Victory Generation Life Cinema
Римма Зюбіна: «Творча реалізація для актора набагато важливіша, ніж матеріальне забезпечення»
30
innovaeditor/assets/Statyi_i_interviyu/Rymma-Ziubina_interview.jpg
Римма Зюбіна – це ім‘я відоме кожному, хто стежить за розвитком українського кінематографа, і кожному, хто хоча б раз був у театрі.
Володарка «Золотої Дзиґи», «Київської Пекторалі» та безлічі інших нагород.
Беззаперечний успіх і всенародне визнання їй принесла головна роль у фільмі про проблеми трудової міграції «Гніздо Горлиці», а сам фільм отримав нагороди на престижних кінофестивалях у Німеччині, Індії, Польщі та Болгарії. 


 Під час Одеського кінофестивалю графік актриси розписаний похвилинно, у ньому обов’язково декілька інтерв’ю і зустрічей на день, але Римма все ж знайшла трішки часу, щоб розповісти VGL Cinema, чи може існувати поняття «вільна актриса» та чи є майбутнє в молодих драматургів проекту «Class Act».
Без жодного пафосу ми сиділи не в ресторані, а на тротуарі позаду театру, нас постійно переривали з проханнями фото, автографів і просто подякувати, а заплановані 15 хвилин перетворилися на годину – саме в такій теплій і цікавій атмосфері відбувалося інтерв‘ю. 
Зовсім випадково наша зустріч припала на другу річницю прем‘єри «Гнізда Горлиці» на Одеському кінофестивалі. Тоді ж у категорії «Найкращий український повнометражний фільм» ця кінокартина здобула «Золотого Дюка».

 

 

— Саме тут у рамках міжнародної програми ОМКФ-2016 я вперше побачила остаточний варіант «Гнізда Горлиці». Я не бачила ні попередній показ, ні здачу Держкіно. Я дивилася лише один раз, за півроку до того, чорновий монтаж. Адже для того, щоб повністю врятувати сюжетну лінія Дмитра, якого зіграв покійний Віталій Лінецький, у фільмі багато чого було змінено. Варіант, який я бачила в лютому, був ще з монтажними стиками, таймкодом, і в одну історію він тоді не складався. Мене покликали режисер Тарас Ткаченко і продюсер Андрій Суярко показати й порадитись. У нас під час створення фільму була атмосфера довіри й співавторства. Але все одно для мене це така дивина, щоб зі мною радилися з приводу монтажу. Це завжди була абсолютно не моя парафія. Я, власне, до того лише в 5 фільмах знялася, решта це серіали, у яких часто навіть режисер не має стосунку до монтажу. 
З Одеського кінофестивалю і почався політ «Горлиці».
 
- Не так давно Ви стали «вільною актрисою». За цей час у Вас вийшло декілька прем‘єр, зокрема й у Луганському обласному українському театрі. Але, по суті, глобально нічого не змінилось. Чи не думали Ви офіційно повернутися до театру?
 
— Ні, я не стала «вільною актрисою». Актор ніколи не може бути вільним. У Молодому театрі, як і раніше, я граю, я просто забрала з театру трудову книжку, і все. Але я все одно не вільна, адже залежу від того, коли мені поставлять виставу, які будуть у мене партнери. «Вільна» і «актриса» – це взагалі два несумісних поняття. Тому що актор – це найзалежніша професія.
Офіційно (з оформленням запису в трудовій книжці) я працюю на телебаченні, на каналі UA.TV, де в мене є програма про дітей-сиріт «Дорога додому». У мене трудовий стаж з 19 років, загалом скоро буде 30 років. Якби я була в балеті або актрисою «травесті», то я уже б давно пішла на пенсію. Та я не розраховую в цій країні жити на пенсію.
Ні, я не думаю повертатися в штат театру, у нас домовленість з керівництвом: якщо буде якийсь проект, де потрібна буде моя участь і в мене буде на це час, можливості, то я буду брати участь. І саме виставу «Різня» я випускала вже як актриса, запрошена в театр. Нічого не змінилося в моєму ставленні до театру. Я так само хвилююся перед кожним виходом, так само повторюю тексти, так само вимагаю репетицій, бо мені необхідно провести перед виставою репетицію, і всі мої колеги про це знають. Я не ставлюся до театру як до якоїсь другорядної своєї роботи тільки тому, що в мене трудова книжка лежить не там. Так що це такі міфи про «вільну актрису».
 
- Був період, коли Ви активно знімалися в роботах Оксани Байрак, але з 2016 року ця співпраця припинилась. Чому так? Можливо, у вас виникали конфлікти чи у вас різні цінності?
 
— Так, у нас дійсно різні політичні погляди, але ми не сварились. Ми нещодавно зовсім випадково зустрілися в Пущі-Водиці. Я знімаюся в 95-серійному серіалі для каналу «Україна», який називається «Таємниці». Я виходила з грим-вагона, і тут мені дзвінок. Оксана мене побачила, бо вона саме там проходила, і ми зустрілися буквально на 5 хвилин. 
 
- З початком війни на Сході українське кіно стрімко почало розвиватись як самостійне, незалежне від Росії. Але ми все ще продовжуємо працювати на російський ринок, а наші актори продовжують зніматися в Росії. Ця ситуація коли-небудь зміниться, на Вашу думку?
 
— Ні, це ніколи не припиниться, тому що є великі компанії, які на продукції для Росії заробляють гроші. Вони не державні, тому жодні закони на них не діють, і деякі моменти вуалюються, пишеться, що це виробництво України.
Але я не можу теж тут так однозначно оцінювати. Завдяки тій кількості російських серіалів, які в нас почали вироблятися з 2000 року, у нас з’явилася плеяда талановитих професіоналів. Я зараз не про акторів, а про всіх, хто за кадром, хто робить кіно, – це і оператори, і художники, і гримери прекрасні. Тобто, якщо б не було цього виробництва тут, то ми зараз не могли б якісно створювати своє. Ми практикувалися тоді в цих спільних проектах. Я знаю одного з продюсерів, який в основному забезпечує ринок для Росії. Він колись через мене дуже сильно допоміг нашій армії. Просто дав мені певну грошову суму й сказав: «Будь ласка, розподіліть це на Ваш розсуд, бо я не можу світитися». Водночас я знаю акторів, які знімаються в українських серіалах і не відчувають себе українцями.
 
- В Україні, будучи актором, на кіно і серіалах можливо заробляти гроші?
 
— Мабуть, можна, але якщо ти хочеш працювати в українському проекті, то треба бути готовим до того, що це будуть низькі гонорари. Зараз у мене в проекті «Таємниці» гонорар у декілька разів менший, ніж зазвичай. Але я на це абсолютно свідомо пішла. Я взагалі ніколи не вважала свою професію заробітком. Я обрала собі улюблену професію, я займаюсь улюбленою справою, це для мене вже насолода й нагорода. Я сьогодні подивилася документальний фільм «8 годин». 8 годин – це робочий день, і герої фільму розмірковують про свою роботу. І от коли людина каже: «Я щодня слухаю одні й ті самі розмови, я знаю відповіді, і так щодня», це страшно! Коли ти ходиш на свою роботу, знаючи, що жодного розвитку не буде, жодних перспектив не буде, жодної творчості не буде, – це біда. Тому я ніколи не ставилася до цієї професії так, я ніколи не казала, що прийшла в цю професію заробляти. Творча реалізація для актора набагато важливіша, ніж матеріальне забезпечення.
 
- Продюсерське кіно, проекти – це погано? Як, наприклад, серіал «Школа». Вони можуть бути якісними?
 
— Продюсерське кіно це не лише проект «Школа». Але якщо вже про це. 
Успіх серіалу «Школа» я можу порівняти з Олегом Винником. У нього повні зали й аншлаги, тут –рейтинги шалені. Але для мене мистецька складова і там, і там сумнівні. Талант продюсера не тільки в тому, щоб знайти гроші, але й у тому, щоб розпізнати в режисерові талановиту людину. Бо кількість не робить якість. Ми говоримо про те, що наших 50 фільмів зараз представлено, але деякі роботи мають просто аматорський вигляд. Я про це свідомо кажу. Знаєте, можна підтримати українського виробника. Можна приходити в магазин і регулярно купувати товари українського виробника. Один раз, п‘ятий, десятий... Але на двадцятий ви скажете: «Може, ви якісну ковбасу будете робити? А то я вже скільки разів підтримала». То щось таке можна сказати і про кіно.
 
- Усе частіше європейські й американські актори знімаються в Україні. На Вашу думку, для них Україна є хорошим ґрунтом для творчості чи їх приваблює дешева робоча сила?
 
— Я знаю, що Ерік Робертс, коли знімався в Оксани Байрак в «Аврорі», не взяв більший гонорар, ніж російські актори. Він був на майданчику завжди готовий до роботи, не було жодних зіркових забаганок. Він дійсно працював. Оксана тоді була задоволена й результатом, і самим процесом. Це дуже важливо.
Мене трішечки дивують молоді актори, які дуже швидко розуміють, що знімальний майданчик – це якась така розвага. Колись один з акторів, який приїхав з Голлівуда, сказав: «Ви знаєте, там мені одразу пояснили, що знімальний майданчик –це не різновид корпоративу. Тут треба працювати».
Що насамперед робить актор? Він читає сценарій. Якщо є там що грати, якщо мені цікавий цей матеріал, я навіть не замислюючись працюю в цих проектах. Я не кажу, що буду зніматися лише в тих режисерів або в таких студіях і все. І справді творча людина відрізняється від інших тим, що її цікавить саме творчість.
Звісно, я думаю, що іноземні актори заробляють гроші в якихось інших проектах, тому можуть собі дозволити таку розкіш, як приїхати в Україну. Та заради творчості людина готова поїхати хоч на край світу. Реалізація, творчість, можливо, комусь хочеться, щоб у фільмографії ще така країна була, комусь цікава нова країна… Тут у кожного абсолютно різні мотиви.
 
- Часто кажуть, що в артиста один дім – це гримерки. У Вас теж так?
 
— Ні. Я, Слава Богу, не зациклююся лише на театрі й лише на кіно. У мене є дуже багато всього в житті, що мене приваблює, що мене цікавить. І я ніколи не казала, що театр – це мій дім. У мене є свій дім, де моя сім‘я, і це головне.
 
- Якось Ви сказали: «У театрі я зіграла все, про що може мріяти актриса. Я щаслива актриса, у мене немає жодної прохідної ролі». Чи є якась театральна роль, яка щось змінила в кар‘єрі?
 
— Театральну кар‘єру насправді мало що може змінити. Театральну кар‘єру може змінити присутність режисера або його відсутність.
Колись у молодості я була такою актрисою в театрі, яка просто слухняно виконувала всі завдання режисера. З якогось моменту, лише років через 10, я вже почала імпровізувати й відчувати якусь свободу на сцені. У цьому сенсі вистава «Четверта сестра» для мене дуже важлива. Бо в ній я собі дозволила бути смішною, некрасивою. Мені Ступка колись сказав: «Риммочко, ти купаєшся в цій ролі». «Русалоньку» я свою обожнювала. Грала її 15 років. А от в Офелії я відчувала себе некомфортно. Мій чоловік режисер Станіслав Мойсеєв зі мною мало працював в «Гамлеті». Взагалі, у нього був принцип: він зі мною працював так само, як і з іншими акторами. Ніколи мене не «вип‘ячував», ніколи не призначав мені додаткових репетицій. Навпаки, мої сцени, сцени моєї героїні були менше зроблені, менше приділялось їм уваги. Він завжди вважав, що я маю розуміти його з півслова. І не маю ставити йому якихось дурних запитань, не маю відволікати його від основної концепції вистави. Він мене навчив аналізувати тексти, він мене навчив самостійно працювати. Мені просто було соромно, що я можу прийти непідготовленою. Тому що на мене всі дивилися не тільки як на Римму Зюбіну, а ще й як на дружину Станіслава Мойсеєва. Тому до мене і вимоги були якісь інші.
Любила виставу «Гедда Габлер», хоч у мене була там не основна роль, але це був такий ансамблевий спектакль і такий естетський, з декораціями Сергія Маслобойщикова, з костюмами Кості Кравца. І я не знаю, чи можна в Києві зараз знайти таку виставу. Соню «Дяді Вані» я дуже люблю. І те, як я грала її у 2003 році, відрізняється від того, що зараз.  Це зовсім інше моє існування. Звісно, що я люблю всі свої ролі в режисера Стаса Мойсеєва.
Була можливість у мене перейти до театру ім. Івана Франка, я не пішла, і це так само мій свідомий вибір. В останній роботі , яку ставив Мойсеєв у театрі Франка – «Подорож Аліси до Швейцарії», він пропонував мені зіграти головну роль, але я відмовилась. Я знала п’єсу, і на прем’єрі мені дуже сподобалась вистава, і дуже мені сподобалась Таня Міхіна, виконавиця головної ролі. Я зрозуміла, що я б так не зіграла, як Таня. На мій погляд, дуже добре, що я відмовилась. Таню я люблю ще з «Едіт Піаф», і лише пораділа за цю талановиту актрису.
 
- Ви третій рік берете участь у проектах «Class Act», де відомі актори грають вистави за п‘єсами, які пишуть діти із Заходу і Сходу України. Як Ви думаєте, у цих дітей є майбутнє, ми ще почуємо їхні імена?
 
— Звісно, якщо вони хочуть чогось далі в житті досягти, то в них є зараз величезний шанс і величезний старт. Є в нас уже діти, які й вступають, і навчаються, і планують опанування творчих професій. Якщо ми хоч одну дитину долучимо до цього, то це прекрасно. У нас з цього проекту вже є свої плоди. Хоча, можна навчитися, отримати диплом, і потім не працювати за спеціальністю.
До участі в проекті майже жоден з юних драматургів ніколи не бачив на власні очі театру. Або вони бачили такі театри, у які потім їм не хочеться ходити: ці бороди наклеєні, ці люди зі страшними голосами, які кричать, - викликають лише алергію і відразу.
 
- З цього проекту глядачі найбільш схвально оцінили виставу «Убить Слона». А яка п‘єса сподобалася Вам, чи Ви згодні з глядачем?
 
— З драматургії, я б сказала, що ця п’єса найсильніша. Про виставу я не маю права з етичних міркувань говорити, бо я брала там участь. По-перше, це такий жанр, який ніхто не використовував за три роки на «Class Actі» – антиутопія. По-друге, хоч 16-річний автор з Авдіївки Даня Чуйков і говорив, що тут немає жодних аналогій з нашим життям, з нашим сьогоденням, але всі розуміли, що вони є. Адже жити в суспільстві й бути відірваним від нього –неможливо. Так і в нього сталося. Цей хлопець дуже талановитий, йому потрібно писати, розвиватися саме в цьому жанрі.
 
- Шість знімальних днів за рік. Чи не образливо це для актриси такого рівня?
 
— Не образливо. Розумні кастинг-директори казали: «Риммочко, у нас немає зараз матеріалу такого рівня. Після «Горлиці» не можеш грати абищо». Я ставилася до того нормально, а мої польські друзі мені одразу сказали, що польські актори дуже бояться отримувати якісь великі нагороди, тому що після цього йде простій. Усі, хто працює в кіно, знають, що зі мною завжди можна домовитись. Тут жодним чином не пов‘язано з тим, що я раптом почала вигадувати собі якісь американські гонорари. Можливо, тут справа саме в матеріалі, у можливості робити щось цікаве. Тут у якийсь момент потрібно зрозуміти це все і ставитися до професії і до себе в цій професії мудро і дуже терпляче. Я завжди казала, що за талантом другим у акторстві йде терпіння. Але в мене не було жодного такого дня, щоб я була без роботи. У мене за цей рік було 4 театральні проекти: «Різня» в Молодому театрі, «Веселий дух» у Сєвєродонецьку, з «Class Act» ми об‘єднали виставу «Схід-Захід» в театрі «Актор», четверта робота «Погані дороги», над якою я працюю, і після цього будуть у мене «Номери» Сенцова.
Так що за рік моєї «незалежності», нібито, у мене п‘ять проектів.
 
- У Вас була ситуація, коли після фейкових новин про те, що Ваш син іде на фронт, а Ви стали волонтером, усі видання написали, що Ваша акторська кар‘єра під загрозою. Як так все сталося?
 
— Це сталося тому, що вперше в житті мені не вислали інтерв’ю для редагування. У мене було інтерв‘ю від дуже розумного журналіста, тобто ніщо не передбачало біди: «Над чим Ви зараз працюєте?» Я сказала, що дуже мало знімальних днів. Один них «DZIDZIO Контрабас» і два– продовження «Гвардії». Там я мама, мій син на фронті і я стаю волонтером. Журналіст, вибачаючись, сказав потім, що я так переконливо це сказала, що він сприйняв це за власну історію моєї сім’ї. Але ж  буквально за дві години вся жовта преса роздрукувала й перекрутила все. 
Це типу «Чую дзвін – не знаю, де він». Написали російські якісь видання, що артистка-фашистка, відправила сина на фронт, що кар‘єра Римми Зюбіної під загрозою, бо вона стала волонтеркою. Це не мої слова, це дійсно абсолютний фейк, і це теж писали ті видання, які працюють на сусідню країну. Жодної загрози моїй кар’єрі тут нема. Волонтером я стала задовго до війни. Я з 2007 року волонтер фонду допомоги онкохворим дітям «Краб». А цього року на 10-й щорічній зустрічі дітей, які перемогли рак, що називається «Переможці в житті», де я була ведучою, мені ще й вручили «Сертифікат визнання номер 1 - Амбасадор Римма Зюбіна». Слово «волонтер» я знаю дуже давно, задовго, як написали про це в газетах.
 
- Виставу «Дядя Ваня» Ви граєте вже досить тривалий час. Чи змінилося сприйняття п’єси глядачами? Можливо, змінилася реакція на якісь конкретні фрази чи жарти?
 
— Прем‘єрна публіка завжди  відрізняється, бо прем‘єрна публіка це своя, театральна, вона більш знає матеріал, у якому ти зараз існуєш на сцені. Виставі 15 років, звісно, змінилися глядачі та їхні смаки, і коли сьогодні реагують на текст: «Жінка може бути другом тільки в такій послідовності: спочатку приятель, потім коханка, тоді вже друг» – пауза, потім оплески і сміх. От тоді мені сумно.
Вистава одна на одну не схожа. Вистави бувають різними. Так само глядач. Якщо в залі є якась більш активна група глядачів, які реагують на більш естетські прояви, то, звісно, й інший глядач підхоплює. Уже можна написати цілу історію цієї вистави. Я пам‘ятаю, як ми грали, коли в Олексія Вертинського була складна ситуація в родині: у нього хворіла і помирала дружина. І Льоша грав увесь цей період. Він був наче оголений нерв. У мене було таке відчуття, що у нього просто розірветься серце на сцені. І коли я у фіналі кажу, звертаючись до його персонажа, весь свій монолог про небо в алмазах, то я розуміла, що відбувається в житті Вертинського і це все переплітається з його дядєю Ванєю. Коли я чула цю фразу дяді Вані: «Дитинко моя, як мені важко. Якби ти знала, як мені важко». Я не могла стримати сліз. Я завжди знаю, що так, як це звучить, це – Льошине особисте,  що це не Чехов, і не Мойсеєв. Вистава грається на аншлагах усі 15 років, незважаючи на те, що прем‘єра була, з погляду критиків і журналістів, неприйнята абсолютно. Про виставу були тоді написані жахливі рецензії. Можливо, вони були замовні, але виставу тоді просто заклювали. По-перше, Вертинський. В одній статті було написано, що як цей клоун може грати Дядю Ваню. Відкриваю Кончаловського і читаю його, він теж «Дядю Ваню» знімав. І там – Дядя Ваня не може бути в білій сорочці, тому що він щодня працює із селянами, його душа стала такою ж грубою, як і його руки, які зачерствіли. І він не може бути класичним інтелігентом, як його зазвичай грали. Повністю збігається з трактуванням образу і в нашій виставі.
 Потім ще критика про мій гребінець, який я вигадала, як і щоденник я вигадала сама в цій ролі,  прочитала, що «Соня дістає з ганчірки гребінь і вичісує бліх у Астрова».
Був у мене з «Дядею Ванею» один дуже цікавий випадок. Приїхав гастрольний колектив з Росії, а наступного дня був «Дядя Ваня» у нас. Я прийшла подивитися, бо мені завжди було цікаво, було страшно. Я побачила зовсім іншу виставу «Дядя Ваня», режисер головною героїнею зробив Олену Андріївну.. Сиділа жінка в ложі зі мною, повернулася у фіналі вистави й сказала: «Ви знаєте, я принесла для однієї актриси квіти, але я Вам хочу їх подарувати, бо мені не сподобалась її гра і вистава». Тоді я кажу: «Ми звикли, що в Москві й у Пітері є театри, а в Києві їх немає. Таке було ставлення. Приходьте завтра на нашого «Дядю Ваню», я вам залишу запрошення». І ця жінка прийшла, вона залишила мені записку після вистави, що дійсно наша вистава набагато глибша, набагато цікавіша й набагато сильніше проникла в її серце.
 
- У Вас творча сім‘я. Чоловік – режисер, син колись знімався в кіно, ви актриса. Буває таке, що дома Вас критикують, чи Ви звикли роботу залишати на роботі, а дома інші теми для обговорення?
 
— Перші роки у нас з Мойсеєвим тема театру була табу. Ми не розмовляли про театр, може, у це важко повірити. І вдома  репетицій ніколи не було. Потім якось поступово ми вже почали говорити про театр.  Я не пліткарка за своєю природою, я ніколи не знаю нічого ні про кого. Мій чоловік теж позбавлений цього, і у нас сім‘я, яка ніколи не знає проти кого хто плете інтриги. Ми це вдома не обговорюємо. Мій чоловік на компліменти дуже скупий, і тоді, коли він мені просто скаже, що це було добре, я розумію, що це було дійсно добре. І скільки б я не приставала: «Ну розкажи мені, ну скажи мені так чи так?» Ні. Мій син Даниїл так само. Його реакція після вистави для мене набагато важливіша, ніж слова. Ми не робимо такого, що я сідаю, і мені влаштовують оплески вдома і кажуть, яка я неймовірна, або навпаки мене «забивають» тому, що щось не сподобалось. Я сама усвідомлюю і сама знаю, що було невдало, а що добре, і що де пішло не так. Тобто в мене вистачає і самоіронії, і своєї внутрішньої оцінки зрозуміти, що це, наприклад, був невдалий проект, а тут в мене було більше сподівань, а менший результат вийшов. Але це така професія. Ти не завжди знаєш кінцевий результат. Можна взяти дійсно прекрасну п‘єсу, а вона потім перетвориться в невдалу виставу. Але ти ростеш на цьому всьому. Я ні про що не шкодую, але я дуже багато всього аналізую. Я можу сісти й себе жаліти з приводу якихось професійних або життєвих історій, але не шкодую. Я просто намагаюся розібратись, чому так сталось. Будь-яка невдала вистава мене вводить в такий сумний, не депресивний, але стан роздумів: чому так сталось? Чому я не впоралася? Чи це я, чи разом з ансамблем всім не впорались...
 
 
- Багато журналістів, правозахисників говорили, що російському керівництву не вигідна смерть Сенцова, тому все б мало вирішитися ще до чи під час Чемпіонату з футболу. Але так не сталось. Що, на Вашу думку, може змусити їх звільнити Олега?
 
— Звичайно, смерть Сенцова невигідна Росії тому, найімовірніше, вони вдадуться до примусового харчування, і, за інформацією адвоката Олега, вже була така спроба, коли сталася перша криза в Олега, зараз друга криза, у нього серце не витримує. Але це все рішення однієї людини. Він говорить,  що це все справедливий суд, але не враховується навіть те, що Олегу ці 20 років почали рахувати лише із суду, з остаточного рішення. А той рік, що його тримали заарештованим, ніхто не бере до уваги. Це вже порушення. Немає логіки в поведінці цієї людини . Я, як актриса, граючи будь-яку роль, перше, з чого починаю, це я в запропонованих обставинах. Коли я намагаюся влізти якось в голову і уявити, що б я думала, будучи цим персонажем, страшним і кривавим, то я не можу нічого уявити. Він отримує насолоду від того, що весь світ благає і просить. Це ж очевидно, що він просто грає в гру з усім світом і отримує від цього якусь величезну насолоду, маніакальну. Олег просить звільнити всіх українських політв’язнів з російських в’язниць, і заради цього голодує. Але цього не зроблять. Однозначно, миттєво, так точно не зроблять, 71 людину не звільнять. У мене теж були такі надії і з початком чемпіонату, і з завершенням чемпіонату, і з усіма зустрічами з Трампом – нічого не сталося. І остання інформація від адвоката, що Олег уже там не знає, які дні тижня, яке число. Це страшно навіть уявити, у якому зараз стані Олег.
 
- Як з‘явилась ідея піднімати на виставах таблички #FreeSentsov?
 
— Майже на початку голодування Олега я в відеозверненні на 1+1 закликала всіх говорити про Олега. У своїх офісах, магазинах, на своїх сторінках у соцмережах писати й нагадувати про Олега. На скло своєї машини я приклеїла табличку #FreeSentsov. І в фб я у моєї подруги актриси Ірини Мельник бачила, як у Київському театрі драми і комедії актори вийшли із цими закликами на поклон. Це мало відгук не лише в Києві. А потім на читаннях творів Сенцова на початку червня Ахтем Сеітаблаєв запропонував акторам виходити з #FreeSentsov до глядача після вистави. І коли на виставі «Це все вона» лунають оплески акторам, гучні оплески, гучніше, мені здавалося, уже не може бути, і коли я піднімаю цю табличку –#FreeSentsov, то оплески подвоюються, збільшуються. І так було після ClassAct.
Хтось це вважає недійовим, але здатися і зізнатися у своєму безсиллі для мене найстрашніше. 
 

Хочу додати, що на 72-й день голодування Олега Сенцова йому було відправлено листа з підтримкою і проханням припинити голодувати. Під цим листом підписалися 50 митців, серед яких Ліна Костенко, Іван Дзюба, Сергій Жадан, Яніна Соколова та інші відомі люди. Лист відправили через Римму Зюбіну, яка давно листується і дружить з Олегом. 
Усі ці люди просять поширювати інформацію про Сенцова та не бути байдужими до долі нашого, українського, режисера.