Victory Generation Life Cinema
Лариса Кадочнікова
38
innovaeditor/assets/Statyi_i_interviyu/kadochnikova.jpg
Лариса Валентинівна Кадочнікова – українська й російська акторка театру і кіно. Народилася 30 серпня 1937 р. (80 років) у Москві в родині акторки Ніни Алісової та кінорежисера Валентина Кадочнікова. Старша сестра народного артиста Росії оператора Вадима Алісова. В 1961 р. закінчила акторський факультет ВДІКу. У 1961–1964 рр. була актрисою московського театру «Соврємєннік». З 1964 р. – актриса Київського театру російської драми імені Лесі Українки. Стала відомою завдяки ролі Марічки у фільмі «Тіні забутих предків» (1964 р.) Сергія Параджанова. Була дружиною українського кінорежисера, оператора Юрія Іллєнка, знялась у кількох його фільмах (« Вечір на Івана Купала», «Білий птах з чорною ознакою» та інші). З 1992 р. – народна артистка України. Лауреат Національної премії України ім. Тараса Шевченка.
 
 

Лариса Валентинівна Кадочнікова – велика українська акторка, муза Сергія Параджанова і Юрія Іллєнка, діва українського поетичного кіно, яка стала уособленням визначної епохи в історії вітчизняного кінематографа. Її Марічка з «Тіней забутих предків» до сьогодні залишається еталоном жіночності, витонченості, невинності й символом найчистішого кохання. У розмові з редакцією VGL Cinema прима київської театральної сцени поділилася сокровенними спогадами про «золоті роки» українського кіноренесансу, розповіла про свою заповітну сценічну мрію й оцінила стан сучасного українського кіно.


Ларисо Валентинівно, нещодавно Ви отримали нагороду першої вітчизняної кінопремії «Золота Дзиґа» за внесок у розвиток українського кінематографа. Чим для Вас є ця відзнака? Чи очікували, що станете першим лауреатом вітчизняного аналога «Оскара»?


Сказати, що мені приємно – не сказати нічого. Насамперед, заснування кінопремії – це велика подія для країни. Українське кіномистецтво досягнуло певного рівня, і воно заслуговує на власну премію. Ви знаєте, для мене це було неочікувано. Коли мені сказали, я спершу не повірила. Я відразу подумала про те, хто ж у США першим отримав «Оскар»? Виявляється, що першим лауреатом «Оскара» був Чарлі Чаплін. Розумієте? Чарлі Чаплін – один з найвеличніших діячів кіномистецтва і Кадочнікова в Україні – це дуже престижно. Я була дуже щасливою. Зі сцени я сказала, що присвячую цю нагороду двом геніальним людям – Сергію Параджанову і Юрію Іллєнку. Я дуже вдячна всім академікам і Спілці кінематографістів, які проголосували за мене. Звісно, завжди треба тримати марку. Я прекрасно розумію, що не можна зніматися в барахлі. На жаль, в Україні зарплата не така, як у США, тому інколи ти йдеш на компроміс. Та, дякувати Богу, я ще граю в театрі. Хоча я прекрасно розумію, що і в серіалах люди, які там працюють, щиро хочуть зробити хороший продукт. Я не знаю жодного режисера, жодного оператора, жодного актора, який хотів би зробити погане кіно.


Ви виросли у творчій сім’ї, Ваше дитинство пройшло серед кінематографічної еліти. Ви змалку знали, що підете стопами матері, чи все-таки розглядали й інші варіанти для професійної реалізації?


Мама була абсолютно дивовижною актрисою. Вона, до речі, народилася в Києві, на Бессарабці. Потім поїхала до Москви, вступила до ВДІКу і через 2-3 роки навчання Яків Протазанов зняв її в «Безприданниці» в ролі Лариси Агудалової, і вона стала відомою. Що стосується мене, у дитинстві я була дуже хворобливою дитиною, у мене були постійні головні болі і, звісно ж, я не думала про те, що буду вступати на акторський факультет. Хоча в нас вдома завжди збиралося багато дітей, ми розігрували сценки. Але ніхто з моїх друзів не став актором, просто ми так проводили час у дитинстві. Тато, Валентин Кадочніков, пішов із життя в дуже молодому віці, йому було лише 27 років, і мамі довелося виховувати двох дітей: мене і брата – Вадима Алісова самотужки. Одного разу в дитинстві мама повела нас в «Большой театр» на «Попелюшку», я була зовсім дитиною. Тоді я вперше в житті побачила театр, велику красиву сцену, червоні куліси, оксамитові крісла. Коли піднялися куліси, на сцену вийшла дівчина, яка почала підмітати підлогу. Це була Попелюшка. Сестри її ображали, мачуха ображала, я дивилась на неї, і мені було її так шкода. Коли закінчилася вистава, я побачила, що в залі всі плакали. Потім мама мені сказала, що в той день на сцені я побачила велику актрису й балерину Галину Сергіївну Уланову. Я була настільки вражена її танцем, вона не танцювала, вона жила на сцені, що я одразу ж захотіла стати балериною. Мама повела мене до лікаря, щоб перевірити, чи зможу я професійно танцювати, і лікар сказав – ні. Тому що в мене було дуже слабке здоровя. На цьому закінчилося моє щастя. Після цього я взагалі ні про що не думала, просто вчилась. Одного разу моя подруга Таня Александрова (вона була крупнішою за мене, у 10-му класі вона вже була цілком зрілою жінкою) сказала мені, що буде вступати на акторський факультет. Хоча вона не була з акторської сімї. Я тоді подумала, якщо вона йде в актриси, то я з такої сімї обов’язково вступлю на акторський. Я пішла у Вахтанговське училище. У нас вдома завжди збиралося дуже багато акторів з Вахтанговського: співали, читали вірші, грали на гітарах. Мене всі там знали, от я і пішла туди вступати. Я була переконана, що в мене все вийде. Коли я вийшла подивитися списки, мене в них не було. Потім я побачила режисера з приймальної комісії і спитала, чого мене не взяли. Він відповів мені, що мені треба ще повчитись. Тоді я вирішила вступати до ВДІКу. На той момент там був конкурс 1 000 осіб на 1 місце. Зараз, коли про це говорю, навіть не віриться. А набирала на курс Ольга Іванівна Пижова, яка з мамою грала в «Безприданниці». Вона працювала в МХАТі, грала разом зі Станіславським. Коли їй сказали, що вступає дочка Алісової, вона попросила привести мене. Я одягнула мамині туфлі на підборах, мала смішний вигляд, бо ще не вміла на них ходити. Вона попросила мене підійти, я підійшла до неї, а вона мені каже: «Ви зовсім не схожі на маму». Вона запропонувала мені заспівати, я заспівала романс, який у нас вдома завжди співала мама, – «Відцвіли вже давно хризантеми в саду». Усі засміялися і сказали, що я характерна актриса. І ось так я потрапила до ВДІКу. Коли я вступила, на останніх курсах вчилися: Тарковський, Шукшин, Гурченко, Кончаловський. Я ходила повністю зачарована цими людьми. Одного разу я навіть бачила Олександра Довженка, він якраз переїхав до Москви й викладав у ВДІКу. Він, знаєте, не ходив, а нісся, як вихор. Коли він ішов по коридору, усі завмирали. Такої незвичайної краси і енергетики людина була. Ось так почалося моє життя у творчості.


Чи посвячувала Вас Ніна Улянівна з дитинства в тонкощі акторської професії? Що в професійному плані перейняли від мами?


Мама завжди брала мене із собою на гастролі. Я навіть деколи грала епізодичні ролі у виставах з її участю. Але мама не хотіла, щоб я була актрисою. У неї була розкішна акторська карєра, а потім помер батько і мамі довелося боротися за своє і наше існування. Вона була постійно на гастролях, а нашим вихованням займалася бабуся, яка закінчила 4 класи. Більше того, зовнішність в мене була абсолютно інша, ніж у мами, не акторська зовнішність. Я була дуже соромязливою в дитинстві, а для актриси це не припустимо. Це вже потім в інституті мій характер розкрився. Але все-таки так склалось, що я пішла в акторство.


Ваше ім’я, як і імена Сергія Параджанова, Юрія Іллєнка, Івана Миколайчука, є уособленням українського поетичного кіно – мистецького напрямку, що став ковтком свіжого повітря для українського кіно. Кінематографічного феномена, що прославив Україну на весь світ. Дивлячись через призму часу, як це – мати стосунок до такого визначного культурного явища й навіть більше – бути однією з його ключових персон?


Мені навіть не віриться, що був такий період. Але я думаю, що щось подібне в українському кіно ще повториться, з’являться молоді талановиті люди: режисери, драматурги. Хороші оператори завжди є, повинні з’явитися саме режисери. І важливо, щоб вони об’єдналися. Мені здається, що перед тим періодом ренесансу, поетичного кіно, люди відчували, що щось має відбутися. Була потреба осмислити світ, природу, людську сутність по-новому. І режисери вирішили об’єднати свої сили для цього. Почалась справжня дружба і співпраця десятка дуже талановитих кінематографістів. Параджанов, до речі, закінчив режисуру в Довженка. Він був настільки зачарований творчим методом майстра, що вирішив за розподілом вибрати Київ і продовжувати тут робити те кіно, яке почав Довженко. Його приїзд сюди певною мірою можна назвати долею. Здавалося б, він вірменин грузинського розливу, який настільки полюбив Україну, що мріяв створити саме тут щось таке, не схоже ні на що інше. Якраз було століття з дня народження Михайла Коцюбинського. У той період головним на кіностудії імені О. Довженка був Василь Цвіркунов, він якраз задавався питанням, кому до століття Коцюбинського дати зняти фільм «Тіні забутих предків». Керівництво студії вирішило зупинитися на Параджанові, оскільки він був великим шанувальником поетичного кіно Довженка, хоча перед тим в нього були доволі посередні картини. Для Параджанова це був шанс. Він зрозумів, що для того, щоб зробити щось нове, потрібно передусім запросити талановитого оператора. Тоді всі заговорили про Юрія Іллєнка, він знімав на Ялтинській кіностудії, і всі казали, що він – «другий Урусєвський», а тоді якраз був «культ Урусєвського». Плюс геніальний художник Георгій Якутович, який надзвичайно любив Буковину. Усі знали, що він зможе знайти найкращі місця для зйомок. Коли почалися проби, знайшли Івана Миколайчука, на той момент він якраз зіграв Шевченка у «Сні» Володимира Денисенка. І ось така створилась група, плюс Кадочнікова з Москви, з її великими сумними очима. Ось ці всі люди створили абсолютно дивовижний ансамбль. Ми зрозуміли, що маємо зробити щось зовсім нове. На той момент Параджанову було 40 років. Це та межа, коли режисер або відбудеться як автор, або ні. У той час я працювала в «Соврємєнніку», тобто я жила в Москві, а Іллєнко в Києві, хоча ми вже були одружені. Він приїжджав до мене раз в півроку і мріяв, щоб наша сім’я об’єдналась, щоб я переїхала в Україну. Та вирвати мене звідти було дуже складно, популярність театру в той період була неймовірна. Тоді все затверджувалося в Москві. І Параджанов з Іллєнком приїхали до Москви затверджувати сценарій. Юра запропонував Сергію познайомити його зі своєю дружиною, тобто зі мною. Ми зустрілися на вулиці Горького, і я побачила абсолютного Чарлі Чапліна, який сидів на валізі. Він був одягнутий у чорний костюм, у чорного капелюха, вусатий такий, ну абсолютний Чаплін. І коли я підійшла, він подивився на мене і сказав: «О, Марічка!» Потім мене викликали на проби, я відпросилась в Олега Єфремова, головного режисера театру, на два дні. Приїхала до Києва і він мене підкорив, місто було таким красивим! Познайомилася з Миколайчуком, ми з ним пройшли проби на головні ролі, я була зачарована його красою. Потім я поїхала назад до Москви. Через деякий час зателефонував Параджанов і сказав, що я затверджена. Я прийшла до Єфремова, а він мене питає: «Тобі в Москві мало студій?». Але все-таки Параджанов мене переконав і я поїхала в Україну. У той момент я зрозуміла, що пішла із «Соврємєнніка» назавжди. І в мене почалось нове, зовсім неймовірне життя. Цілий рік ми жили однією сім’єю, це було суцільне свято творчості. Коли фільм був готовий і був організований його перший перегляд, Іван Драч, який сидів позаду мене, сказав, що це геніально. І ми всі зрозуміли, що стали причетні до появи чогось нового, не схожого ні на що.


Ваша Марічка стала ідеалом жіночої краси, витонченості, невинності для багатьох поколінь українців і продовжує поширювати свої чари на сучасного глядача. Чи відчували Ви на собі додаткову відповідальність, насамперед у професійному плані, за те, що стали взірцем жіночності для багатомільйонної аудиторії?


Параджанов, коли побачив мене, відразу все зрозумів. Зрозумів, що нічого не треба робити, просто одягнути мене. Цей облік, ці великі очі, це й була я. А Юра Іллєнко, який безмежно кохав мене (він, коли приїжджав в Москву до мене, втрачав свідомість від кохання), він знімав мене через призму своєї любові. Розумієте, це має колосальне значення. Коли людина любить, то вона знімає тебе по-особливому, плюс Параджанов бачив у цьому образі саме мене. Ось це поєднання (до речі, тексту там було небагато, весь образ побудований на пластиці тіла), все в купі й дало такий результат. Народився образ, який перетворився в символ жіночності, кохання, чистоти, відданості.


Що для Вас є найбільшою цінністю з того періоду життя й творчості?


Те, що нам вдалося розвинути, продовжити довженківський поетичний кінематограф і водночас створити щось абсолютно унікальне, нове. Після успіху «Тіней забутих предків» в Україні, ми полетіли презентувати фільм в Аргентину. Параджанова не пустили, Іллєнка не пустили, полетіли ми з Миколайчуком. А там, от там було справжнє потрясіння. По-перше, не зрозуміли, чому Параджанова не пустили. Ніхто не міг зрозуміти, як це режисер не зміг приїхати. А Іллєнка не пустили, бо в нас не було дітей, думали, що залишимося там, тому полетіли ми з Миколайчуком. Ми летіли туди з думкою, що буде провал, тому що це інший кінець світу, хто там знає Україну. А виявилось, що зал на 4 000 місць був заповнений вщент. Після перегляду весь зал встав і аплодував. І ми стали зірками. Тоді єдиний раз за все своє життя я зрозуміла, що означає бути зіркою. Тобто це повна концентрація уваги на тобі, як на артистові, немає значення, у чому ти одягнутий, тому що ми привезли геніальний фільм, не схожий ні на що. Нас просто розривали на частини. І це було неймовірне щастя.


Який найяскравіший робочий момент з періоду зйомок у Юрія Іллєнка можете пригадати? На знімальному майданчику Ви завжди дотримувалися робочих відносин чи все-таки залишалися чоловіком і дружиною?


Юра в роботі зі мною був дуже жорстким. Я вам скажу чому. Тому що він весь час, у всіх своїх фільмах, до того моменту, поки ми з ним не розійшлись, знімав мене в головних ролях. Він розумів, раз він знімає дружину, то обов’язково будуть слідкувати за якістю моєї гри. Тому він знав, що на ньому лежить велика відповідальність. Мені доводилося грати на повну силу навіть тоді, коли ми репетирували сцену десятий раз. Розкажу вам історію про репетицію плачу Підорки з «Вечора на Івана Купала». За сюжетом, у мене згорів дім, у вогні загинув чоловік, от я стою і плачу над попелом. А в цей момент якраз виставлялось світло. Оператором фільму був Вадим Іллєнко. У нього теж була претензія, чому це Юра завжди знімає мене в головних ролях. І Юра, щоб довести, який він вимогливий, змушував мене, коли виставляли світло, репетирувати в повну силу, зі справжніми риданнями. Це тривало годинами. У такому стані актриса може просто-напросто померти. Він це робив не через те, що хотів помучити мене, а через те, що був настільки вимогливим. Я це все прекрасно розуміла. І робила все, що від мене вимагалось. Жодних докорів з мого боку ніколи не було. Він був геніальним режисером і в такий спосіб доводив, що ця актриса може зіграти все.


У Москві в театрі «Соврємєннік» Ви працювали під керівництвом одного з кращих радянських театральних режисерів Олега Єфремова, в Україні співпрацювали з метрами вітчизняного кіно С. Параджановим, Ю. Іллєнком. Який вплив ці постаті мали на Вас? Як взаємодія з ними допомогла Вам сформуватись у професійному плані?


Я думаю, що вони дали мені все. Якщо говорити взагалі по життю, варто згадати Іллю Глазунова, з яким у мене був великий роман в інституті, але першою треба згадати маму. Я все життя спостерігала за її добротою, за божевільним ставленням до мистецтва, вона була трудоголіком. Для неї мистецтво було всім. Для Параджанова мистецтво було всім, для Іллєнка мистецтво було всім. Я бачила, як вони працювали, я бачила їхнє ставлення до людей, до творчості. Для них, окрім мистецтва, не існувало нічого. Я живу в тій самій квартирі, у яку ми заселилися після того, як я переїхала до Києва. Юра міг зробити все, тому що були і «Тіні забутих предків», і «Білий птах з чорною ознакою», і «Вечір на Івана Купала», тобто він міг зробити шикарну квартиру, але ми не думали ні про гроші, ні про статки. Це все дурниці. Головне - це творчість і наше ставлення до мистецтва. Ми дивились і читали все, що тільки можна було. У нас постійно відбувався творчий процес. Звісно, нас об’єднувала колосальна дружба. Ми допомагали й раділи успіхам один одного. Така підтримка давала можливість рости й розвиватись. Я дуже вдячна Богу за те, що мала можливість зустріти в житті таких людей.


Ви понад 50 років працюєте в театрі, проте славу і визнання Вам принесли саме ролі в кіно. За що Ви любите театр, а за що кінематограф? Яке з цих двох мистецтв є Вашою першою любовю?


Я отримала диплом «актриса театру і кіно». Коли я ще навчалась в інституті, я весь час пробувалась на «Мосфільмі». У той період Глазунов познайомив мене з Анатолієм Ефросом. Тоді він ще не був тією знаменитою людиною. Ефрос якраз почав репетирувати «Щоденник Анни Франк». І коли він побачив мене, сказав, що тільки я зможу зіграти цю роль. Ми репетирували рік. Тема була під забороною, тому ми не могли це все показати зі сцени. І Ефрос тоді сказав мені: «Ларисо, кіно в тебе завжди буде. Ти повинна бути театральною актрисою! Повір мені. Я відкриваю театр, приходь до мене в трупу». А я пішла в кіно.


У театрі ти граєш роль повністю. У театрі в тебе є можливість взаємодіяти з глядачем. Це одне існування. А в кіно все зовсім по-іншому: знімають кінець, потім початок, шматок однієї сцени, потім іншої. У кіно ти повністю довіряєш режисеру. Якщо режисер хороший, він може зробити тобі роль. Навіть непрофесійна актриса на екрані може бути переконливою. У театрі цей номер не пройде. Щоб грати в театрі, треба обов’язково здобути освіту. Є актори суто театральні. Наприклад, Алісу Фрейндліх я вважаю виключно театральною актрисою, хоча вона багато знімалася в кіно. На екрані вона зовсім інша, а в театрі – сама досконалість. А є, навпаки, кіноактриси, як Купченко. У кіно вона зірка, а в театрі не настільки виразна. Мені вдається грати однаково добре і в театрі, і в кіно. До речі, у театрі(Театр російської драми ім. Лесі Українки, художній керівник театру М. Резнікович. – Ред.) я зараз репетирую Сару Бернар у парі з народним артистом України Юрою Кухаренком, у спектаклі режисера Давида Бабаєва – ту знамениту французьку актрису, яка прославилася на весь світу. Унікальна жінка, дивовижа актриса, з неймовірною внутрішньою свободою, голос якої просто вражав. Вона говорила і зачаровувала весь зал.


Як часто Вам пропонують знятися в кіно? І якого плану ці пропозиції?


Пропонують дуже багато, але до вибору ролей я ставлюсь дуже вибірково. Ви бачите, який в мене вигляд?


Вигляд маєте просто фантастичний!


Тому я хочу продовжувати грати цікавих, красивих жінок. Пропонують грати бабусь, мам, тіток. Я завжди звертаю увагу на те, як вибудувана роль. Є такий режисер – Коля Михайлов, років 10 назад я знялась в його картині «Мама напрокат». Там я грала бабусю дівчинки, яка йде в перший клас. Я зіграла жінку, яка виховувала цю дитину. Коли моя героїня прийшла до школи, дівчинку запитали, чи це її мама. Дівчинка сказала, що я – її бабця. Усі здивувались і сказали, що бабця не може мати такий вигляд. І справа не в тому, який вигляд я маю, просто мене в цьому фільмі дуже талановито зняли, там мені можна дати років 25. Але ця роль для мене цікава не цим. Там дуже обємний персонаж. Важливо, як ця жінка піклується про дитину, як вона вибудовує життя. Там дуже складна життєва ситуація – ось це цікаво грати. А просто вікового персонажа грати мені не цікаво. Тому я відмовляюсь, хоча розумію, що гроші мені потрібні. Та все-таки, нехай краще мій образ залишиться таким. Тому для мене дуже важливо зіграти Сару Бернар. Це стане таким поворотним моментом у моєму професійному житті. Зіграти актрису з неймовірною свободою, божевільною енергетикою, внутрішньою силою, яка підкорила світ, – моя мрія.


Де черпаєте сили й натхнення для роботи? У чому секрет Вашого життєвого тонусу?


Для актора найголовніше – це наявність роботи. Якщо її немає - актор гасне. У роботі актор оновлюється. Мені здається, що лише творча, цікава робота є джерелом натхнення і сили. І важливо, щоб в житті була любов, любов до друзів, кохання до близької людини. Любов завжди повинна супроводжувати творчість митця.


Чи відслідковуєте сучасне українське кіно? Якої Ви думки про нього?


Я дуже поважаю Діму Томашпольського, у співавторстві з яким ми зняли мій автопортрет. Він дуже талановитий режисер. І Альона Демяненко, його дружина, мені імпонує. Її останній фільм «Моя бабуся Фані Каплан» – дуже цікава картина. Але мені здається, що вони ще не зробили своє велике кіно, у них ще все попереду. Тарас Ткаченко – хороший режисер, я сподіваюсь, що він також ще зніме своє справжнє кіно. Звісно ж, Рома Балаян – це абсолютно феноменальна людина й режисер. І Віктор Гресь, який обов’язково повинен знімати, тому що він – геній. Все-таки при всьому нашому складному житті повинне бути світло у вікні. Кіно має бути пронизане неймовірним світлом. Не повинно бути безвиході й песимізму, тому що цього і в житті багато. Інколи виходиш з кіно і тебе охоплює така безвихідь, що не хочеться жити. Цього в кіно не повинно бути. Не повинно бути зла й неймовірної жорстокості, має бути світло.