлиці» етапним фільмом у Вашій фільмографії?
Так, звісно. «Гніздо горлиці» я можу назвати своїм першим справжнім фільмом. Я багато знімалась у телевізійних проектах, а для широкого екрана практично не знімалась. Мій кінематографічний дебют відбувся у Дмитра Томашпольського у фільмі  «Про шалене кохання, снайпера і космонавта», але це дебют. Тоді я діяла як маріонетка, що мені казали, те і робила. Внутрішній зажим був шалений. Коли я зараз переглядаю це кіно, то не впізнаю себе. Звісно, за ці роки я змінилася, але з «Гніздом горлиці» було все абсолютно по-іншому. Тут зі мною радились і прислухались до моїх пропозицій. Я вважаю, що над «Гніздом горлиці» ми з Тарасом Ткаченком і оператором Сашею Земляним працювали як співавтори. 

«Гніздо горлиці» – проект, зроблений у копродукції з Італією. Якою була співпраця з іноземцями? Чи помітили суттєву різницю в підході до роботи з боку італійських колег?
Працювати було надзвичайно легко і цікаво. Я заздалегідь знала, якого рівня актори будуть зніматися в нашому проекті. Чого варта одна Ліна Бернарді, яка колись працювала з Федеріко Фелліні і є знаною італійською актрисою. Навіть при звичайному спілкуванні з нею за межами знімального майданчика ти відчуваєш рівень її таланту. Тому українським акторам я б порадила дивитися все-таки не в бік російських, а в бік європейських акторів. Для прикладу, Ліна Бернарді не вимагала ані окремих грим-вагонів, ані окремого таксі. Вона не вимагала жодних додаткових умов. Зрештою, у нас не було можливостей на це, у нас була єдина кімнатка, у якій усі гримувались і переодягались. Ніяких капризів, лише робота і все, що з нею пов’язане.
Коли тобі добрих років 15 говорять про те, що в Україні акторів нема, коли ти це постійно чуєш від кастинг-директорів, продюсерів… До речі, в «Артеку-Буковель» я попросила дітей назвати мені українських акторів, і виявилось, вони їх зовсім не знають. Вони назвали імена тих акторів, з якими познайомилися на фестивалі, а також Станіслава Боклана і Володимира Зеленського. Я почала аналізувати й дійшла висновку, що діти в цьому абсолютно не винні. Адже на наших телевізійних екранах усі фільми й серіали йдуть російською мовою, і всі головні ролі в них виконують російські актори. Якщо наші продюсери, які займаються комерційним кіно, привозять сюди іноземних акторів, тоді треба зробити законодавство таким чином, щоб вони платили податки так само, як платять наші актори, коли вони їдуть працювати закордон. У Росії за законодавством збільшується податок, якщо в їхньому проекті працює іноземний актор. Вони захищають себе, а ми? У мене якесь дивне дежавю: кожних 10 років відбуваються Майдани, а по суті мало що змінюється. Гідності в акторській професії за ці 10 років точно не побільшало. Коли анексували Крим, я заявила, що не буду зніматися в копродукції з Росією. Впродовж року в мене зірвалося 8 проектів, десь маленькі ролі, десь великі, але 8 проектів. 

Як працювали з командою? Які яскраві враження у Вас залишилися від зйомок? 
Мене приємно здивувало ставлення всієї знімальної групи до мене. Починаючи з того, що всі намагалися розмовляти українською, і закінчуючи тим, що ми жили цим фільмом 25 годин на добу. Перед сніданком ми говорили про кіно, під час сніданку говорили про кіно, потім ми їхали знімати кіно, після повернення знову говорили про кіно. Експедиційні умови нас надзвичайно об’єднали. Ми мали змогу кожного вечора збиратися й обговорювати робочі нюанси. Ми готувалися до зйомок, розбирали разом матеріал, репетирували, радились один з одним. Атмосфера на знімальному майданчику була створена виключно навколо мене, що було надзвичайно приємно. Це мій перший досвід як головної героїні в прокатному фільмі, який точно стане незабутнім. 

Що відчували, коли стояли на сцені Одеського кінофестивалю?
Почну з того, що напередодні було вручення Національної премії, тоді я відчула діаметрально протилежні емоції до тих, які відчувала під час вручення «Золотого Дюка». Я й інші мої колеги не зрозуміли, як можна було дати таку акторську нагороду.  Все ж таки в Каті Молчанової і у Віталія Лінецького набагато цікавіші роботи. Треба враховувати, що озвучування ролі іншою людиною, як це було у випадку з роллю Мирослава Слабошпицього, – 60 % успіху голосу. Адже Мирослава у фільмі «Моя бабуся Фані Каплан» повністю озвучив Тарас Денисенко. Тому в п’ятницю ми все це послухали і з величезним здивуванням покинули церемонію нагородження. Але для мене набагато важливішим було інше, те що з 20 по 23 число, ще до вручення «Золотого Дюка», до мене підходило багато людей, переважно одеситів, які завдяки «Гнізду горлиці» намагалися зі мною говорити українською мовою. Ці людини ділилися власними історіями з життя рідних, які перебували на заробітках. Це мало не менш драматичний вигляд, а іноді ще трагічніший, ніж у фільмі. Слухаючи їхні історії, на очі наверталися сльози. До українського кіно варто ставитися як до дитинки, яка робить перші кроки. Усі ми знаємо, що таке хороше кіно, хто такі Фелліні і Антоніоні, але потрібно враховувати наші особливості, традиції і можливості створювати кіно. Можливо, у країні з розвинутою кіноіндустрією такий фільм, як «Гніздо горлиці» залишився б непоміченим, та не треба забувати, що Україна тільки вступила на цей шлях. 

Після прем’єри фільму на Одеському кінофестивалі пройшло досить мало часу, проте Тарасові Ткаченку вдалося відкрити Вас для кіноекрану зовсім з іншого боку, презентувавши Ваш драматичний акторський потенціал, про який відомо лише з театральних ролей. Чи вже встигли отримати пропозиції схожого характеру? 
Можливо, у Голлівуді все саме так і відбувається, проте не в наших реаліях. У 2005 році на театральній сцені я зіграла Марію Стюарт. Мій чоловік Станіслав Мойсеєв, який поставив цю виставу, сказав мені тоді: «Риммуся, ти після цієї ролі станеш зіркою! Тебе відразу заберуть в кіно». Нічого подібного не сталося, тому що наші кінорежисери дуже мало ходять до театрів, продюсери ходять ще менше, і ставка робиться на інше – на заробляння грошей. Заробляти гроші можна лише на медійних обличчях. Дуже часто актори кажуть, що їх ніхто не запрошує, тому що вони не медійні. Як вони можуть стати медійними, якщо їх ніхто не запрошує? Абсолютно замкнуте коло.

Як взагалі складається ситуація з ролями? 
На цьогорічному Каннському кіноринку, завдяки трейлеру «Гнізда горлиці», мене відзначила словацька продюсер Ванда Адамік Хрицова і запросила зіграти у фільмі під назвою «Межа», який знімає словацький режисер Петер Балко. У центрі сюжету драматична історія про незаконний бізнес на словацько-українському кордоні. Я граю дружину українця, який керує бізнесом по цей бік кордону. Моя героїня живе в постійному страху і приниженні від свого чоловіка, спільних дітей у них немає, а їм уже по 40 років. Ця героїня мені дуже нагадує чеховську Соню з «Дяді Вані», роль якої я не один сезон граю на сцені Молодого театру. Зйомки фільму розпочались 23 серпня, якраз в день мого народження. Паралельно у мене проект під назвою «Лінія світла», де я граю одну з декількох дружин організатора секти. Проте всі ці домовленості були укладені ще до успіху «Гнізда горлиці» на Одеському кінофестивалі. 
Звісно, на словацьку пропозицію вплинула презентація фільму на Каннському кіноринку. Тому можу стверджувати, що презентація вітчизняних фільмів на міжнародних кінофорумах справді відкриває українським кінематографістам кордони. Більше того, люди мистецтва повинні дуже чітко усвідомлювати, де вони знаходяться в контексті світового мистецтва. Театри повинні їздити, актори повинні бачити інші колективи. Адже «залізної завіси» давно немає. Загалом, останній знімальний день у мене був у січні, ми дозняли фінальні сцени «Гнізда горлиці», які в результаті в остаточний монтаж фільму не потрапили. З того часу і до 23 серпня в мене не було жодного робочого знімального дня, окрім зйомок у студентських проектах.

Яких тем і персонажів бракує, на Вашу думку, українському кіно?
Живих! Я поважаю історію, я розумію сьогоднішню ситуацію в країні, але в нас на екрані дуже мало живих, реальних людей. Таких, у яких ми могли б впізнати свої проблеми, свій біль. На історичні картини, щоб зробити їх гідно, у нас нема коштів, а компромісів ми вже наробили стільки, що далі нема куди. З цього приводу мені приємно було чути від глядачів, що «Гніздо горлиці» знято реалістично, все видається справжнім, що нарешті в українському кіно актори розмовляють як живі люди. 

Кого мрієте зіграти в кіно? 
Дуже хочу, щоб втілилась в життя моя мрія зіграти Квітку Цісик. На «Коронації слова» три роки тому я започаткувала власну премію на кращий твір про Цісик. Проте з того часу нічого цікавого, гідного кіносценарію до рук не потрапляло. Вік у мене вже такий, у якому вона пішла з життя. От ніколи не мріяла про ролі, завжди знала, що все моє і так на мене впаде, а про цю роль справді мрію. 

На початку серпня в Буковелі відбувся 1-й фестиваль дитячого кіно, який раніше щороку проходив у «Артеку» в Криму. Ви є одним з організаторів карпатського «ФільмФестБук». Як пройшов дебют фестивалю? Яку програму підготували для дітей? 
Колись давно, коли я вперше потрапила в кримський «Артек», мене надзвичайно здивувало, що на дитячому фестивалі зі запрошених акторів було 7 українських і 37 російських, і жили ми в абсолютно різних умовах. Українських фільмів у програмі практично не було, та й духу українського на фестивалі не було. Щоб якось вплинути на ситуацію, в 2013 році я вирішила привезти до «Артека» два українських фільми: «Трубач» та «Іван Сила», якраз на той період були сплановані їхні прем’єри. Почався Майдан, згодом анексували Крим, потім війна, і ні про яку поїздку в «Артек» вже мови не йшло. 
Минулого року я поїхала в «Артек-Буковель» на запрошення Любові Іванової, яка пропрацювала близько 40 років в кримському «Артеку», але через анексію переїхала до України. Разом зі мною приїхали журналіст Костя Грубич, дитяча письменниця Лариса Ніцой та актор Володимир Талашко. Тоді під час наших творчих зустрічей вперше пролунала тема дитячого кінофестивалю. Спершу ми думали зробити фестиваль в Одесі в дитячому таборі «Молода гвардія», але Одеса виявилася не такою наполегливою, як Буковель. Ми не хотіли брати за основу нашого фестивалю модель кримського «Артека». Поміркувавши над структурою майбутнього фестивалю, я дійшла висновку, що для семирічної  дитини найкращим буде один фільм, а для сімнадцятирічної інший. Тому ми вирішили не робити ніяких номінацій, а просто проводити творчі зустрічі з людьми, які створюють кіно. Більше того, у якийсь момент я зрозуміла, що фільми повинні представляти не дорослі зірки, а діти, які виконали в них головні ролі. Тому юні актори самі презентували фільми, у яких зіграли головні ролі. Серед запрошених дітей були: польський актор Даміан Уль, виконавець головної ролі фільму «Штучки» режисера Анджея Якімовського; український фільм «Трубач» режисера Анатолія Матешка представили дівчинка-оркестр Поліна Тарасенко, Аліса Лукшина і Леонід Шевченко, який разом з режисером і актором Віктором Андрієнком представив ще й фільм «Іван Сила»; також у фестивалі взяли участь Аня Ткач – переможниця проекту «Голос Країни. Діти» та актриса Настя Зюркалова, яка знімалась в Оксани Байрак у таких фільмах, як «Аврора», «Жіноча інтуїція». Усі діти-актори проводили творчі зустрічі, саме тут на фестивалі вони нарешті отримали сатисфакцію своєї праці. Діти вішались на них гронами. 
Також ми привезли багато мультиплікації. Студія «UkrAnima» і студія «Барабан» за підтримки Держкіно надали нам нові серії «Козаків» і найкращі фільми останніх років, такі як «Халабудка», «Атракціон». Європейське кіно було представлене програмою з «Чілдрен Кінофесту», який за сприяння Дениса Іванова надав нам можливість показати «Операцію «Арктика», «Ми найкращі» і два повнометражних мультиплікаційних фільми «Пісня моря» і «Хлопчик-фантом». Ми не розділяли фільми на програми, тому що за день було по декілька переглядів, оскільки були обмежені можливості із залами. 

Чи вдалося створити резонанс для юної аудиторії?
Усі 500 дітей, які на той час відпочивали в Буковелі, відвідали наш фестиваль. Діти сприймали все «на ура». Вони шаленіли від того, що герой з екрана зійшов прямо до них, що він реальний і доступний. На прикладі дітей-акторів, які потрапили у сферу кіно абсолютно випадково, інші діти зрозуміли, що потрапити в кіно реально, головне, треба працювати над своє мрією.

З якими труднощами зіштовхнулися в процесі реалізації фестивалю?
Ми зіштовхнулися з тим, що верхівці керівництва «Артека-Буковель» потрібно було дуже довго пояснювати, навіщо ми тут і що плануємо робити. Я з цим особисто не стикалася, це все впало на плечі Любові Іванової. Проте, якщо вже державне керівництво потрібно переконувати в тому, що кіно – це культура твоєї нації, що це не менш важливо, аніж Олімпійські ігри… Чим нам ще пишатися? Чорнобилем і Януковичем? На одному фільмі «Плем’я» ми собі ім’я кінематографічної країни не зробимо. Треба, щоб в рік виходило хоча б 50 фільмів. Коли я чую щось погане про «Гніздо горлиці», то ще раз повторюся і скажу, давайте поки що до українського кіно будемо ставитися як до дитини, яка тільки вчиться ходити. Адже в нас немає індустрії, кожен знятий український фільм – це вже перемога!