Victory Generation Life Cinema
Ірма Вітовська: «Найуспішніша робота і в театрі, і в кіно у мене ще попереду»
37
innovaeditor/assets/Statyi_i_interviyu/Irma-Vitovskaya_interview_1-1.jpg
Ірма Вітовська – актриса Молодого театру, заслужена артистка України.
У 1998 році закінчила Львівський державний музичний інститут за спеціальністю «Актриса драматичного театру» (курс Богдана Козака). Володарка двох «Телетріумфів» та «Київської Пекторалі», ведуча декількох розважальних шоу. Українському глядачеві найбільше відома за телесеріалом «Леся+Рома». Є організатором і учасником благодійних проектів зі збору коштів невиліковно хворим дітям. Активно допомагає українським воякам на Сході країни та пораненим у зоні  АТО.



У кінці липня український глядач зміг побачити прем‘єру драматичного фільму Володимира Тихого «Брама». Головну роль у ньому зіграла прекрасна українська актриса Ірма Вітовська, яка в кінострічці «постаріла» майже на 40 років. А у вересні в широкий прокат виходить новий фільм за участю акторки «Таємний щоденник Симона Петлюри». VGL cinema зустрілися з Ірмою, аби поговорити з нею про покоління глядача, яке не ходить у кінотеатри, про різницю між грою в театрі й кіно та дізнатися вакторки, як не стати заручником однієї ролі. 

- Прокат фільму «Брама» уже завершується. У цілому Ви задоволені його результатами?

- З деяких міст мені пишуть, вимагають, щоб я вплинула на прокат, але я нічого не можу зробити. Люди пишуть, що по три дні не можуть відійти від враження! Я активна в цій темі, знаю, у яких містах пізні сеанси, у мене фани по всій країні. Раджу, щоб зверталися до власників кінотеатрів. Але це подвійна така штука: для двох людей, звичайно ж, немає сенсу показувати, а в нас середнє і старше покоління пішло з кінотеатрів. І я не знаю, як повертати народ у кінотеатри, аби такі фільми, як «Брама», а не тільки жанрові, які переважно «в касі», були успішними. Мабуть, якась державна програма має бути з популяризації такого відпочинку, щоб повернути традицію, коли тато маму запрошував у кіно. Але для цього передусім потрібно закрити  всі піратські сайти.

З позиції бізнесу (я ж бачу цифри й розумію ситуацію), мені здається, що ми дуже пролетіли. Але ж це фільм авторський, і все складається не так уже й погано, як буває в інших авторських фільмів. Хоча насправді хотілося більшого. Вважаю, не дуже вдало, що прокат припав на літній період, тоді, коли більшість у відпустках. А ще мені здається, що із самого початку було якесь скептичне ставлення до цієї стрічки, і це теж посприяло тому, що не все так добре вийшло. Але, я впевнена, у «Брами» величезний потенціал: ціннісна вартість кінокартини з часом буде тільки рости, адже це можливість у майбутньому побачити епоху та три покоління в ній, яким важко долати постколоніальну, постапокаліптичну свою «зону» до вільного світу.


- Ви граєте роль баби Прісі і в театральній постановці, і в кінофільмі. Вистава «Сталкери» з‘явилась раніше, ніж «Брама». Як вдається знайти той баланс і вправно тримати рівновагу між театром і кіно?

- Я думаю, що варто дивитись і те, і те. Гарантую, ви побачите дві різні баби Прісі. І я абсолютно щаслива, що ми зробили інший варіант. Зрозуміло, матеріал той самий, надзавдання те саме, але якість інша. Я скажу, що «виставна» Пріся для мене найдорожча, такою зараз стала і «Брама». Я б не порівнювала досвід існування в кіно і в театрі, це зовсім інший спосіб існування, інша подача. Театр – це така більш  метафорична історія,  у театрі можна уникнути такої деталізації, без якої в кіно не обійтися.  І, власне, через це так виходить, що вони будуються діаметрально по-різному. Для мене дивно, коли люди порівнюють ці два види мистецтва. Це як порівнювати гірські лижі й бігові. Ніби лижі, але ж різна  техніка й спосіб виконання. 
 

- Окрім наявності гриму та відсутності театральних декорацій, які ще є суттєві відмінності між виставою та фільмом?

- Мені здається, у якості й  сутності. Два актори на стільцях роблять виставу, і тут геніальна своєю простотою режисура Стаса Жиркова виходить, яка вистрілила. У першій дії ми навіть загравали, ми дещо гротесково робили, десь пародіювали. Потім ми збирали це все і в другій дії видавали мінімалізм символічний такий: коли глядач уже сприйняв форму гри, а ми йому так перевертали, що він не очікував, але вилізти  з цього гачка, як риба, він уже не міг. І далі можна робити з ним усе, що хочеш, –  він уже повністю загіпнотизований. 
 

- Що саме зацікавило в п‘єсі Павла Ар‘є настільки, що Ви погодилися зіграти персонажа, вдвічі старшого, ніж Ви є насправді? Усе ж таки, це й подвійна відповідальність, і, можливо, відсутність певного життєвого досвіду?

- Матеріал дуже серйозний. Не з будь-яким матеріалом так зробиш. До того ж ми втрапили в ансамблеву історію, адже ні вистава, ні фільм без Віталіни Біблів, без моїх партнерів у театрі, у кіно були б неможливі. Це коли ви як пазли з партнерами сходитесь, і це спрацьовує. Мені здається, це відчуття на артистів у Стаса Жиркова і відчуття на виконавців у Володимира Тихого – воно зійшлось. Володя міг взяти всіх виконавців вистави, але він розумів, що мова кіно дещо інша. Ми дуже хотіли, щоб наші хлопці з вистави перекочували з нами, але ми погодилися, що ми робимо іншу історію і тут важливі зовнішні якісь речі. Мабуть, такий беземоційний мольфар, перевертень, мент, який уже як абсолютний зомбі з його пластикою, Параджанівською зовнішністю (пам‘ятаєте мольфара у «Тінях забутих предків»), якого зіграв Діма Ярошенко, він більше  підходив. Незважаючи на те що Влад Писаренко шикарний для мене онук у виставі, все-таки у Ярослава Федорчука є зовнішня така історія. Якби я грала така, як я є, то, повірте, мене б не було в цьому фільмі. Чесно скажу, коли перший раз я розмовляла з Володею, я злякалась і відмовилась, сказала, що це буде провал і що я не хочу підставляти успіх вистави тим, щоб зробити якийсь «ляп», і навіщо ти тоді поперлась? Бабусі все-таки не знайшли, а можливо, розуміли, що це велике навантаження фізичне, не кожен витримає таке життя в цій, можна сказати, експедиції. Навіть думали брати чоловіка. Але я розуміла, що з чоловіком це б була зовсім інша історія. І тут не зовсім бабусю ти граєш. Тут без знань, без певної фахової освіти не обійдешся. І те, що я колись дуже мріяла бути істориком, воно мені дуже знадобилося, тому що я дуже добре знаю природу людей, які пройшли той чи інший час, мені зрозумілі психологічні особливості, яких вони  набули: моральні, душевні. Десь сховатися, вбити, з‘їсти, якщо треба, – як спосіб пристосування. Голод і канібалізм – ми ж теж не можемо уникнути цієї теми, що це було не з доброї волі. І баба Пріся – це Україна не у віночку, як ми любимо, щоб красиво було показано, а от така Баба Пріся: стара, древня, мудра, яка бачила на своїй землі все, що можна в цьому житті, кого завгодно. Просто потрібно точно знати ці змісти й уловлювати ці тексти й підтексти. Мені інколи пишуть зауваження не дуже конструктивні, як на мене, що дуже жвава Пріся. Знаєте, моя бабуся жваво у 80 років брала 4 кавуни й несла їх додому, скидала мішок, і після того її щось «хапало». Якби вона думала, що її щось «хапне», вона б ті 4 кавуни не доперла б додому. Так само ця людина живе одна, без людей. Ніхто їй ковбасу, рибу й м‘ясо не принесе, вона йде в ліс і полює. І це робить систематично з 1986 року. Лікується чим попало, бо лікарі туди  не їздять. Тому, якби я грала старість, то це не про бабу Прісю. Я думаю, що ми грали трішки іншу історію. Це вічна така Амазонка, яка буде до кінця змагатися й виживати, тому її немочі відступають на другий план, бо її стержень значно сильніший. Немочі – це лише в момент відпочинку стержня, а такі моменти є і в ході, і коли я ніж кинула в кінці, і коли показано,  як я встаю і поправляю свої ключиці. І тому, хто не уважний, то він пропускає такі моменти, а уважний розуміє, що тут не про бабусю кіно. Вважаю, що моя робота тут зроблена на сто відсотків. Я розумію, що з боку критиків буде більш суб‘єктивне до Ірми Вітовської ставлення, а не до баби Прісі, виконаної Ірмою Вітовською. 
 
 
- У соцмережах досі активно набирає обертів флешмоб з колами, який Ви запустили. Як виникла ідея створити такий хід, який ще й додатково привертає увагу до фільму?

- Це потрібно подякувати Міші Бондаренку з Харкова, це мій партнер, з яким ми робимо «Афродизіак». Коли ми відпочивали в Карпатах, він нам надіслав фото з колесом огляду. Ми з чоловіком подумали, що це класна штука для флешмобу. Коли наш кум Андрій Ярмоленко намалював цей чудовий плакат, ми вирішили, що можна запускати. Тоді мій чоловік сфотографувався з банкою грибів на фоні якогось млина. Потім моя рідна сестра в Буковелі теж на якомусь атракціоні зробила фото. І спершу ось так штучно ми почали це робити, родинно підтримувати. Потім друзі, а далі вже люди почали надсилати – і було стільки фото з усіх міст України! А я, як бабуся, пообіцяла писати кожному якесь побажання, тож повинна була кожному особисто відповідати. І коли там  три світлини за день, то ще даси відповідь, а от коли їх 8-12, ти розумієш, що ти не відпочиваєш, а весь час сидиш у телефоні й щось пишеш людям. Але ми пройшли цей шлях. Потім з‘явився флешмоб з рибами.
 
 
- З боку критики було багато й різного – від дуже жорстких негативних відгуків до не менш потужних позитивних похвал. Як Ви думаєте, чому цю кінострічку так неоднозначно оцінюють?

- Коли це критики професійні, то там були зауваження, які слід враховувати. Здебільшого вони стосувалися речей, які залежали від бюджету фільму. Наприклад, погоджуюся, на майданчику було мало спільної роботи, репетиційного процесу. Не все ми можемо.

Але я чесно вам скажу, що були такі зауваження, де зрозуміло, що це критика не до баби Прісі, а до Ірми Вітовської.  Це вже упереджене ставлення особисто до мене.  І так само, я впевнена, у Володі  були такі історії. Або абсолютне особисте несприйняття Павла й того, що він робить. На таке ми зважати не будемо.

Що ж  стосується речей технічних (можливо, затягнуті якісь моменти), це відчуття художника,  його бачення. Я можу говорити лише про те, що я точно бачу. Це все-таки моя молода рука, знята крупним планом. Я бачила, що в деякі моменти маска сповзає трохи вперед. Можливо, десь через зміну світла було видно, що це воскова маска. Але в нас ще немає таких можливостей, щоб робити, як в Америці. І знову-таки, усе упирається в бюджет, який у «Брами» мінімальний. Зрештою, усіх зауважень, мені здається, було набагато менше, ніж добрих відгуків. І це приємно. 
Фільм пройшов, фільм є, фільм не провальний. 
 

- Чи є у Вас якісь табу, що б Ви ніколи не зіграли? Можливо, якісь конкретні образи?

- Напевно, щось таке, що зневажає добро і самостверджується за рахунок цього. Тобто це не зло, яке потім добро перемагає. Не грала б у фільмі, який несе зневагу до моралі, життя, добра.
 

- У вересні на екрани виходить новий український фільм «Таємний щоденник Симона Петлюри». Ви зіграли там Ольгу Петлюру. Як готувалися до зйомок, звідки брали інформацію про дружину голови  Директорії УНР? Можливо, читали якісь історичні статті, щоб розуміти, як максимально передати на екрані цей образ?

- Насправді, про неї дуже мало інформації. Ми не знаємо нічого про її долю після того, як померла донька Леся. Зрозуміло, що це було  не дуже добре все, усі ті перші еміграції. Її сліди десь зникають. Є різні версії: за одними їй там допомагали українці, за іншими вона взагалі закінчила в злиднях. Чітко нічого не відомо. Але однозначно це трагічна постать. Постійний стрес, починаючи з моменту,  як Симон бере на себе всю відповідальність. У фільмі це дуже добре виражено сценою, коли приходить військо Муравйова. Це маленька сцена, але вона для мене надважлива.  Я так не люблю, коли роблять, що одразу героєм народився, все-таки є слабинка. І ця слабинка в неї більша, ніж у нього. Адже є мала дитина. І коли ти бачиш у вікні, як більшість виїжджає тихо вночі, ти теж хочеш тільки одного – сховатися й сховати свою дитинку. До Києва вже дійшли чутки, що армія Муравйова робила дорогою у містах, які захоплювала. Ясно, що це все в материнському мозку переломлюється, одразу починається паніка, шок, страх, жахливий тваринний страх за те, що ж буде з цією дитиною.  Потім ти береш себе в руки і розумієш, що якщо ти втечеш, твій чоловік перестане тебе поважати. І в тебе нема іншого виходу. Тому це жахлива історія: з одного боку, розуміти, що ви повинні це робити, бо ви очолюєте цю історію, ви її тил, а з іншого –  ти жива людина. Я намагалася у фільмі зробити її «героїнею без геройства». Живою, просто людиною. 
 
 
- Як думаєте, чи може бути успішним «Таємний щоденник Симона Петлюри» ще й тому, що сучасна молодь зараз більш активно цікавиться історією свого народу?

- Я сподіваюсь, що хоча б постать Петлюри буде відкрита. Багато ще навколо цього спекуляцій. Молодь – це прекрасно, але мені б хотілося  привернути середнє і старше покоління Сходу й Півдня, яке тяжіє над усією передвиборчою історією, щоб з ними подискутувати про Петлюру, про міфи, які в їхніх головах. Молодь навіть не хоче з ними говорити, але говорити треба, тому що ці старші люди впливають на нашу політичну історію, а вони є заручниками своїх давніх поглядів, тож потрібно, щоб ці міфи руйнувались, щоб вони більше довіряли молоді й робили правильний вибір щодо напрямку, у якому Україні рухатись. Власне, тут усе взаємопов‘язано. 
 
 
- Українському глядачеві Ви найбільше відомі за телесеріалом «Леся+Рома». Як не стати заручником однієї ролі?

- Не погоджуватися потім повторювати. Після «Лесі і Роми» мені пропонували грати подібних персонажів. Мені навіть довелося зробити перерву, щоб відійти від такого амплуа. Знаєте, телеіндустрія не буде експериментувати. Це кошти і великі темпи. Там не будуть імпровізувати з вами, не знаючи, що ви  стовідсотково зможете це зіграти. Ніхто не буде ризикувати. Тут повинен рейтинг бути, прораховують усе. Тому коли успіх Лесі, то, звичайно, вам знову пропонують це використовувати. Правда, після таких ролей, як Леся, таких позитивних дівчат, дурненьких трохи, приколісток, я перейшла на стерв (роль у серіалі «Лист очікування», за яку я, до речі, отримала другий «Телетріумф»), і потім з них не могла злізти. Тож потім і пішли такі ролі відповідно. Ніхто тобі, наприклад, розвідницю не буде давати, якщо ти робиш інше добре. Телеіндустрія – це дуже жорстка історія. У кіно, якщо тебе, твої можливості знає режисер, якщо ти вже з ним працював, то можуть запросити тебе на зйомки. На телебаченні незнайомі режисери ризикувати не будуть, якщо вони точно знають кого шукають. Можеш доводити їм, що ти саме той, але вони не знають тебе.

 
- Яку свою роботу – театральну чи в кіно – Ви можете назвати найуспішнішою? Не в плані популярності чи критики, а ту, якою саме Ви повністю задоволені?

- Баба Пріся. Але, я думаю, що найуспішніша робота і в театрі, і в кіно у мене ще попереду. Я люблю, звичайно, усі свої ролі. У театрі я б ще додала «Гамлета» Ростислава Держипільського, де я зіграла Гертруду. Опера «Жах» – такий експериментальний проект у Івано-Франківську, який до Києва ми ніяк не довеземо. І, звичайно, «Оскар і Рожева Пані» –  проект, яким я пишаюся як успішним благодійним соціальним проектом. Це приклад вистави соціального служіння. У 2019 році, я сподіваюсь, ми побачимо ще одну цікаву роботу, яка для мене стала  дуже близькою душевно. 
 

- Ви є заслуженою артисткою України. Чи не вважаєте, що звання народних і заслужених – це залишки радянської системи. І пора б щось змінювати в їх присвоєнні?

- Я впевнена, що ці звання з часом відімруть, але питання: що у відповідь? Я вважаю, що потрібно все-таки гонорарну систему нам зробити плюс впровадити театральну реформу. І що робити з провінціями? Для акторів, які там працюють, це можливість для підвищення добробуту, бо звання дає якісь додаткові кошти. Для мене це звання не вирішує нічого, на відміну, наприклад, від людини, яка не знімається, а лише служить у театрі. Вона може бути не менш крутим артистом, ніж я, але так доля склалася, що вона живе там, звідки складніше доїхати на кастинги, її складніше знайти. І для неї це звання важливе.  Тому тут і хочеться запитати: а що натомість?

Передусім потрібно зняти першість у столиці. Коли впровадять театральну реформу, усі театри будуть стояти в конкурентному ряду й гроші будуть йти за проектами, і тоді не будуть боятися залучати в команди гравців з різних міст. Тож, як я вже говорила, ці звання відійдуть самі, але тільки коли все буде реформоване. 
 

- Чого не вистачає сучасному вітчизняному кіно, аби справді збільшився попит на «свої» фільми?

- Сценаристів. Їх у нас дуже мало. І хороших сценаріїв у різних жанрах.  Ну і, мабуть, не завадило б акторської якості в існуванні. Може, хтось вважає, що в кіно не проглядається штампування із серіального виробництва, але це видно дуже сильно. Тому хочеться більше досвіду в акторів великого кіно, щоб вони вміли й розуміли, як потрібно працювати. 
 
 
- За останні роки все більше почало з‘являтись патріотично кіно. На Вашу думку, це все ж таки добре  чи, можливо, з такими темпами воно швидко набридне глядачеві? Чи це можна розцінювати, швидше, як пропаганду?

- Я думаю, що патріотичне – це хороше кіно. Це вже говорив хтось до мене. Класне кіно, яким ви можете завоювати весь світ, це класний патріотичний прорив. Тематичне історичне кіно потребує великих затрат. Вони потрібні, але справа в тому, щоб зникли фільми-пам‘ятники, щоб у фільмах були «живі» люди, щоб епоха була «жива» в органіці, мові, відповідності, монтажі, динаміці. Тільки кількісно можна витягнути якість.

І пропаганда потрібна, особливо в країні, яка втягнута  у війну. Я не маю нічого проти самої пропаганди, я проти моралізаторства в пропаганді, проти повчання, куди нам іти.  Коли є вердикт, коли мистецтво веде й одразу показує дорогу.  Мистецтво – це провокатор. Театр і кіно, зокрема, повинні провокувати, але зробити провокацію таку, щоб вас перетрусило, через художній вплив, емоційно. Ось тоді це вдала робота.