Victory Generation Life Cinema
Олеся Жураковська
113
innovaeditor/assets/zurak.jpg
Український глядач добре пам’ятає Олесю Жураковську в образі ексцентричної профанки Люсі з комедійного новорічного мюзиклу «За двома зайцями». З того часу фільмографія акторки розширилася на десятки нових ролей, а яскрава  харизма і темпераментність стали візитною карткою її гри. У минулому році актриса здобула звання заслуженої артистки України. Про те, що для Олесі означає ця відзнака, як акторка підходить до відбору ролей і з ким з українських кінематографістів мріє попрацювати, читайте в нашому інтерв’ю.

Олесю, Ви одна з найзатребуваніших акторок України. Ваша поява в проекті автоматично означає його глядацький успіх і високі рейтинги. Чим для Вас вимірюється успіх? Чи є фактор успіху достатньою рушійною силою для професійного розвитку актора?
Для більшості людей успіх – це певна вертикаль: гроші, влада, слава. Буду абсолютно чесною, для мене це не так. Хоч гроші – це важлива річ, особливо коли не молодіють батьки і хворий хтось із близьких, але це в жодному разі не мета. Для мене успіх – це подолання страхів, коли я собі кидаю виклик, зважуюся на якісь серйозні кроки й іду обраним шляхом. Якщо я можу піднятися на сходинку вище в цих речах, це дає мені професійне зростання. Чи правильним є напрямок мого руху – це я розумію за кількістю людей у залі. Саме це показник нашого успіху й визнання. Скажімо, у мене є вистава, яку я граю 14 років, і граю її завжди на аншлагах. Якщо люди 14 років йдуть на одну й ту саму виставу й у вихідний день, і в будній – мабуть, це і є показник успіху. Значить, щось таке ми вкладаємо їм 
у серце, у голову. 

Минулого року Вам присудили почесне звання заслуженої артистки України. Що для Вас означає ця нагорода? Чи позначився Ваш новий статус безпосередньо на робочому процесі, на кількості та якості пропозицій?
Це жодним чином не вплинуло на якість пропозицій. До речі, це запитання можна об’єднати з попереднім, тому що це не є показником успіху. У нашій країні звання дають різним людям. Не завжди ці люди, на мою думку, дійсно достойні цих звань. Тому я дуже спокійно, по-філософськи до цього ставлюсь. Звісно, мені було приємно, коли навколо мене раділи люди. Чесно кажучи, для мене це був абсолютний сюрприз, я цього не очікувала. Проте це жодним чином не вплинуло ні на якість пропозицій, ні на моє ставлення до роботи. Є якийсь невеликий відсоток надбавки до зарплати, точно не знаю який, не буду казати. Але не думаю, що це якимось чином позначається на фінансовому стані моїх справ. Проте це приємно, це такий супровід тобі по життю, увага людей. Та це і не допінг, і не гальмо. Ти приймаєш це визнання і йдеш далі. 

Ви зіграли понад 90 ролей у серіалах і кіно. Які проекти у Вашій фільмографії мають для Вас особливу цінність? Відомо, що актор формується і росте в театрі, чи є у Вашому послужному кіносписку ролі, що дали Вам можливість вирости професійно?
Було б неправильно так виділяти, але все одно не хочеться казати, що все рівноцінно. Просто поступово змінювалися цілі на певних етапах. Ти зростаєш крок за кроком з кожною роллю, бо інакше не треба цією справою займатися. Понад усе я люблю сам процес. Я люблю грати, я люблю готуватися до ролі, мені подобається ризикувати. Безмовно, є якісь ролі, які долучають тебе до історії. Наприклад, коли ми працювали над «Залізною сотнею» Олеся Янчука, то хочеш не хочеш, а до історії УПА треба було долучитися, зрозуміти, що відбувалось і чому. У Радянському Союзі ніхто ж про це не говорив, принаймні не давали адекватної оцінки цим подіям і не подавали чесної інформації. 

Дуже серйозним поштовхом став для мене мюзикл «За двома зайцями» Максима Паперника, тому що він мав дуже високий успіх у глядача. Мене побачило дуже багато людей, я тоді тільки повернулася до Києва, і для мене це було дуже важливо. Ну і крім того, у кадрі я працювала з великою співачкою Аллою Пугачовою, і це був для мене іспит. Коли ми проходимо через якісь випробування, ми зростаємо.

Потім була робота в Ані Гресь в серіалі «Дорога в порожнечу», де я грала абсолютну протилежність мене як людини. Мені було дуже страшно грати таку особистість, але я розуміла, що якщо я передам її достовірно, то, можливо, якусь частину глядачів наштовхну на правильний шлях. Адже там була така загублена душа! Також відразу згадується, як ми з Анатолієм Матешком працювали над мюзиклом - дитячим фільмом «Трубач», у час коли дитяче кіно не знімалося взагалі. Я дуже щаслива, що через 3 роки нагорода знайшла своїх героїв. Нарешті це кіно відзначили, і відзначили роботу Анатолія Матешка, Римми Зюбіної. Це для всіх нас був дуже цікавий досвід, тому що це дитяче кіно, ми всі співали, танцювали, а це такий, знаєте, вихід із зони комфорту. Кажуть мудрі люди, коли ми із зони комфорту виходимо, це хороший шанс пізнати щось нове. 

В Олексія Лісовця у фільмі «Професор в законі» була моя перша головна роль. Це було дуже круто, тому що це була комедія, а комедії знімати найважче. Бо те, що може бути смішно нам на знімальному майданчику, не смішно глядачам. Це були екстремальні умови, знімати треба було зиму влітку, майже в 40 градусну спеку бігати в шубах і чоботах, при цьому грати й робити вигляд, що тобі холодно. Але в мене були дуже хороші партнери. Кожна головна роль – це марафонський забіг: тобі потрібно правильно розподілити власні сили, довіритися режисеру. Безумовно, це не всі фільми, які я можу виділити, бо їх дуже багато, але це те, що згадалось. 

Як зараз складається ситуація зі зйомками, з проектами? Чи збільшився попит на вітчизняного артиста після того, як російські актори перестали зніматись в Україні у такій великій кількості, як це було раніше?
Я цього не відчуваю, хоча знаю, що люди дуже багато працюють. Зараз намагаються відкрити нові обличчя, кастинг-директори шукають їх по всій Україні. Це дуже добре, тому що раніше ніхто навіть і не намагався когось знайти. Але, мабуть, через те, що не так багато кіно знімається, не може бути й великого попиту. Коли ми наберемо оберти, а я сподіваюсь, що це скоро станеться, то, може, тоді й з’явиться достойна конкуренція серед українських акторів. Ніяких таких змін, окрім того, що різко впали гонорари, я не відчула. 

Театр і кіно – різні виміри акторського існування. Вам вдалось досягти успіху як на сцені, так і на екрані. За що любите театр, а за що кіно? 
Це принципово два різних способи існування. Мені це і подобається, тому що я людина імпульсивна, мені може набриднути довгий час робити одне й те саме. Мені потрібні зміни, нові враження. Я театр люблю за безпосередній контакт з людьми, за відчуття миті, дійсності. Коли ти чуєш дихання глядачів у залі, бачиш кожну їхню реакцію - це дуже інтимне відчуття і дуже хороше, тому що ти розумієш, що цим людям, які сидять і так уважно дивляться на тебе в цей час, ти можеш транслювати дуже серйозні речі, створювати в них таку правильну модель сприйняття існування. Люблю театр за те, що там є тільки одна можливість, ти не можеш переграти сцену заново. Дуже високо стоїть планка і дуже багато залежить саме від тебе, тому що саме ти в цей момент стоїш перед глядачами, саме тебе вони чують. 

Кіно – це мистецтво монтажу. Більшість відповідальності лежить на режисерові, операторові, режисерові монтажу. У кіно актори більш залежні. Найважче, найвиснажливіше в кіно – це очікування. Зміна триває 12 годин, 6 з яких ти можеш просто чекати. Тому зйомки – це очікування на низькому старті, коли тобі треба в будь-який момент зірватися й побігти. Це дуже виснажує. Кіно люблю за те, що в нього велика аудиторія, тобто можливості кіно й телебачення щодо охоплення глядачів, безсумнівно, не можна порівнювати з театром. Люблю кіно за динаміку, за жанрову різноманітність. Кіно зафіксовано на плівці, і це його велика перевага. Ти можеш переглянути якийсь давній фільм і будеш розуміти, що бачили, чим жили люди 
100 років тому. Театр на плівку не зафіксуєш. 

Яке з цих двох мистецтв (театр і кіно) дає актору більше прерогатив у професії? Чи справедлива думка, що хороший театральний актор апріорі хороший кіноактор? 
Не є гарантією, що актор з хорошим театральним досвідом є обов’язково і хорошим кіноактором. Це неправда, багатьом акторам, особливо тим, хто працює в дуже великих театрах, де потрібно говорити голосом на опорі, дуже важко природно існувати в кадрі, говорити нормальними голосами. У кіно дуже важлива мікрореакція, крупні плани, коли глядач може побачити, як у тебе здригнулася вія, як розширилися зіниці. У театрі цього не видно. У театрі є жест, голос. Часто акторам важко переключитись на існування в кадрі. Але ймовірність того, що театральний актор буде успішним в кіно, набагато більша, аніж та, що кіноактор буде успішним в театрі. У театрі, безумовно, грати важче. 

Як театральний досвід допомагає Вам у кіно?
Він мені допомагає, коли мені треба знайти контакт з партнером. Це так само, як у театрі необхідно знайти контакт з публікою, щоб вона була твоя і слухала тебе. Це важливо в кіно, тим більше зараз, коли так мало виділяється часу на підготовку, на репетицію, потрібно дуже швидко знаходити спільну мову з партнерами. Адже спочатку можуть буди зйомки сцени, яка в фільмі буде однією з кінцевих, вам з партнером говорять, що ви – подружжя, яке прожило в шлюбі 20 років. І тобі відразу потрібно налаштуватися на цей стан. У такі моменти мені якраз допомагає  театральний досвід, тому що в театрі ти вчишся встановлювати контакт дуже швидко. 

На екрані й у театрі Ви зазвичай граєте ексцентричних, характерних персонажів. Такі ролі, здається, цілком гармонізують з Вашим темпераментом. Якою є зона Вашого професійного комфорту? Чи подобається  Вам виходити за її межі? 
Із задоволенням. Я вам казала, що для мене найважливішим фактором є сам шлях, а не результат. Мені дуже подобається сам процес, я його сприймаю не як марно витрачений час, а як частину свого життя. Мені дуже подобається грати, гратися й виходити із зони комфорту. Тому я часто відмовляюсь від ролей, які, принаймні в останні роки, повторюють мій попередній досвід. 

Чи хотіли б Ви приміряти на себе образи чи характери, не притаманні для Вашої акторської кар’єри?  
Коли я вчилась в інституті, були певні ролі, але з часом, оскільки я почала ставитись до професії не як до чогось подробленого, а як до єдиного шляху, моя позиція змінилася. Але мені хотілося б, і це дуже доречно наразі, зіграти в українському сучасному неореалізмі. Я знаю, що зараз починають знімати за творами Павла Ар’є, Сергія Жадана, Наталі Ворожбит. Мене це дуже радує, мені хотілося б зіграти в такому кіно. Щоб воно було максимально схоже на наше життя, щоб не було видно цієї межі між вигадкою і реальністю, щоб у людини перед екраном було відчуття, що вона дивиться на своє відображення в буквальному сенсі цього слова. Тобто мати можливість так попрацювати над деталями, над інтонаціями, над думками. Ми ж у житті живемо не від сцени до сцени, ми ж просто живемо, ось це мені хотілося б показати на екрані. 

Наскільки Ви відкриті до творчих експериментів? Чи існують для Вас певні табу в професії?
Я, мабуть, не змогла б голяка бігати по сцені - те, що можна зустріти в Германії, в Голландії чи в інших європейських країнах. Люди експериментують, і вони мають на це абсолютне право, проте для мене це дивно. Також я завжди відмовляюсь від ролей, у яких бачу відверту шовіністичну налаштованість, для мене це принципово. Я б ніколи не виривали із зубами роль в іншої акторки, якби знала, що вона затверджена на роль. Це для мене табу. Я дуже поважаю своїх колег і ніколи не йду по трупах. Я вважаю: те, що моє, моє і буде.

Які Ваші мистецькі орієнтири? Ким захоплюєтеся й надихаєтеся в професії?
Я не можу сказати, що в мене є якісь кумири. Проте є актори, які за способом існування в кадрі, на сцені, за своєю індивідуальністю мене вражають, і хочеться в них вчитися. Такою актрисою для мене є Анна Маньяні. Як на мене, вона просто неймовірна, настільки природна і при цьому дуже яскрава і характерна. Мені дуже подобається Меріл Стріп, проте вона всім професійним акторам подобається. Мені подобається манера і метод існування в кадрі альмодоварівських жінок. Можливо, через те, що я теж така темпераментна й імпульсивна. Та й фільми Альмодовара мені подобаються. Недавно переглядала, жінки в нього просто фантастичні. 

З ким хотілося б попрацювати з вітчизняних кінематографістів?
Мені хотілося б попрацювати з Володимиром Тихим, з Тарасом Ткаченком, з Любомиром Левицьким. Останнім часом в Україні з’явилося багато молодих, талановитих митців. З Марисею Нікітюк не відмовилася б попрацювати. 

Якими проектами за Вашої участі порадуєте глядачів найближчим часом?
Не повірите, зараз не знімаюся ніде. Я в очікуванні, скоро мають початися зйомки, також йдуть проби. Те, що було заплановано на весну, перенеслося на осінь. Саме так зараз існує наше українське кіно, знімаються тільки малобюджетні серіали. Грошей мало, кіно мало. Я нещодавно випустила прем’єру в театрі, виставу під назвою «Вірьовка». У мене було достатньо часу, щоб приділити їй максимально сил і уваги. Придумувати нічого не буду, кажу, як є, - хоч і невеликий період часу, але зараз поки без зйомок. Чекаю. Те, що пропонували, від того відмовляюсь, бо таке я вже проходила, повторюватись мені не цікаво. А просто за гроші зніматись я не вмію. Може, ще не так прикрутило. Може, колись піду на таке, але зараз – ні.